Дев’ять Мостів Смерті й Один Міст Життя почали руйнуватися. Давній нефрит, з якого було споруджено мости, падав у бездонну прірву, а чорний порив вітру розбивав його на друзки.
Лишився тільки один міст — той, що вів до тронної зали гробниці.
Тронна зала стояла у суцільній пітьмі, немовби плаваючи у вічній темряві.
Вона мала форму крижаної шапки. Кам’яні сходи внизу були неймовірно величезними. Кожна сходинка була в кілька разів вищою за людину. Здавалося, що вони створені не для людських ніг, а вирубані самими велетнями божествами.
Здалеку на верхніх кутах сходів звисали червоні стрічки. Але, придивившись, можна було зрозуміти — то не стрічки, а потоки густої крові, що спадали східцями, немов водоспади.
Кутки сходів були прикрашені драконячими головами. Саме з їхніх пащ із величезної висоти лилися криваві водоспади. Глухий гуркіт кривавих потоків розносився навкруги.
Чжан Сяохоу пригадав схожих драконів на даху музею у Внутрішньому місті, які в дощ випускали воду. Там це було видовищно й навіть красиво. А тут же — моторошно й жахливо. Неможливо було збагнути, чи це якесь загадкове червоне зілля, чи справжня, свіжа кров... кров, яка текла вже понад дві тисячі років!
Коли група почала підійматися сходами, сам трон поступово зменшувався у розмірах. Чим вище вони піднімалися, тим вужчим ставав шлях. Ширина сходів зрівнялася з довжиною людського кроку.
— Я бачу вершину! Там має бути Кривавий Імператорський Трон, про який згадував Фан Ґу! — Су Сяолоу витерла піт із чола. На її блідому обличчі з’явилася іскорка радості.
Врешті-решт, після неймовірних випробувань вони дісталися до Кривавого Імператорського Трону!
Хай там як, але ще не було запізно!
На кону — життя стількох людей. І хоч трон, що висів у безмежній темряві, виглядав вкрай лячно, вони були готові ризикнути, навіть якщо доведеться йти крізь гори кинджалів і моря вогню. Інакше мільйони людей у місті стануть жертвами фестивалю Чорної Церкви й Салана.
— Ми тут, ми змогли! — схвильовано вигукнула Су Сяолоу до Чжана Сяохоу, бо саме вона першою дісталася вершини.
Чжан Сяохоу, знесилений, піднявся за нею. Його погляд упав на білий нефритовий майданчик на вершині тронної зали, в самому центрі якого височів величезний червоний жадеїт!
(Жадеїт — це мінерал, який є різновидом дорогоцінного каменю жаду, що цінується за свою міцність та різноманітність кольорів, переважно зелених)
Жадеїт був прозорим, із загостреними краями. Він нагадував трон, обліплений безліччю встромлених у нього мечів...
Кривавий Імператорський Трон!
А на ньому — мав сидіти сам Стародавній Король, Їн Чжен!
Чжан Сяохоу глибоко вдихнув і рушив уперед.
На троні справді сиділа постать, проте важко було зрозуміти — жива вона чи мертва. На ній був чорний бойовий халат, очевидна історична реліквія. І все ж він сяяв крижаним відблиском так, що Чжан Сяохоу міг чітко бачити в ньому власне налякане відображення, коли наближався.
Постать сиділа на троні, підперши щелепу рукою, трохи нахилившись убік. Тінь від капелюха на голові приховувала обличчя, та світло жертовних вогнів підсвічувало нижню щелепу, відкриваючи зловісну посмішку!
Здавалося, він то дрімав, то був у глибоких роздумах. У будь-якому разі — аж ніяк не нагадував мерця!
На чолі Чжана Сяохоу проступив рясний піт. Він і подумати не міг, що імператор, який помер понад дві тисячі років тому, здатен випромінювати такий жахливий тиск. У його свідомості постать могла будь-якої миті підвестися й уп’ятися в нього поглядом, що розтрощить душу. І тоді він сам не втримається на ногах!
