— Чжао Ман’ян, тобі колись розповідали цю безглузду історію? — запитав Мо Фань, коли вони бігли. — Йдуть якось два чоловіки вулицею, бачать купу лайна. Один каже: “З’їси — дам тобі десять тисяч юанів.” Інший узяв і з’їв, заробив гроші. Ідуть далі — ще одна купа. Тепер уже той, що їв, почувається скривдженим і каже: “А тепер ти з’їж, я теж дам тобі десять тисяч.” Той, бажаючи повернути свої гроші, теж з’їв лайно...
— Тобто ти натякаєш, що ми підставляємо один одного, а в підсумку обидва просто з’їли по дві купи лайна й нічого не здобули? — озвався Чжао Ман’ян.
Мо Фань кивнув.
Вони справді поводилися, як повні ідіоти.
Бігли вони тому, що за ними гналася величезна зграя Багряних Летючих Демонів.
Острів посередині нагадував панцир черепахи — вкритий густою зеленню, а в самому центрі чорнів грот. Саме там жили ці створіння, і Мо Фань із Чжао Ман’яном мали завдання атакувати їхнє гніздо.
За планом, вони повинні були обстріляти печеру й утекти ще до того, як демонічні створіння встигнуть вийти. Але замість цього вони застали Багряних Летючих Демонів за “грязьовими ваннами” просто перед входом. Коли ж кілька Вогняних Кулаків з гуркотом обрушилися на сховище, демони розлютилися й кинулися в погоню.
Мо Фань озирнувся, щоб порахувати їх. Їх було щонайменше сорок. Вони мчали, наче гоночні автомобілі, їхні міцні лапи трощили кущі та дерева.
Усі ці створіння були рівня Воїна. Якби вони були просто рядовими монстрами, Мо Фань розібрався б із ними сам. Але сорок істот рівня Воїна — це було занадто навіть для нього.
— Та зупиніться ж, зупиніться, ваше гніздо горить! — кричав Чжао Ман’ян. Він не мав жодного заклинання для пересування й покладався лише на дорогу магічну пару чобіт.
Проблема була в тому, що якими б дорогими не були магічні артефакти, дія їх обмежена в часі. Вони вже майже досягли краю острова, а демони все ще не відставали. Якщо дія чобіт закінчиться буде біда!
— Та хай їм грець, казали ж, що звірі мають певний рівень розуму! Чому вони женуться, наче розлючені бики?! Хіба вони не бачать, що довкола їхнього гнізда все скувало кригою?! Чого вони до нас причепилися! — вилаявся Мо Фань.
Вони мчали, наче за ними гналася сама смерть. Ситуацію досконало описувала історія, яку щойно навів Мо Фань — повні дурні, не інакше!
— Світловий Захист: Вал! — вигукнув Чжао Ман’янь.
Пробігаючи, він почав формувати зоряні орбіти, створюючи сім, що склалися у Зоряний Візерунок. Завершивши його, він кинув заклинання Світла назад, на переслідувачів.
Між двома пальмами виросла стіна золотого сяйва — мов скляна стіна з чистого золота. Демони не встигли загальмувати й з гуркотом врізалися в неї. По стіні розлетілися бризки синьої крові.
Але ці створіння були куди спритніші за звичайних рядових створінь. Декілька врізалися в бар’єр, проте решта обійшли його стороною або ж стрибнули на дерева — і побігли далі кронами!
Мо Фань і Чжао Ман’янь похмуро глянули одне на одного.
Вони ж нібито морські чудовиська, а не мавпи! Дивися, як вони скачуть — ганьба для всіх морських тварюк!
Та виявилося, що не лише Багряні Летючі Демони засіли на деревах. Коли Мо Фань і Чжао Ман’янь добігли до краю острова, вони побачили сірих мавп із гострими кігтями, що звисали з гілок!
Тільки ось хвости в них були дивні — не звичайні довгі, а справжні риб’ячі плавці. Ба більше, на тілах у них були навіть зябра.
Насправді ж, окрім облич і худих тіл, від мавп у них лишилося небагато — їхнє сіре хутро нагадувало водорості.
Ймовірно, ці висхлі Морські Мавп'ячі Монстри маскувалися під водорості, щоб непомітно полювати на слабших істот. Зараз вони звисали з дерев — немов купа мавпячих голів, що визирали з сірого ганчір’я, розвішаного сушитися!
— То вони що, теж вирішили нам завадити?! — розлютився Чжао Ман’янь.
Їм і так ледве вдавалося рятуватися від Багряних Летючих Демонів рівня Воїна, а тепер ще ці нікчемні рядові Морські Мавп'ячі Монстри наважилися їх принижувати?
Морські Мавп'ячі Монстри справді були вкрай дратівливими створіннями. Вони навіть не стали перегороджувати шлях Мо Фаню й Чжао Ман’янові, а просто жмутками здирали зі своїх тіл бридке сіро-зелене хутро, схоже на водорості, й кидали в їхній бік.
Те хутро було вологим і страшенно липким. На землі воно перетворювалося на гидку жижу, а якщо потрапляло на обличчя — заважало огляду й ускладнювало дихання.
Поруч їх було не менше трьох сотень. Вони ховалися на деревах і безупинно кидали своє брудне хутро в Мо Фаня та Чжао Ман’яна. Над головами сипався дощ із сірих “водоростей” — і ті двоє переживали справжні муки!
— Водяний Бар’єр! — вигукнув Чжао Ман’янь.
Він швидко наклав заклинання Води, прикриваючи не лише себе, а й Мо Фаня, бо той, як на зло, не мав жодного оборонного закляття!
— Прокляті мавпи, клянусь, я всіх вас потім спалю до останньої! — Мо Фань аж здригався від огиди, відчуваючи, як до волосся прилипають мокрі клапті того гидкого хутра.
Воно страшенно смерділо — мабуть, через те, що ці істоти постійно жили у воді. Якби Чжао Ман’янь не наклав на нього Сяйво Світла: Очищення, Мо Фань, певно, просто задихнувся б від того смороду!
Проте Водяний Бар’єр Чжао Ман’яна не міг забезпечити захист у всіх напрямках — лише кілька водяних стрічок оберталися навколо, і в певні миті з’являлися прогалини.
Щойно вони дісталися краю острова, Мо Фань побачив Морського Мавп'ячого Монстра, що визирнув з кущів усього за десять метрів від нього. Той лукаво вишкірився й жбурнув в нього грудку сірої гидоти!
Мо Фань миттєво спалахнув гнівом. Він був не з тих, хто дозволяє знущатися над собою!
— Іди-но сюди, тварюко! — рикнув він.
Мо Фань різко стиснув долоню в повітрі — в напрямку мавпи.
Невидима сила схопила ту потвору за горло й рвучко підтягнула до себе. Мавпа з вереском злетіла в повітря й гепнулася просто до ніг Мо Фаня!
Елемент Простору: Телекинез!
— Я сплю, чи що? — обличчя Чжао Ман’яна завмерло від подиву. — Це ж заклинання Простору! Як, до біса, Мо Фань уміє його накладати?!—