Він показав на карті великі ділянки, які належали одному з герцогів. Проте Генрі лише злегка хитнув головою.
- У цьому немає необхідності. Моя мета - відновити справедливість і повернути їм те, що належить по праву. Високі землі у теперішні часи лише загублять їх.
Генрі добре розумів, що сім’я Еміля не зможе утримати такий величезний тягар самостійно. Навіть під прикриттям короля володіння землею зробить їх мішенню для заздрості аристократів. Крім того, він не мав наміру залишати їх тут назавжди — як тільки справи на півночі будуть завершені, то перебере їх під своє безпосереднє крило.
Реймонд миттєво вважав холодну логіку мага.
— Вибачте, я не врахував цього аспекту, - визнав він свою помилку.
Подальше обговорення забрало лічені хвилини. Король діяв з рішучістю військового лідера: вони вилетіли за одним із найзапекліших наказів. Через тридцять років Долина Дул офіційно повернулася законним власникам сім’ї Сара.
Граф Бейс, який вважав ці землі своїми, не сміявся видати протест. Пряма воля монарха була священною, особливо після тих кривавих уроків, які Реймонд дав знаті. Бейз, чий титул означав трохи в цій глушині, поспішно евакуював свої пожитки, буквально спотикаючись від страху. Для вкладення указу до долини увійшов кавалерійський загін королівської сторожі, остаточно фіксуючи новий порядок.
Генрі та його супутники повернулися в Долину Дул. Перед ними виріс замок, величний колись споруда. Тепер вони виглядали дуже болючо як старий солдат, чиї рани роками не зважали на лекарство.
Кам’яна закладка потемніла, а відсутність регулярного ремонту перетворила фасад у нагромадження сірих плям.
Але замок не був повністю мертвий: граф Бейз, який закріпляв ці землі, тримав тут невеликий гарнізон і управителів.
Завдяки їхнім візитам у коридорах все ще вирувало життя, навіть якщо в них не було ліктя.
Коли прибули загони, мешканці замку швидко евакуювалися і не ризикували вставати на шляху до безпрошених гостей. Еміль, який увійшов у ворота разом з Меліса та дітьми, не планував надовго затримуватися тут.
Його життя, ресурси і вплив тепер були міцно сплетені з містом Лебедь, і він не міг дозволити собі розкіш кинути все заради пологового гнізда. Долина Дул залишалася символом, тобто джерелом податків і пам’яті, але не домом.
З величезною підтримкою короля Реймонда Еміль та його близьких почувалися безпечно, коли більшість з них були занепокоєні.
Процесія повільно рухалась по внутрішньому подвір’ї. Дорослі зберігали важке мовчання; кожен крок по щерпаному каменю пробуджував в них рій гірких спогадів.
Молоде ж, навпаки, так і просякала енергія. Ерік і його однолітки з жвавою цікавістю вертелі головами вважають цю подорож захопливим прогулянням у минуле.
Для них це місце не було священним, а лише декорацією до історій, які вони чули в дитинстві.
Еміль сповільнився. Помітивши щось знайоме, він торкнувся плеча Генрі і з м'якою, зрозумілою посмішкою сказав:
— Подивися. Там ти колись жив.
Усі присутні не могли стриматись, щоб подивитися на нього. Біля конюшен, сироту притиснувшись до кам’яної стіни, стояла крихітна перекошена хатинка з підгнилих дощок.
— Це?. — Ерік нахмурився, оглядаючись у ранкову споруду. — Але ж це просто халупа ковпак?
- Саме так. У ті часи я був конюхом у цьому замку, і Генрі спокійно відповів на його губах.
- Що? — хором выдохнули молоді люди. На їхніх обличчях відображалося велике здивування, яке межувало з недовірою.
Їм, що звикли бачити в Генрі могутнього мага, чия воля змінювала реальність, було майже неможливо уявити його з гнійними вилами в руках. Сам же Генрі дивився на жалюгідну хатинку поглядом, повним холодного аналізу.
У пам’яті знайшлися почуття, викликані холодом, вологістю та почуттям вразливості до кісток життя у цьому світі.
Оглянувши замок, група попрямувала до сімейного кладовища за муром.
Вони вижили, але час і забуття не стримали їх: на землі густо заросли бур’яни, а багато плит майже повністю сховалися під шаром дерну та високої трави. Тут жили сім’ї Сара. Не зварюючись, всі взялися за роботу, розчищаючи землю від бур’яну.
Генрі відшукав місце спочинку старого Генри. Плита, яку він колись з такою працею встановив, остаточно вигнала і впала, залишивши після себе тільки безіменний земляний пагорб. Це видовище змусило його на мить заміряти — борг пам’яті вимагав негайного виправлення.
Меліса стояла біля могили барона Бака. Сльози не були мимовільно котитися по її щоках; хоча вона і була його кровною дочкою, їхній духовний зв'язок залишався непорушним. І горе її було справжньою.
Група затрималася в замку на місяць, методично доводячи справи у порядок.
З часом надгробка відновлювалась, використовуючи найдовговічніші і найдорожчі матеріали.
https://literna.net/uk/books/92-velikii-charivnik-pochinayuchi-z-prostoho-nyukhu