Зал знову вибухнув, студенти закричали, і в цьому безперервному шумі Бань Шен рукою витер сльозу з кутка її очі і продовжив:
— Сьогодні вранці, коли ми виїжджали, ти сиділа в моїй машині і фарбувала нігті. Кілька крапель лавки впала на сидіння. На панелі приладу лежала паперова акула, яку ти склала від нудьги. Вся машина була просочена тобою. У той момент я зрозумів, що хочу провести з тобою все життя.
Він однією рукою витягнув з кишені штани кільце і простягнув його їй. Тисячі людей у залі цього не бачили, але Лінь Вейся помітила, як тремтять його пальці. Її очі миттєво почервоніли.
Чоловік посміхнувся з самоіронією, глибоко зітхнув:
— Цей чоловік пережив багато поганого, і ти теж винен. Але я сподіваюся, ти даси мені шанс. Я хочу, щоб моя зубна щітка стояла поруч з твоєю. Я хочу їсти тушену яловичину з селерою і перцем все життя. Я люблю літо більше, ніж зиму. Зимою я грітиму тобі руки і підігріватиму твоє молоко. Все, чого ти захочеш, я зроблю і віддам тобі. Лінь Вейся, я любитиму тебе вічно.
Трібуни, які спочатку гуділи від цікавості, тепер були захоплені до сліз - у кількох людей на очі навернулися сльози, дехто навіть схлипував.
Лінь Вейся стояла на сцені, ридаючи, не в змозі вимовити ні слова. Серед хвилювання вона відчувала полегшення - добре, що вони все витримали і дійшли до цього моменту.
Вона посміхнулась крізь сльози і простягнула руку. Перстень повільно ковзав на палець, вії його були вологими:
— Да.
У мить, коли вона погодилася, зал вибухнув криками і оплесками. Птахи посперечувалися з відтіканням шуму, королівський діловикс процвітав яскраво, а пальми в шкільному дворі стояли такі ж пишні.
День у Наньцзяне видався особливо довгим і спеканим.
Усі прагнули щастя.
Днём Бань Шен відвіз Линь Вейся на море - на той місячний берег, де він колись зізнався їй в любові.
Машина мчала по дорозі, колеса кришталю на дрібному гравію. За вікном простягалося безкрає голубе море, дах повільно складався і в салон увірвався соломастий, вологий вітер — холодний та приємний.
Бань Шен включив пісню під назвою « Хочу поїхати на море», гучність була високою, мелодія легка - дуже корисна. Він мимовільно підспівав пару рядків, голос його звучав ліниво і розслаблено:
« У ясний, безхмарний день
Я хочу відвезти тебе на море,
Щоб закарбувати цю мить,
Поки ще не пізно."
Машина звернула до узбережжя, кокосові пальми відкидали тіні і заливала воду чорними скелями в одну лінію. Бань Шен раптом натиснув на газ, торкнувся кнопки гучності - музика задзвонила голосніше, і разом з морським вітром окутала її повністю:
« Чи зможу я бігти з тобою з усіх сил?
До лінії горизонту,
Поки не погас захід сонця - це ще не кінець,
Це море, куди я завжди хотів відвезти тільки тебе."
Коли вони зупинили машину, то вийшли на берег і ступили на пухнастий пісок. Ліній Вейся підійшла ближче до води, і хвилі набігали на її ступні - було дуже прохолодно, навіть холодно.
Вона прокинулася ззором і виризнула на Бань Шена водою. Він якраз курив - краплі впали на тліючий кінчик сигарети, розчавлювалось шипіння і обгорнув погас.
Все як раніше.
Бань Шен схопив її за шиворот і почав лоскотати, а Лінь Вейся, ховаючись у нього в обіймах, сміялася і благала про милість.
Вони трохи погралися, а потім пішли вздовж берега.
Бань Шен, у чорній футболці, неквапливо крокував попереду. Яскраве сонце висіло над морем, заливаючи його гарячим світлом. Спина його була прямою, по-воношески стрункою.
Літній морський вітер був прохолодним, світло - жарким. Серце Лінь Вейся тремтіло, і вона покликала:
— Бань Шен.
Він за звичкою обернувся на неї і ліниво відповів:
— Тут.
