Перш ніж хтось устиг зреагувати, швидкий зомбі рвонув уперед і схопив одного з молодих хлопців, протягнувши його кілька метрів.
— Допоможіть… допоможіть… АААА! — хлопець навіть не встиг як слід закричати, як ще кілька зомбі накинулися на нього й миттєво розірвали на шматки.
Двоє інших завмерли від жаху, а потім кинулися навтьоки до села.
Дорогу вже розмило грязюкою. Вони кілька разів падали й уставали, навіть не встигаючи стерти багно з обличчя, аби тільки добігти до дерев’яного бар’єра.
Та мерці були надто швидкі. Декілька зомбі вже обігнали їх із боків. Одного хлопця схопили за руки — і наступної миті їх просто відірвали, з ран хлинула свіжа кров!
— Рятуйте, рятуйте мене! — кричав другий хлопець, який ледве дістався до бар’єра, весь блідий і в крові своїх товаришів.
Небо темніло, дощ лив ще сильніше. Селяни біля бар’єра навіть не одразу збагнули, що відбувається. Лише коли один із хлопців повернувся, з ніг до голови залитий кров’ю, всі зрозуміли — село оточене мутованою нежиттю!
— Тату, допоможи… рятуй! — кричав він, не приходячи в себе.
Незабаром назад прибіг і Хон Цзюнь — весь подряпаний і розпатланий. Від його недавньої самовпевненості не лишилося й сліду — він виглядав так само жалюгідно, як і хлопець поруч.
— Відійдіть! Назад! — гримнув Сє Сан і швидко накреслив перед собою синій Зоряний Шлях. Той миттю перетворився на Водяний Бар’єр, що огорнув Хон Цзюня.
Хон Цзюнь з полегшенням перевів подих, опинившись під захистом. Він ковтнув повітря й прокричав:
— Їх забагато… нежить, вони… вони…
У селі почалася паніка. Ще можна було змиритися з одним мутованим мерцем, але як так могло статися, що все село опинилося в оточенні зомбі? Де ж тоді захист Бога Криниці? Хіба вони тепер не стадо овець серед вовків?
— Сяолоу? Де Су Сяолоу?! — Чжан Сяохоу схопив Хон Цзюня за комір і гаркнув йому в обличчя.
— Я… я не знаю… Вона мала бути… позаду… — Хон Цзюнь осів на землю. Від нього вже йшов різкий сморід — від страху він обмочився…
Чжан Сяохоу відштовхнув його й рвонув до дерев’яного бар’єра.
— Фу Да, не йди!
— Дурень, ти хочеш загинути?!
— Старосто, старосто! Зомбі лізуть сюди!
Сє Сан хотів ухопити Чжана Сяохоу за руку та не встиг — на бар’єр уже видиралися кілька зомбі з довгими кігтями. Їхні палаючі очі впилися в село, повне живих людей.
Голодне гарчання заповнило все довкола — все більше мертвяків сунули до дерев’яної загорожі. Селяни стояли мов укопані: вони зовсім не знали, як боротися з цією жахливою ордою.
— Фу Да? Куди ти зібрався?!
У дощі біля бар’єра з’явилася невеличка постать. Вона обернулася й побачила, як Чжан Сяохоу мчить їй назустріч.
Чжан Сяохоу різко зупинився. Він ледь не розгубився від радості — Су Сяолоу повернулася ціла й неушкоджена!
— Добре, що ти ціла, — видихнув він, підбігши до дівчини. Він так хвилювався, що й не знав, що робити з руками.
— Я відволікла їх на приманку. Ходімо назад до села. Здається, нас більше не захищає Бог Криниці. Ми повністю оточені нежиттю, — сказала Су Сяолоу й потягла Чжана Сяохоу за собою всередину.
Та щойно вони ступили на подвір’я села, як побачили жахливу картину — кілька зомбі на брудній стежці роздирали беззахисних селян і рвали їх нутрощі пазурами!
Су Сяолоу завмерла від жаху, побачивши це все. Дерев’яний бар’єр більше нічого не вартував. Невже навіть ясен, який завжди відлякував мертвяків, утратив свою силу?
Село заливалося криками болю. Усе було забризкане свіжою кров’ю. З очей Су Сяолоу потекли сльози — вона дивилася, як знайомі їй люди один за одним падали в грязюку…
— Що відбувається? Чому все так? — крізь ридання промовила вона. Су Сяолоу не могла витримати цього горя, спостерігаючи за різаниною.
Усі в селі були для неї наче родина. А тепер вони лежали в калюжах крові просто в болоті, роздерті дикими мертвяками. Шкіра зривалася клаптями, м’ясо виривалося з кісток, черепи тріскалися — і навіть мозок не лишали недоїденим.
Поколіннями Бог Криниці захищав їхнє село. Та нежить, якої всі так боялися, була для них лише дикими тваринами, що блукали навколо. Казали навіть, що вони нащадки якогось божества, тож ці нечисті створіння й близько не насмілювалися підійти до святого села.
А тепер що?
Їх кинув Бог, який до цього часу їх оберігав? Він справді дозволив цим огидним тварюкам топтати життя своїх підданих?
Дощ лив, як із відра. Сховатися від нього було ніде — так само, як і втекти від мертвяків, що вривалися в село без краплі жалю!
Чжан Сяохоу стояв поруч із Су Сяолоу, яка напівстоячи мокла під холодною зливою. Він підвів голову й подивився в небо порожнім поглядом…
— Вітер… вітер…
Су Сяолоу безпорадно підняла обличчя. Вона глянула на Чжана Сяохоу, який стояв, мов статуя, і ніяк не могла збагнути, що він там бурмотить.
— Фу Да, тікай! Ти ж не з нашого села… Може, на нас справді накладено прокляття, і ця нежить прийшла полювати лише на нас… — прошепотіла вона.
— Вітер…
Чжан Сяохоу не зрушив із місця. Су Сяолоу навіть не помітила, як під його ногами почав пробиватися слабкий блакитний Зоряний Шлях.
Та процес йшов важко — ніби пам’ять десь упиралася в глухий кут. Зоряний Візерунок весь час переривався й зникав.
— Вітряний... Вітряний Диск! — нарешті вигукнув він.
І образ зоряного візерунка спалахнув у його голові!
Десь у повітрі біля Чжана Сяохоу здійнявся невиразний порив. Він машинально підняв руку — і краплі дощу навколо закрутилися спіраллю, обертаючись у стрімкому вихорі!
Це був вітер!
Потужний вітер зупинив стіну дощу. Краплі, втягнуті у спіраль, перетворилися на водяне драконяче торнадо!
Вітряний Диск здійнявся просто на стежці до села, втягуючи в себе зомбі, що шматували селян.
Вихор котився вперед, вириваючи з корінням дерев’яні хатини. Жмуття трави й колоди летіли в Вітряний Диск й разом із вихором розривали мертвяків на шматки!
Вітер був скажено сильний — та жодного селянина він не зачепив. Він прямував тільки на нежить!