Збір даних пройшов без ускладнень. Невдовзі команда отримала мапу території в радіусі п'яти кілометрів.
Мо Фань поглянув на планшет Лінлін і побачив густо розсіяні фіолетові точки, що вже майже зливалися в суцільну чорну пляму позаду них. Кількість Демонічної Сарани Піщаної Бурі сягнула просто неймовірних масштабів!
— Швидше, вони наближаються! — наказав Ґе Мін, кинувши погляд на хмару сарани в них за спиною.
Завдяки мапі група швидко проклала безпечний маршрут.
Усі прискорили крок. Навіть якщо Демонічна Сарана Піщаної Бурі не летіла просто на них, лихо, яке вона несла, неодмінно охопить величезну територію. Якщо вони не встигнуть вчасно покинути цю зону, сарана зжере їх так, що й кісточки не залишиться!
Пройшовши три кілометри, команда відчула порив гарячого вітру. Спека стала нестерпною.
Озирнувшись, вони побачили, що Демонічна Сарана Піщаної Бурі вже заполонила територію, де вони були раніше. Виявилося, що ці істоти не надто цікавилися Аквамариновими Панцирними Скорпіонолеопардами. Їхній панцир якимось чином служив їм захистом від інших видів, що пояснювало, чому їхня популяція була настільки численною.
Температура в пустелі продовжувала зростати. Кожна піщинка пашіла жаром. Команді здавалося, ніби вони стоять у розпеченій печі. Це були справжні тортури!
Спека стала настільки нестерпною, що магам льоду та води доводилося безперервно застосовувати свої базові закляття, щоб допомогти іншим охолодитися. Але це означало постійну витрату енергії, яка теж рано чи пізно вичерпається!
— Ми маємо бути зовсім близько до перевалочної станції. Колись там чергували мисливці, але минуло понад десять років відтоді, як туди ступала нога людини. Шлях туди кишить демонічними звірами і сповнений небезпек. Перевалочної станції, по суті, вже не існує, — сказав Ґе Мін.
— Нам усе одно слід установити там прапор. Якщо ми не залишатимемо своїх знаків, чи не означатиме це, що весь світ опинився під владою демонічних звірів?
— Вона має бути просто попереду, — повідомив Тун Лі. Він чудово орієнтувався в пустелі й умів знаходити речі, сховані глибоко під піском.
Команда продовжила рух безпечним маршрутом. Вони зможуть трохи перепочити, коли дістануться перевалочної станції в оазі. Зрештою, місце, яке обрали для її будівництва, точно не було таким спекотним, та й там мали бути рослини і джерело води.
Перевалочна станція була побудована з каменю. Коли команда побачила її здалеку, вона була вже наполовину засипана піском. Вони також помітили кілька дерев'яних конструкцій зовні. Їхні дахи височіли над поверхнею менш ніж на півметра.
Щойно вони прибули на місце, Тун Лі одразу ж почав оглядати територію. Здавалося, він шукав щось конкретне.
На станції не було жодних ознак присутності демонічних звірів. Оаза складалася з невеликих чагарників витривалих рослин і була меншою за звичайний міський сквер. Відповідно, вона не надто допомагала рятуватися від спеки.
— Мо Фаню, Палаючі Гори знаходяться зовсім неподалік. Температура тут аномальна, — тихо сказала Лінлін.
Усю дорогу вона проводила вимірювання. Використовувати Детектор Елементів було небезпечно, але звичайний термометр працював без проблем. Пориви гарячого вітру дули з півночі від станції. Найімовірніше, вони наближалися до Палаючих Гір, про які згадував старий мисливець.
— Мгм, — кивнув Мо Фань. Він покликав Чжана Сяохоу і сказав: — Мавпочко, перевір, чи є щось на півночі. Намагайся триматися на безпечній відстані.
— Зрозумів, брате Фаню. Ми що, розділяємося? — запитав Чжан Сяохоу.
— Вони, швидше за все, рушать на захід, оскільки це експедиція. Їм є сенс і далі заглиблюватися в пустелю. Ця станція колись була аванпостом для мисливців і військових, тож вони ще навіть не починали справжньої розвідки, — пояснив Мо Фань.
— Я не надто втомився. Тоді піду розвідаю північ, — погодився Чжан Сяохоу.
— Добре, будь обережним, — попередив його Мо Фань.
Поки решта відпочивала на станції, Чжан Сяохоу вирушив на північ. Він не летів, оскільки в пустелі це було надто нерозважливо.
Відійшовши на кілометр від станції, він виявив, що земля більше не вкрита піском — під ногами з'явилося темне каміння. Воно було вкрите тріщинами від впливу екстремальних температур. Він навіть бачив, як із цих тріщин виривалися слабкі спалахи полум'я.
Побачивши вогонь, Чжан Сяохоу зрадів. Схоже, вони прийшли в правильне місце!
Якщо саме це було причиною такої аномальної спеки в пустелі, то це місце, найімовірніше, виявиться рідкісною Священною Землею Елемента Вогню. Такі локації були справжніми природними фабриками з виробництва Насіння Душі, і зазвичай їх там можна було знайти чимало. Вони зірвуть справжній куш, якщо дійсно натрапили на Священну Землю Елементів!
«Звідки тут печера? Невже там живуть якісь демонічні звірі?» Чжан Сяохоу виліз на каміння і побачив невелику печеру з протилежного від станції боку.
Печера не була глибокою і зовсім не скидалася на лігво якоїсь величезної потвори. Зайшовши всередину, Чжан Сяохоу побачив розстелену на землі звірину шкуру з якоюсь пересмаженою їжею. Там також валялися іржаві інструменти: ножі, кресала, казанки...
Поки він міркував, чи не залишили ці речі мисливці, які колись базувалися на перевалочній станції, раптом він відчув, як у спину вдарив нестерпний жар.
Небезпека!
Чжан Сяохоу різко відскочив убік і побачив вогняну кулю, що просвистіла повз і врізалася в стіну печери, рознісши кілька каменів на друзки.
Обернувшись, він побачив засмаглого чоловіка в штанях зі звіриної шкури, який стояв на вході до печери. Його тіло густо заросло волоссям, а на обличчі висіла довга борода. Видно було лише його очі, що дивилися на Чжана Сяохоу диким, звіриним поглядом.
Спалах від вогняної кулі освітив печеру. Чоловік остовпів, коли зміг краще розгледіти юнака.
— Л-людина? — затинаючись, промовив він, ніби забув, як розмовляти.
— Хто ви такий? Чому ви тут живете?! — приголомшено запитав Чжан Сяохоу.
Побачивши розкидані речі, він одразу зрозумів, що тут хтось мешкає.
— Я... я... ви... я... я... солдат... я... я тут жив... — Чоловікові було важко вимовляти слова, ніби він цілу вічність ні з ким не говорив.
Згодом він увійшов до печери, відкопав якийсь значок і показав його юнакові.
Побачивши значок, Чжан Сяохоу віддав честь.
— То ви військовий!
Чоловік здригнувся, побачивши військове вітання. Він тремтячою рукою підняв долоню і віддав честь у відповідь.
— Скільки часу ви вже тут замкнені? — з цікавістю спитав Чжан Сяохоу.
— Я... я не знаю... — похитав головою чоловік.
— Це місце було закрите для доступу вже одинадцять років. Це означає, що ви живете тут усі ці одинадцять років?! — вражено запитав Чжан Сяохоу.
Раптом чоловік розридався!