Захід міста, всередині зовнішніх мурів…
Туманна ніч огортала мляве світло з вікон будинків. Бліде світло було надто тьмяне, щоб розгледіти нічний краєвид міста.
Повітря стало холоднішим. Взимку місто часто оповите туманом. Хто знає, можливо наступна злива перетвориться на потужну заметіль. Це, принаймні, трохи полегшить життя мешканцям — сніг укріпить ґрунт, і мерцям буде складніше виринати з-під землі, щоби чинити лихо.
Більшість будівель у цьому районі були старими. Рідкісні багатоповерхівки виглядали тут чужорідно.
Між дахами будинків майнула худорлява постать, мов пурпурна летюча миша. Її фіолетовий плащ розвівався, коли вона ковзала повітрям між дахами. Перехожі на вулиці й не підозрювали про її присутність.
Вона зупинилася на даху невеликого двору. Хоч двір і не був великим, у ньому мешкала чимала кількість людей — то були переселенці з села Хуа.
Старійшина Сє Сан сидів на сходах, покурюючи старовинну люльку.
Су Сяолоу повільно підійшла до нього й подивилася на старого з підозрою.
— Відтоді як мій батько зрадив село і покинув нас, я найбільше поважала саме вас… але тепер я починаю сумніватися, — сказала Су Сяолоу.
— Сумніваєшся? В чому саме? — Сє Сан зробив вигляд, ніби не розуміє.
Лю Жу, яка щойно зібралася перевірити стан переселенців, випадково підслухала цю розмову. Почувши слова Су Сяолоу, вона відмовилася від наміру спуститися вниз. Її худорлява фігура повільно розчинилася в тінях — тільки пара очей із ледь помітним блиском залишилась на місці.
— Ґоуцзи розповів мені, що бачив жителів села Сонячна Коза, — продовжила Су Сяолоу.
— Ґоуцзи завжди був не при собі. Не варто сприймати його слова всерйоз, — відмахнувся Сє Сан.
— Та я чула й інші речі. Усі вони стосуються села Сонячна Коза… Чому ви досі не сказали, що сталося з його мешканцями? — запитала Су Сяолоу.
— Дитино, хіба ти не читала новини? Шість сіл у районі Сяньчи знищили в одну мить. Ти ж бачила, як нас атакувала нежить, навіть попри захисний бар’єр довкола села… Я певен, село Сонячної Кози спіткала та сама доля. То чому ти питаєш мене про це зараз? — мовив Сє Сан.
— Але ж село Сонячної Кози зникло ще давно, правда ж? — запитала Су Сяолоу.
— Ох, Сяолоу… — зітхнув Сє Сан.
— Люди з нашого села нікуди не зникли. Дивись — хіба ж я не стою тут просто зараз? — раптом почувся незнайомий голос.
Біля криниці в центрі двору стояв чоловік у чорному вбранні.
Він з’явився, мов привид. Повільно пішов уперед і засміявся, побачивши, як Сє Сан відступив, затремтівши від страху.
— Старійшина Сє, та я ж не привид. Чого ви мене злякалися? — сказав чоловік.
— Ти… чому ти тут? — обличчя Сє Саня зблідло ще більше, ніж якби він справді побачив привида.
Су Сяолоу озирнулася й відчула, що обличчя під чорним капелюхом здається їй знайомим.
— Ти… хто? — спитала вона.
— Фан Ґу, — відповів чоловік, знявши капелюха й показавши своє обличчя.
Фан Ґу подивився на Чжана Сяохоу, на обличчі якого застигла порожнеча — ніби той його не впізнав. Не побачивши реакції, Фан Ґу знову перевів погляд на Сє Саня й продовжив зі зловісною усмішкою:
— Не бійся, я тут лише з однією метою: дізнатись, хто, чорт забирай, убив мого сина. Скажи мені, і, можливо, я залишу тебе живим.
— Твій син?.. Хіба твій син не помер багато років тому?.. — голос Сє Саня тремтів від жаху.
Скажений Ґоуцзи раптово вибіг надвір і злякано вибовкав усе, що знав, ніби просив пощади:
— Це вона... та дівчина... вона прийшла разом із тим дурником і його другом! Я бачив, як у неї з рук виросли кігті… і… і вона проштрикнула голову Фан Люю!
— Ґоуцзи… Той, кого ти бачив у селі Хуа… це був Фан Люй? Але… але ж ти… — розгублено перепитала Су Сяолоу.
— Всі ми з одного племені. Раз уже так вийшло, що зібралися в одному місці, думаю, невеличка зустріч випускників не завадить. Зачекай, я зараз їх покличу… — раптом розсміявся Фан Ґу.
Серед цього дикого сміху Фан Ґу почав креслити зоряний візерунок. Його колір нагадував чорну кров. Це була не просто тіньова магія, не яскраве полум’я — це був темно-червоний візерунок з лиховісним відтінком зла!
Навколо повисла чорна аура, густо просякнута запахом крові. Темно-червоний зоряний візерунок був схожий на криваву жертву, яку приносить жрець — щойно завершений, він спалахнув моторошним кривавим світлом!
Із сяйвом у двір ринув чорний газ — смердючий подих смерті. А разом із ним у самому центрі подвір’я, де до цього стояв лише Фан Ґу, з’явилося кілька постатей.
Ніхто не знав, звідки вони взялися. Вони з’явилися просто нізвідки, як справжні примари, або як чудовиська, призвані через Просторовий Виклик… а може, Фан Ґу просто відкрив Ворота Пекла і витягнув їх із Царства Мертвих…
На вигляд вони були цілком живі. Окрім блідої шкіри й кров’яних прожилок на обличчях, вони майже не відрізнялися від звичайних людей.
Фан Юмяо почув шум надворі й вибіг із будинку. Та щойно побачив знайомі обличчя людей, що стояли в дворі… вони виглядали так само, як у день, коли він востаннє бачив їх у рідному селі. Фан Юмяо був настільки зворушений, що мало не кинувся їх обіймати — адже це були ті, кого він вважав за рідних…
— Не йди! — раптом вигукнула Су Сяолоу.
Фан Юмяо зупинився. Він з подивом глянув на дівчину, не розуміючи, чому вона його зупиняє. Люди з села Сонячної Кози нарешті дісталися до Стародавньої Столиці, і він знову зустрівся з ними. Хіба ж це не має бути радістю?
— Хіба ти не бачиш?.. — обличчя Су Сяолоу було суворе, а в голосі відчувалася напруга. Вона щосили намагалася приборкати свій страх. — Вони всі мертві!
Вони — всі мертві!
Фан Юмяо не повірив своїм вухам. Але коли придивився уважніше до знайомих облич — холод пробігся шкірою.
У таку холодну ніч, як ця, кожен подих будь-якої живої істоти мав би перетворюватися на білу пару в променях світла, що падало на двір.
Су Сяолоу важко дихала — з рота йшов білий туман.
Старійшина Сє Сан, хоч і в паніці, також дихав — і його подих був помітний.
Втративший пам'ять Чжан Сяохоу — теж. Кожен з них, хто був живим, дихав — і з рота виходила біла пара…
Але ті, хто щойно з’явилися в дворі — «мешканці» села, які виглядали живими — не дихали взагалі. Лише темно-червоний туман повільно закручувався навколо їхніх рота, носа та вух — ніби сам Морок зціджував із них смертоносну силу, щоб оживити мертвих.