02. Бертранд (7) — 10 розділ
Червоне вино, наче кров, розтекло по червоному м’ясу і потім розійшлося по столі та просочило білу скатертину.
— Алан, — знову звернувся до Алана Роджерса.
Рот Алана скрився в усмішку.
- Щось на зразок цього.
Рука хлопця все ще тримала келих з вином. У той момент, коли його очі зустрілися з очима Роджерса, Алан без вагання кинув келих. Той відлетів у кут обіднього залу і з різким звуком розбився в друзки.
- Засунь це собі в пащу, ублюдок. Я тобі не собака.
Рішель дихав цими різкими словами. Роджерс невтомливо з'їв шматочок м"яса і з гідністю витер рот серветкою.
— Алан, здається я говорив тобі бути ввічливим у присутності леді Говард.
- І що?
Алан Отіс засунув руки в кишені штанів, потім різко підняв очі і пронизливо подивився на Роджерса.
- Приведи сюди тисячу людей. Тоді я зроблю те, чого хоче багатоважний пан Роджерс Уолтер.
Пивши ногою стілець, Алан залишив банкетний зал. Рішель не могла повірити, що учень Роджерса Уолтера, зразка джентльмена і наступник знаменитої родини Отіс, виявився таким грубим. Вона спостерігала за видаленим Аланом з відкритим ротом.
— С вами все в порядке, леді Ховард?
Почувши це обережнє питання, вона повернулася і подивилася на Роджерса, який не зводив із неї очей.
— Вы не пошкодили? Мені дуже шкода. Я прошу вибачення від його імені.
— Не... Ні, я не пошкодила. Пане Уолтере, ви не повинні вибачатися.
— Ні, це моя робота доглядати молодого майстра Алана. Я несу відповідальність за нього і прошу вас пробачити його. Молодий майстер останнім часом став трохи дратівливим.
— А-ха-га-хо!
Різкий сміх перервав вибачення Роджерса. Це була мадам Отіс, яка під час всієї цієї метушні спокійно ков’язалася у своєму салаті. Вона швидко припинила сміятися і тільки рухала виделкою з обличчям, як у воскової ляльки, позбавленим усіляких емоцій.
Дзинь. Дзинь. Дзинь. Вона намагалася підчепити помідор чері, але весь час промахалась, наче зламаний механічний пристрій, дзинь.
Дзинь. Дзинь.
Після десятків невдалих спроб рука мадам Отіс піднялася трохи вище. Вилка вертикально опустилася на помідор, проткнула його і розбила тарілку.
Дзинь!
. Скатерть, що виглядає як червоний колір від вина Алана, тепер, коли на стіл потрапив ще й салат, виявилася в повному безладі. Більше не можна було продовжувати їсти. Але це нікого не турбувало. Лакеї просто стояли з ідеальними усмішками на обличчях, а мадам Отіс піднесла до рота помідор, який, можливо, потрапив шматочок порцеляни. Аплетний плід плавно зник між червоними губами. Рішель зупинялася на блюдо.
Блідські щітки мадам Отіс повільно рухалися, а потім м'язи її тонкого прямого горла зменшилися, і її обличчя розплилося в ще приємніше усмішку.
— Давайте закінчимо з вечерею.
Рішель по черзі дивилася то на розбиту білу тарілку, те на гарне обличчя мадам Отіс. Багато що приходило їй в голову, але сказати вона могла тільки одне:
— Уж... Ужин. Дякую за запрошення.
*
— У мадам Отіс неврожай, — негайно сказав Роджерс.
Рішель глянула на нього.
— Невростина?
— Шлюб сім’ї Отіс не є щасливим. Містер Отіс рідко трапляється в Берранді.
— А...
Батьки не ладили з ними, бо їхні діти були в безпеці.
Коли вони підійшли до сходів, Роджерс простягнув Рішель руку для супроводу. Рішель тримала його за руку і відчула, що вона на балі.
— Відіс не можна назвати звичайною родиною. Упевнений, що леді Говард багато чого здасться дивним.
— Містер Уолтер, мабуть, працював у Бертранді дуже довго. Ви виглядаєте як сім'я.
« Я виховав молодого майстра Алана подібним до себе, тому дуже добре почуваюся в сім’ї. Я не наважуюся говорити про це в присутності сім'ї Отіс. Але я з молодим майстром Аланом відтоді, як він був 12-річним хлопчиком, так що минуло вже близько шести років.
