Коротун проковтнув слину.
Він провів багато років у Землі Мерців, проте щоразу, коли приходила ніч, його серце починало гучно калатати. Навіть далеко від Стародавньої Столиці, вночі він усе одно відчував страх і тривогу.
— Їжте Попелястий Часник! — нагадав Коротун усім.
Жінка в чорному шовку й двоє її супутників не вагалися ні секунди — одразу проковтнули Попелястий Часник.
Лю Жу теж уже з’їла свій зубчик. Лише Мо Фань усе ще вагався.
З-під землі почулося якесь хрюкання, ніби хтось жер із забитим ротом. Мо Фань озирнувся й побачив голову, повністю вкриту хробаками, що виринала з-під землі. Очі в неї теліпалися, щелепа — теж...
Здавалося, ця тварюка застрягла в землі: виглядала лише голова, а тіло залишалося під ґрунтом. Побачивши Мо Фаня, вона зреагувала, наче голодна людина, що помітила запечене куряче крильце. Вона гарячково смикалася, намагаючись підповзти до Мо Фаня!
— Ах ти, недомірок, хотів мого діда Мо зачепити?! — Мо Фань безжально врізав ногою по голові мерця.
Схоже, голова вже не трималася на шиї. Від удару вона відлетіла мов камінь. Череп вдарився об камінь і розлетівся на шматки.
Навколо почувся низький, глухий стогін.
Раптом величезна ділянка землі тріснула й розсипалась — просто за десять метрів від Мо Фаня розкрилася величезна гробниця.
Гробниці були доволі старими, навіть бетон почав розкладатися. Із них підводилися напівтлілі, напівскелетні істоти з кровожерливими очима — їх підняв той самий череп, якого Мо Фань щойно відправив у політ!
Кістки цих створінь були чорно-зелені, що свідчило про те, що їх колись отруїли. Розкидані довкола знаряддя вказували, що їх поховали разом із якимось генералом у стародавні часи. Спершу Мо Фань подумав, що їх десь із двадцять, проте знизу відкрилася ціла поховальна печера, звідки без кінця лізли криваві скелети з лютою посмішкою!
Кулак Мо Фаня миттєво спалахнув полум’ям — він махнув ним у повітрі...
Оскільки всі скелети вилазили з однієї печери, він міг одним ударом спалити весь вхід своїм Вогняним Кулаком!
— Мо Фань, подивися навколо! — Лю Жу одразу закричала.
Мо Фань озирнувся — за кількасот метрів довкола нього виднілося ще сім чи вісім таких самих гробниць...
Скелети збиралися в ряди, мов солдати. Їхні очі палали й були спрямовані на єдину людину, яка досі дихала живим повітрям. Ці червоні ліхтарі, розсипані по темряві, змусили Мо Фаня застигнути на місці.
— Насправді... це й не так огидно на смак! — Мо Фань із найбільш змученою міною заштовхав Попелястий Часник собі до рота.
Коротун лише презирливо хмикнув. Він глянув на скелетів, що оточили їх, і промовив:
— Треба звідси вимітатися якнайшвидше. Судячи з кількості похованих робітників і воїнів, це могила якогось міністра династії Цін. За масштабом — майже як імператорський склеп... Ми б могли розібратися з цими скелетами, але ці міністри за життя були могутніми магами. Якщо вони й справді перетворилися на Генералів Нежиті — нам кінець..
— Можеш, будь ласка, говорити подалі від мене? — додав Мо Фань.
Дія Попелястого Часнику відчувалася одразу. Дихання смерділо так сильно, що навіть мерці за таке звинуватили б у тому, що не чистив зуби. Будь-який нечистоплотний мрець одразу відвертався.
Жінка у чорному шовку вперше подала голос, коли група петляла серед натовпу мерців. Її голос був такий мелодійний, що лунав, мов небесний спів. Єдине, чого йому бракувало — це будь-яких емоцій. Можливо, саме ця відстороненість і робила його ще привабливішим.
— Тут завжди так? — запитала вона.
Коротун здивовано глянув на неї й швидко відповів:
— Не зовсім так, але відколи Плинна Піщана Річка почала хвилюватися, тутешня присутність смерті теж посилилася. Кажуть, що настала нова ера мерців. Це можливо — якщо в них з’явився новий правитель, то все логічно.
— Новий правитель? — перепитала жінка в чорному шовку.
— Ніхто його не бачив, але всі знають, що він існує... Його звуть Імператор Нежиті. Чутки кажуть, що колись він був імператором династії Тан, — похвалився своєю обізнаністю Коротун.
— Скільки років минуло від вашої династії Тан? — тихо спитала жінка.
— Нашої? — Коротун розгубився.
Очі Мо Фаня теж хитро блиснули. Він нарешті вловив у її словах щось цікаве. По-перше, вона точно не місцева — не дивно, що її китайська звучала неприродно.
— Більше тисячі років, — не став вдаватися в деталі Коротун.
— Тисячолітній імператор... — жінка прошепотіла це сама до себе, більше нічого не питаючи.
Вона замовкла, проте Коротун, прагнучи справити враження, продовжив:
— Саме так! Сила мерців залежить від того, скільки років вони існують. Чим довше, тим вони стають сильніші. І уявіть собі, що за чудовисько народиться, якщо тисячу років просочуватися присутністю смерті!
Історія цього світу збігалася з тією, що знав Мо Фань. Він одразу згадав, що столиця династії Тан справді була тут, у Сіані. Якщо вся ця місцевість перетворилася на Землю Мерців, цілком можливо, що імператори стародавніх часів теж стали нежиттю...
— От чортові імператори. Стільки років мертві, а їм і досі мало — хочуть ночами завойовувати і підземний світ і наш! — вилаявся Мо Фань.
— Це звична річ — будувати імператорські склепи в місцях із сильним феншуй, тому не дивно, що вони стають нежиттю, вбираючи енергію Неба й Землі. Усі тут гомонять, що в нежиті з’явився новий правитель — мене це завжди смішить. Так, наче вони раніше знали, хто ним був! Я певен, що навіть самі мерці не знають, хто він такий, не те що ми, люди, — відповів Коротун.
— І ніхто справді ніколи не бачив цього правителя нежиті? — тихо запитала Лю Жу.
Коротун похитав головою й чесно відповів:
— Навіть найсильніші маги не бачили. До речі, кілька іноземців казали, що вони з Священного Суду — усі сильні маги, але живими не повернулися. Кажуть, що всі перетворилися на мерців... Ці іноземці тільки й уміють, що біду на нашу голову накликати!
Коротун раптом згадав, що й жінка в чорному шовку не місцева, тож швидко виправився й хмикнув:
— Я не про вас, звісно.
— Все гаразд. Я із задоволенням слухаю жарти про Священний Суд, — у її очах промайнув ледь помітний відблиск злорадства.
Священний Суд?
Мо Фаню здалося, що він уже чув цю назву — це була магічна організація десь у Європі, щось на кшталт Союзу Примусу у Китаї.
Союз Примусу ловив і страчував темних магів. А Священний Суд звучав так, немов якийсь Ультрамен: охоронці миру в усьому світі.
— Мабуть, мені доведеться зустрітися з представниками їхніх організацій на Світовому Турнірі Коледжів, — пробурмотів Мо Фань сам до себе.