Місцевість навколо Сяньчи завжди була вкрита тонким шаром піску. Подейкували, що цей пісок після тривалого впливу смерті наче живив мерців, стаючи для них поживою.
Дорогою Мо Фань і справді помітив чимало мерців, які збирали цей білий пісок, що вбирав у себе енергію місяця й смерті, — вони копирсалися в ньому, мов золотошукачі.
Ці мерці трималися на безпечній відстані від міських стін. Вони блукали без мети, нишпорячи в пошуках чогось корисного: кісток чи решток тіл, які не доїли дикі пси...
— Якщо є такий дієвий спосіб уникати зустрічі з мерцями, може, вони й не такі страшні, як ми думали? — озвався один із супутників жінки в чорному шовку, кремезний бородань.
— Попелястий Часник дорожчий за золото. Його неможливо садити — він росте лише там, де юрмляться мерці, бо живиться їхньою енергією смерті. Лише мешканці сіл за стінами знають, як його збирати. Але й вони збирають його зовсім мало щороку. Якби не мій брат, напівкровка з одного з таких сіл, ми б і не дістали жодної головки, — Коротун ухмильнувся.
Кремезний чолов’яга, що йшов поруч, теж усміхнувся, крадькома зиркнувши на жінку в чорному шовку. Схоже, вони обоє вперше бачили таку красуню.
— Селище Сонячної Кози вже близько. Ніч довга, переночуємо там, — сказав Коротун, вказуючи на пагорб попереду.
— Кожне село має свої правила. Якщо плануєте заходити, дотримуйтесь їх, — нагадав кремезний чоловік. Усі погодилися й кивнули.
Вони дісталися пагорба без пригод. Спускаючись униз, усі чекали побачити справжнє людське селище посеред Землі Мерців. Та коли вони зупинилися на схилі й глянули вниз, між річками й горами виднілися лише купи колод. Ніякого селища й близько!
Вони швидко окинули поглядом околиці — самісінька чорна земля, нічого більше. Лише кілька низинних западин, що вели у печери!
— Ти нас дуриш?! — різко гаркнув бородань.
— Я... я сам не розумію, що сталося! — Коротун розгублено озирнувся на кремезного чоловіка.
У того в очах стояв справжній шок, ніби він сам не вірив у те, що бачив.
Він раптом рвонув униз по схилу.
Серед розкиданих колод не було видно жодної хати, не кажучи вже про ціле селище!
Проте кремезний чолов’яга ніби збожеволів — він ігнорував навіть мерців, які блукали неподалік.
— На карті тут чітко позначено Селище Сонячної Кози... — сказала Лю Жу, звірившись із мапою.
— Так, карта не може брехати. Клянуся, я не обманював! — забурмотів Коротун.
— І де ж тоді селище?
— Не знаю.
— Хіба що...
Вони легко повірили, що тут справді мало бути селище, дивлячись на реакцію кремезного чоловіка. Проте воно кудись зникло.
Якби навколо ще стояли старі паркани чи розвалені хати, можна було б хоч якось довести, що селище існувало до їхнього приходу. Але тут лишилися тільки купи колод і чорна земля, більше нічого.
— Виходить, село теж стало жертвою мерців? — тихо припустила Лю Жу.
— Може бути. Може, новий правитель нежиті взагалі не став церемонитися з місцевими... — пробурмотів Мо Фань.
Група спустилася з пагорба й побачила, що на місці, де колись мало бути селище, лишилися сліди пожежі. Купи колод, схоже, згоріли, ставши паливом. Легкий вітер здув угору хмарку попелу.
— Тут жодного тіла, але повсюди сліди вогню. Важко сказати, що тут сталося, — пробурмотів бородань до жінки в чорному шовку.
— Навіть якби щось і сталося, ми не побачимо тут жодного трупа, — Мо Фань кивнув у бік мерців, що бродили поблизу.
Селяни, якщо вони й загинули, давно вже могли стати мерцями. Місце було всіяне попелом, і жодної краплі крові не лишилося...
— Що тепер робити? — запитав другий супутник жінки в чорному шовку.
— Нам лишається йти до наступного села. Але якщо й там буде те саме… — озвалася сама жінка в чорному шовку.
Коротун кивнув — він думав так само.
Мо Фань і Лю Жу не мали інших пропозицій, тож теж мовчки погодилися.
— Ходімо, ходімо, тут ви вже нічого не знайдете. Схоже, вони просто кудись переселилися, ще не все втрачено, — сказав Коротун кремезному чоловікові.
Той був досить розважливим. Побачивши, що слідів загиблих селян ніде нема, він махнув рукою й пішов попереду, ведучи групу до Села Хуа.
— Звідси до Села Хуа нам іти десь два дні. Ми мали б заночувати у Селищі Сонячної Кози, щоб не витрачати зайвий Попелястий Часник... Схоже, його тепер не вистачить на дорогу до Хуа, — Коротун говорив серйозно.
Очевидно, нестача Попелястого Часнику була для всіх дуже серйозною проблемою.
Коротун запропонував спочатку повернутися до Стародавньої Столиці й почекати, доки кремезний чоловік не дістане нову партію часнику від своїх людей. Та той пояснив, що на це знадобиться щонайменше кілька місяців...
— Забудь, ми тільки згаємо час, якщо повернемося зараз. Веди нас далі, — відмахнувся чоловік із вусами.
Мо Фань і Лю Жу думали так само — невідомо було, що станеться, якщо ще зволікати.
— Не хвилюйтеся, — мовила жінка в чорному шовку. Вона подивилася на Корутона й лагідно промовила: — Я помітила, що не всі місця дорогою заселені мерцями. Спробуймо далі не витрачати Попелястий Часник, якщо нас не оточать одразу всіх разом.
— Це слушна думка, — погодився Коротун.
Мо Фань теж кивнув, подумки пробурмотівши: яка рідкість — пишногруда красуня ще й з головою!
За пропозицією жінки в чорному шовку друга половина ночі минула без використання Попелястого Часнику…
Коли вони відійшли від Селища Сонячної Кози на один-два кілометри, усі відчули на собі недобрі погляди мерців поблизу.
Мерці блукали невеликими групами по двоє-троє. Здебільшого це були зомбі — нічого особливого, якщо не рахувати їхнього моторошного вигляду.
— Почалося, — хрипко сказав Коротун.
Один зомбі, що точив зуби об камінь, ніби внюхав людське м’ясо. Його голова судомно провернулася, а очі, що світяться зеленим, уп’ялися у жінку в чорному шовку, яка стояла до нього найближче.
Очі жінки не виказували жодних емоцій — ані паніки, ані відрази, які б відчула звичайна жінка, побачивши таку огидну потвору.
Її бородатий супутник виступив уперед. Під його ногами спалахнув крижаний Зоряний Візерунок, схожий на іній…
— Крижані Кайдани! — чоловік підніс руки, і з інею з’явився товстий ланцюг.
Ланцюг кинувся на зомбі, що збирався напасти на жінку в чорному шовку, й одразу зв’язав його.
— Кістяний Панцир! — бородань стиснув кулак, змушуючи крижаний ланцюг затягнутись ще міцніше!