Отже, ви вже шість років не може вийти з особняка? Я знайшла листа у своїй кімнаті. Ви знаєте дивні правила? Чи те, що в ньому написано, правда? З цим особняком щось не так. Чи, може, у мене просто розгралася уява?
Вона поставила ці запитання у своєму серці. Інтуїція підскакувала їй не показувати свою цікавість так безглуздо.
Не встигла Рішель опам'ятатися, як вони опинилися перед дверима її кімнати. Роджерс м'яко відпустив її руку, наче струмок.
- Завтра ви почнете своє життя в Бертранді по-справжньому. Ви закінчили розбирати речі?
— У мене було трохи багажу.
- Тоді ви можете відпочити і ще трохи оглянути свою кімнату. Чудова кімната, чи не так?
Роджерс легонько постукав у двері кулаком. Холодне місячне світло м’яко освітлювало його акуратні риси обличчя.
— Вам подобається Бертранд, леді Ховірд?
Чоловік, гарний як отруйна квітка, захитався. У неї, як у співробітниці, була лише одна відповідь на це питання:
- Так і є. Мені тут дуже подобається.
- Яке щастя. Бертранд — це чудове місце, яке не є прийнятним для роботи, якщо підходити до неї з розумом.
Чоловік відступив. Його струнке тіло повільно розірвалося у темряві.
- Сподіваюся, леді Говард звикне до цього місця і я не сумніваюся, що у вас все вийде.
- Містер Уолтер дуже добрий.
— Це неправда. Я просто намагаюся бути добрим, тому що хочу ближче познайомитися з леді Говард.
Коли Рішель несподівано втратила дар мови, вона лише слабко усміхнулася. Роджерс голосно розсміявся.
— Я був би радий, якби ви називали мене "Роджерс" а не "містер Уолтера", коли ми зустрінемося наступного разу. Не могли б ви, будь ласка, зробити мені таку послугу?
— Тоді я теж повинна дати дозвіл називати себе по імені?
— Ні, не зараз, пізніше, коли леді Говард буде щиро цього бажати.
Роджерс ввічливо вклонився як актор, який закінчив грати виставу і встав перед виходом на сцену, граціозно та з гідністю.
— Тоді бажаю вам на добраніч.
*
Як тільки Рішель зачинила за собою двері, вона зісковзнула вниз.
« Цей особняк дуже дивний».
Вона не могла пояснити чому, але була переконана, що цей будинок дуже незвичайний. У ньому було щось таке, чого не можна було пояснити простим розладом сім'ї Отіс.
Рішель обхопила коліна руками. Коли вона підняла голову, на неї дивилася глибока темрява. Через хребет пробіг холод, і вона встала. Вона відчула себе трохи краще, коли розпалила камін і поставила на стіл олійну лампу, щоб запалити її. Покинувши короткий погляд на полум'я в каміні, Рішель підійшла до письмового столу. Вона поставила лампу на підлогу і лягла на живіт, її найкраща сукня пом'ялось, але їй було все одно. Після недовгого пошуку Рішель нарешті відчула під кінчиками пальців аркуш паперу. Це було те найдивовижніше листа, яке вона обронила перед відходом в банкітний зал. Акуратно розгладивши сукню, Рішель присіла на кіточки перед каміном з листами в руках.
[Це послання написано для того, щоб допомогти вам безпечно і спокійно прожити в особняку наступного року.]
А якщо це правда?
Світло-зелені очі повільно переглядали текст і зупинилися на одному реченні.
[Вам не потрібно приділяти надто багато уваги старшому синові сім’ї Отіс).
- Старший син Отіс...
Хлопець, який не захотів їсти, розлютився і пішов з банку, про яке ніхто не дбав, крім його наставника Роджерса Уолтера.
Рішель на мить затримала погляд на полум'я каміна, а потім знову вткнулася у лист. Незабаром кожен його рядок був ідеально зафіксований в її голові. Має бути якась причина, чому лист з такими детальними правилами опинився в цьому дивному особняку.
« Але це не означає, що мені потрібно шлепати дітей щоранку по обличчю. Обережність не зашкодить».
Не потрібно думати про це занадто багато. Як завжди, просто треба прийняти, пристосовуватися і діяти відповідно до правил. Це те, що у тебе виходить найкраще, Рішель.
Лист було ще раз ретельно переглядано і кинено в камін. Воно згоріло в одну мить, не залишивши і сліду. Рішель довго дивилася на полум'я, а потім встала. Він гарненько заперла двері кімнати і ретельно задирнула штори на вікні.
Все буде добре.
Так вона підбадьорювала себе. Це був початок довгої ночі.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand