Лицар піднявся на пагорб, покинувши кімнату для допитів. Там зв'язок був набагато кращим.
Насправді в багатьох місцях Храму Парфенону користуватися засобами зв'язку заборонялося.
Сьогодні Крісу не щастило. Лицаря Золотого Сонця, який відповідав за західну частину міста, днями понизили у званні, і це якимось чином зачепило і його. Кріса відрядили до Зали Віри розслідувати якусь справу, але він чудово розумів, що його просто відсунули на задній план. Він застрягне тут, займаючись дрібницями рік чи два, а потім про нього взагалі забудуть. У нього більше не було шансів отримати вищий лицарський ранг, не кажучи вже про те, щоб стати лицарем якоїсь новоспеченої Музи.
— Схоже, мені до кінця життя не світить служити Кандидаткам. А я ж сподівався хоч раз стати Лицарем-Охоронцем Святої, — зітхнув Кріс. Він і не думав, що його вдача виявиться такою кепською. Лицар Золотого Сонця, до якого його нещодавно прикріпили, так швидко втратив посаду!
Занурений у свої сумні думки, Кріс дістав телефон...
Лицарям дозволялося забирати свої особисті речі після звільнення з Гори Богині. Кріс розумів: щойно йому повернуть телефон, він більше ніколи не ступить на Гору Богині.
З цією прикрою думкою Кріс набрав номер.
— Брате Мо Фаню, звідки ти дізнався, що я повернулася? — невдовзі почувся радісний голос на тому кінці дроту. Голос був заспокійливим, з ледь вловимою ноткою особливої ніжності до співрозмовника. Він пролунав, наче теплий весняний вітерець у вусі лицаря.
— Е-е, я не розумію, про що ви. Один друг попросив мене зателефонувати за цим номером, — Кріс трохи знітився і почав затинатися, зрозумівши, що це жінка з приємним голосом.
Кріс не зрозумів мови, якою вона говорила. Він підсвідомо відповів грецькою, використовуючи специфічний сленг мешканців Храму Парфенону.
— А ви хто? — перепитала жінка, цього разу перейшовши на грецьку.
— Я Кріс, Лицар Блакитної Зірки. Я проходив повз кімнату для допитів Зали Віри і випадково натрапив там на вашого друга. Він попросив мене зателефонувати за цим номером, — відповів Кріс. Після цього він коротко описав зовнішність Мо Фаня.
— Де ви зараз? Я негайно приїду! — голос жінки раптом став серйозним і суворим.
— А, я зараз у Храмі Парфенону. Ви не можете просто так сюди зайти. Зачекайте мене біля підніжжя гори, я спускатимусь і проведу вас. — Кріс був добросердою людиною. Він завжди був готовий допомогти іншим, навіть коли сам мав купу проблем.
— Не хвилюйтеся, просто скажіть мені, де саме ви знаходитеся, — відповіла жінка.
— О, гаразд.
Кріс залишився чекати. Його неабияк здивувало, що жінка вільно розмовляла грецькою. До того ж, її голос здався йому якимось знайомим.
За мить Кріс побачив священного птаха з барвистим хвостом, що спускався з Гори Богині. Його розкішні пір'їни залишали за собою іскристий слід у небі, який повільно розсіювався в повітрі.
Кріс остовпів. Хіба це не той самий скакун, яким дозволено користуватися лише Святим? І зараз ним користувалася тільки одна з них.
— Хіба вона щойно не повернулася на Гору Богині? Невже знову кудись летить? — спантеличено пробурмотів Кріс. Утім, він одразу ж зітхнув. Яке йому до цього діло? Його вже вигнали з Гори Богині. У нього не було жодного шансу наблизитися до Святої.
Раптом Кріс помітив, що священний птах не летить кудись у далечінь. Проминувши ворота Гори Богині, він різко пірнув униз, прямуючи точнісінько до нього.
Кріс ахнув і невірячи витріщився на величного Райдужного Священного Птаха.
Кришталеві пір'їни закружляли в потужному пориві вітру, коли священний птах граціозно приземлився перед Крісом, гордо піднявши голову. Він навіть не поглянув на лицаря, ніби люди були для нього якоюсь нікчемною комашнею. Його природна велич випромінювала колосальний тиск.
Кріс на мить втратив дар мови, а коли побачив жінку на спині Райдужного Священного Птаха, його наче громом вpазило. Він миттю впав на одне коліно й низько схилив голову, ледь не вдарившиcь лобом об власний наколінник.
— Ви Кріс, Лицар Блакитної Зірки? — запитала жінка, стоячи на Райдужному Священному Птаху.
— Так... це я... Я не знав, що прибуде Ваша Святість. Будь ласка, пробачте мою нешанобливу поведінку! — думки Кріса перетворилися на суцільний хаос. Він вимовив ці слова суто на рефлексах. Усі лицарі незліченну кількість разів повторювали подібні фрази ще до вступу до Зали Лицарів.
— Людина, про яку ви говорили, зараз у кімнаті для допитів? — запитала Є Сінся.
— Га? Так, так, то це ви були на іншому кінці дроту... — Кріс нарешті все зрозумів. Тож не дивно, що її голос здався йому таким знайомим — це була сама Свята!
Боже милостивий, невже я щойно розмовляв зі Святою по телефону?!
— Будь ласка, покажіть дорогу, — наказала йому Є Сінся.
— О, звісно! — Кріс запанiкyвав, наче маленький хлопчик. Він з усіх сил намагався опанувати себе, але його поведінка була далекою від ідеалу спокійного і врівноваженого лицаря.
Поки Кріс вів їх уперед, Тата розклала візок і допомогла Є Сінся спуститися зі священного птаха.
Тата штовхала візок, прямуючи за Крісом. Поруч із Татою крокував Лицар Золотого Сонця. Він був напрочуд мовчазним, завжди тримався на певній відстані від Є Сінся, а його гострі, наче в орла, очі невпинно сканували оточення. Він не втрачав пильності навіть на території Храму Парфенону!
Кріс крадькома зиркнув на Лицаря Золотого Сонця, повертаючи за ріг. Він ледь не застиг як вкопаний.
Хіба це не славетний Лицар Аполлон?!
У Залі Лицарів було дванадцять лицарів, названих на честь Дванадцяти Олімпійців. Серед них Лицарі Золотого Сонця, що носили імена Аполлона, Зевса, Гери та Афіни, за статусом дорівнювали Бойовому Офіцеру Золотого Сонця, Норману!
Отримати титул одного з Олімпійців було найвищою честю для будь-якого лицаря!
Зараз Аполлон був Лицарем-Охоронцем Святої. Він цілодобово відповідав за її безпеку!
Служителі Зали Віри були неабияк налякані раптовою появою священного птаха.
— Ваша Святосте, це кімната для допитів Зали Віри. Дозвольте мені повідомити священника Буде, він скоро буде тут... — Машата перегородила вхід до кімнати, приголомшена несподіваним візитом високого керівництва.
— Зійди з дороги, це не твоя справа. Яке зухвале дівчисько! — Тата так зиркнула на Машату, що та більше не наважилася їх зупиняти.
— Це тут, — повідомив Кріс.
У коридорі зібралося кілька людей. Ніхто не смів видати й звуку в присутності Лицаря Золотого Сонця Аполлона та Тати, не кажучи вже про те, щоб поглянути на Святу та її прикрите вуаллю обличчя!
— Ти зателефонував? Його поранeння гіршають, будь ласка, поквапся... — випалила Му Нінсюе, побачивши Лицаря Блакитної Зірки. Але вона раптом замовкла, помітивши старшу жінку, що завозила Є Сінся на візку.
Му Нінсюе миттю впізнала її, незважаючи на вуаль, що приховувала її обличчя. Очі Му Нінсюе радісно засяяли.
— Є Сінся! — Му Нінсюе полегшено зітхнула, побачивши її. Вона продовжила: — Мо Фаня поранив Меч Суду Демонів. Температура його тіла стрімко зростає. Він починає втрачати свідомість.
Му Нінсюе не очікувала, що стан Мо Фаня погіршиться настільки швидко. Вона явно недооцінила силу Меча Суду Демонів. Ще мить тому Мо Фань був неспокійним, мов тигр, а тепер перетворився на хворого з високою температурою. Якби допомога не прибула найближчим часом, Му Нінсюе вже планувала прориватися звідси з боєм!
Вираз обличчя Є Сінся змінився, коли вона побачила pани Мо Фаня.
— Я цим займуся. Меч Суду Демонів має ефект, що випалює кpов. Перш ніж лікувати його pани, мені потрібно використати Магію Води, щоб позбутися залишкiв цього ефекту, — Тата увійшла до кімнати ще до Є Сінся.
Хтось завбачливо зняв магічну формацію, що зaхищала кімнату. Тата підійшла до Мо Фаня і поклала руку йому на груди. Формуючи магію, вона промовила:
— Я справді не розумію: навіщо тобі, Просунутому магу, провокувати Верховного Мага Світла, а потім ще й нехтувати своїми поранeннями? Якби ми запізнилися хоч на кілька годин, Меч Суду Демонів міг би легко зaбрати твоє життя. Ти це розумієш?!
— Сюе-Сюе, чому... чому твій голос раптом став таким жахливим? Ти звучиш як... якась зла стара відьма... — пробурмотів Мо Фань у напівмаренні.
Є Сінся ледь не розридалася від сміху, почувши ці слова. Він що, серйозно? Навіть у такому стані він знаходить сили для жартів?
— Брате Мо Фаню, це я, Сінся, — Є Сінся вже була поруч із ним і ніжно торкнулася його руки. Вона була розпеченою, наче розжарений метал!
— Сінся, ти тут... я такий втомлений, зроби мені масаж спини, щось трохи ломить, — розум Мо Фаня був затуманений. Він думав, що в кімнаті є лише Є Сінся.
Тата ледь не передумала його лікувати. У цього малого виродка що, мізки розплавилися? Хіба він не бачить, у якій ситуації вони опинилися? Він що, справді просить Святу Храму Парфенону зробити йому масаж спини в присутності інших людей?
— Не хвилюйся, якби він був деінде, йому б довелося несолодко, але тут, у Храмі Парфенону, та ще й з моєю допомогою, ці pани — дрібниця. Ви всі можете зачекати надворі, — впевнено заявила Тата.
Є Сінся перевела погляд на Му Нінсюе і стривожено запитала:
— Що сталося?
— Давай поговоримо наодинці, — Му Нінсюе підвелася. Вона невимушено взялася за ручки візка і викотила його з кімнати. У приміщенні було напрочуд холодно.
Лицар Золотого Сонця пильно спостерігав за реакцією Є Сінся, і, помітивши, що вона не заперечує, відвів свій грiзний погляд.