— Мені цікаво...
Раптом постать на троні заговорила!
Від голосу у Чжана Сяохоу, Лю Жу та Су Сяолоу волосся стало дибки, а голови ледь не вибухнули від жаху.
— Як ви змогли вирватися із Простору Смерті? — мовив голос, поки постать повільно піднімала голову.
Світло жертовного полум’я поступово відсунуло тіні, оголюючи обличчя: знайомі риси, дві смуги білих скронь. Губи — густо-фіолетові, а щоки покриті фіолетовими рунами, що надавали йому моторошного вигляду!
— Як... як ти тут опинився! — вигукнула першою Лю Жу.
Вони безсумнівно впізнали це обличчя — воно належало Фан Гу, який свого часу вирішив перейти міст самотужки!
Чжан Сяохоу теж заціпенів.
Він не міг збагнути, ким була ця людина — Стародавнім Королем Їн Чженом чи Фан Гу, що пройшов правильним мостом, адже його аура тепер була зовсім іншою!
— Що відбувається? Чому ти сидиш тут? — у повному здивуванні вимовив Чжан Сяохоу.
— А чому б мені й не сидіти тут? — розсміявся Фан Гу.
— А де ж Стародавній Король? — вирвалося в Су Сяолоу.
— Я і є той, кого ви шукаєте.
— Ти — Фан Гу.
— Уже ні, — голос його став крижаний. — Усе відбулося саме так, як я й передбачав. Справжній Стародавній Король давно пішов у небуття. Час знищив його тіло, і все, що лишилося, — це бойова мантія, що приросла до його трупа, та Кривавий Імператорський Трон, що керує царством нежиті, — Фан Гу підвівся. Панцирні пластини його мантії гучно задзвеніли.
— Що ти маєш на увазі? — спитав Чжан Сяохоу.
— Перший, хто сяде тут, успадкує все, що належало Стародавньому Королю. Його білий палац і його царство нежиті, яке він створив своїми руками. Безмежну енергію і недосяжну мудрість... — у голосі Фан Гу бринів дивний металевий відгомін, коли він лунав над верхівкою вівтаря.
— Тоді чого ж ти сидиш? Швидше прожени армію нежиті й Колосального Зомбі. Зупини Темну Безодню, щоб вона не ввірвалася в місто! — вигукнула Су Сяолоу.
Фан Гу розсміявся, почувши її слова.
Його сміх лунав жахливо дивно. Хоч він і виходив із його горла, але здавалося, ніби під шкірою щось ворушиться і сміється разом із ним.
— Чого ти смієшся? — різко вигукнула Су Сяолоу.
Чжан Сяохоу рвучко смикнув її за руку, даючи знак стати позаду нього.
Усвідомивши серйозність ситуації в його очах, Су Сяолоу одразу відступила на кілька кроків.
— Як це смішно! Мої солдати, мої генерали, мої чиновники повертають собі місто, яке й так належить мені. Чому ж я мав би їх зупиняти? — сміх Фан Гу став ще моторошніший.
Чжан Сяохоу, Лю Жу і Су Сяолоу почали повільно відходити назад.
Вони вже не могли зрозуміти, хто стоїть перед ними — Фан Гу в бойовій мантії чи воскреслий у його тілі Стародавній Король Їн Чжен. Та ким би він не був, його моторошна подоба й неприродний голос свідчили про одне — він не був другом!
— То це Фан Гу чи ні? — прошепотіла Су Сяолоу.
— Боюся, що ні... — відповіла Лю Жу.
Вона легко відчувала запах живої людини. Та істина була в тому, що від Фан Гу вона не вловлювала жодних ознак життя.
Фан Гу вважав, що Стародавній Король помер, і що, вдягнувши бойову мантію, він успадкує всю його силу. Але жахлива гримаса на його обличчі свідчила про інше — це не Фан Гу успадкував силу Короля. Це Король успадкував Фан Гу...