Тоді Лінь Вейся стояла там, дивлячись на нього здалека і посміхнулась.
Так само як одного вечора у старшій школі, коли Бань Шен доглядав за нею. Тоді її часто діставали дзвінками п'яний батько, осипаючи її відбірною рудаллю. І ще в той день, коли вона вийшла зі школи, шини її велосипеда виявилися спущені, і вона відчувала на собі глузливі погляди перехожимих однокласників.
Було гірше нікуди.
Говорити не хотілося.
Лінь Вейся йшла додому з рюкзаком за плечима і, проходячи повз перевулку Юйтана, машина ніжно глянула на годинник.
Дев'ять сорок.
Наступної секунди завіса в блаярдній з облупкою вивихнулася, і звідти вийшов хлопець, злегка нахиливши голову. Він був у чорній товстовці, на щиколотці виділялася татуха - чорна лілія і від нього віяло небезпека.
Щовечора в той же час Бань Шен проводжав її додому - завжди тримався позаду і йшов, тільки переконавшись, що вона безпечно добралася.
Але того дня Лінь Вейся була не в дусі і пішла вперед, не обертаючись.
Хлопець неквапливо йшов слідом, голосно кришталиками « Хуамей» - справжній хуліган.
Того дня Лінь Вейся сама не знала, що на неї справилося. Її пригнічений стан досяг максимуму. Вона різко зупинилася, обернулась і холодно втупилася на нього:
- Ти чого за мною ходиш?
— Я провожаю тебе додому, — підняв очі Бань Шен і спокійно відповів.
Раптом Лінь Вейся відчула роздратування. Вперше вона не приховала своєї образи, голос її став крижаним:
— Не ходи за мною, стойло.
Обличчя Бань Шена затьмарило, лінія щелепи напружилася - на мить він розгубився, його висока фігура застигла.
Лінь Вейся відвернулась і пішла вперед.
Пройшовши трохи, вона почула кроки - хлопець догнав її і тепер йшов попереду.
Вона нахмурилася, збираючись щось сказати, але він, наче попередивши її слова, недбало кинув через плече:
- Я йду додому.
Здавалося, що тінь, яка проминула в його очах, просто почулася.
Коли Лінь Вейся майже дійшла до перевулка Шуйвей, їй потрібно було пройти через вузькі вулички. Як на зло, ліхтарі не горіли і перед нами була густа темрява. Вона зупинилася, не знаючи, що робити, і це забило її серце від страху.
Хлопець як і раніше неквапливо йшов попереду, його довгі руки вільно висіли вздовж тіла.
Аж ось перед нею запалися смуги білого світла — від нього. У променях світла виблискували пилочки. Бань Шен мовчки висвітлював їй дорогу ліхтариком на телефоні.
Коли батарея телефону села, він витягнув з кишені срібну запальничку, пролунав різке клацання і в його руці спалахнув маленький вогник. Він вів її вперед. Не можна було довго тримати запалювачі, а це небезпечно.
Вона гасла, він знову клакав - і так неодноразово.
Ніч була тихою, час від часу дув сквозень, було холодно. Десь удалеці роздавались гуски машин. Бань Шен вів її через темний провулок.
Лінь Вейся дивилася на його обпечену долоню, яка почерпнула і покрита пухирями.
Він мовчав.
Вона дивилася на його темну фігуру попереду, відчуваючи докори сумління за те, що зірвалася на нього, і тихо покликала:
— Бань Шен.
Він інстинктивно обернувся без тіні образи, просто відповів:
— Тут.
У той час було так і сьогодні.
Шум хвильки вдалеці повернув Лінь Вейся до справжнього. Морський вітер, який злив солоючою вологістю, дув їй в обличчя, наче перекинутий склянку лимонаду, і надував чорну футболку Баня Шена.
« Я люблю його — темну фігуру попереду, наче тиха тінь, що охороняє мене»
« Мені дуже легко покликати його, — чи то в хаосі, чи у штілі, хай так буде; мій хлопець завжди за звичкою обернеться і подивиться. Він буде дивитися тільки на мене."
« Ми день і ніч один одного»
Море завжди тут, і велика любов юнака ніколи не згасне.
https://literna.net/uk/books/105-chi-chuyesh-ti-mene-zaversheno