Протягом наступних двох тижнів на горах майже нічого не було присутніх. Хишебники двадцять сьомого бази постійно патрулювали хребт, безжалісно караючи кожного, хто наважувався перейти незрозумілу межу Крем. Потік шукачів легкої наживи вичерпався, робота Генрі та його супутники різко упростилася і в околиці запанував важкий, гнітючий затиш.
...
Оберштайн, військовий табір Великобританії Ноен.
Тайлун застиг перед вестовим. Його голос, коли він заговорив, звучав глухо і важко:
- Ти хочеш сказати, що з усіх груп авантюристів, які прийшли до Крем за останній час не повернувся взагалі ніхто?
Вестовий судомний сковтнув, його обличчя осунулося від тривожних вістей. Він підтвердив:
- Саме так, пане командуючий. За два тижні в ту сторону пішло не менше двох-трьох сотень людей, і серед них було багато досвідчених заклиначів. Жоден з них досі не подав про себе звістки.
Тайлун закрив очі і безсило відкинувся на спинку стільця, притиснучи до скрині. У глибині душі він вже розумів, що ці люди навіки втратили мир, хоча справжня причина їхнього зникнення була прихована за пліснявою невідомість.
— Зовсім недавно ми посилали туди сотні регулярних солдатів, і вони повернулися без жодної втрати. Чому ж тоді гинуть авантюристи? — Нерозумно процідив він крізь зуби.
Поїздовий на секунду замислився, підбираючи слова:
Можливо, ворог навмисно уникає прямого зіткнення з королівською армією через страх перед відплатою. У авантюристів немає дисципліни чи офіційної підтримки, ось їх і вирізьблять наодинці.
Тайлун лише повільно похитав головою:
- Ні, тут щось інше. Мій патрульний загін, залишений в горах, досі не виходить на зв'язок і не виявлено. Конци з кінцями не схадяться.
— Мені шкода, що підчинений не має жодних даних, — зізнався вестовий, опускаючи голову.
Тайлун витримав довгу паузу, після чого відриво наказав:
- Відсвяткуй завдання.
— Воно вже відкликане, — доклав вестової. — У місті більше немає самогубців, які б хотіли взяти за нього участь. Жахливі чутки про безнадійних найманців розлетілися по Оберштайну швидше, ніж пожежа.
Тайлун задоволений кивнув:
— Тоді оприлюднюй офіційний указ: відтепер Хребет Лім під строгоюльною забороною. Я особисто підготую депешу в Хайшичен. Оголосіть зону закритою для візиту до особливого наказу, поки ми не дізнаємося, що за чортівня там відбувається.
Хайшичен, столиця і оплот влади Королівства Ноена, вимагав детального звіту для короля. Тайлуна, яка обстригнула інтуїцію, постійно підсмажувала йому: за тишиною в горах стоїть загроза, масштаб якої важко собі уявити.
— Я відразу виконаю, — відповів він. Він одразу почав складати прокламацію, щоб розсилати патрулю для виклеювання указів по всьому місті.
На той час страх перед хребтом Лім вже міцно вкоренився у розумах жителів Оберштайна. Урядова постанова стала лише формальністю, оскільки ні прості обивачі, ані військові найманці вже не могли наближатися до проклятих гір. Кожен розумів, що варто зробити крок за перевал і ти згинеш, не залишивши навіть кісток. Лише рідкісні безумці, які вірять у свою винятковість і силу, все ще намагалися знайти міфічні скарби. Але й вони зникали в тумані, поповнюючи список безвісти зниклих.
Тим часом чутки поповзли далі, досягаючи віддалених міст. Групи авантюристів, які були першими заклиначами — елітою і головною силою серед найманішого братства, вже почали цікавитися аномалії. Вони й раніше бачили такі загадкові зникнення. Там, де не можуть бути прості смертні, такі майстри бачили шанс доторкнутися до таємниць стародавніх руїн або артефактів, чия міць була порівняна лише їх власним амбіційним амбіціям.
Оберштайн, дім Асуни.
Лінс сидів за столом, сховавши обличчя в ладонах. Гіркі сльози котилися крізь пальці, а плечі мілко тремтіли від безсилля.
Минуло два тижні з того часу, як Асуна пішла в сторону Хребта Лім. Шаді і вся їхня згуртована команда кидали у небуття разом з нею. Спочатку Лінс намагався зберігати спокій, бо сестра часто пробула декаду або й на місяць.
Але звістка про те, що гори не випустили назад жодної живої душі, не лишала місця для надії.
Лінс відмовлявся вірити в те, що відбувається. Асуна, незважаючи на її колючий характер, завжди була для нього об'єктом щирого захоплення: волеюю, проникливою і неймовірно обдарована заклиначниця.
Він присвячував усі свої виснажливі тренування з мечем, мріяючи одного разу стати достатньо сильним, щоб вийти з її тіні і стати опорою. І ось тепер її пожер якийсь гірський хребет - раптово і остаточно.
На краю столу все ще лежала записка, написана її рукою: « Ти з'їси випічку раніше, на вулиці жара, швидко зіпсується».
Тарілка з їжею так і залишилася недоторканою - спочатку Лінс берег її через примхи своєї ци, а тепер зберігав як священну реліквію, виводячи себе жалістю. Випічка давно зачерствіла і прийшла в непридатність, але у брата не піднімалася рука викинути останній подарунок сестри. Серце жгла запізнена вина.
Справжня цінність близьких людей, як це часто трапляється, відкрилася йому лише тоді, коли ми втратили її.
Лінс підняв погляд і подивився на свій довгий меч, що перебуває в кутку. У його очах, що ще вкрилась від сліз, з’явилася холодна і жорстока рішучість. Він має бути сильнішим.
Він не збирався безглуздо кидатися в пащеку Хребта Лім прямо зараз: якщо навіть сестра-заклинателька не змогла повернутися, його чекала б лише безглузда смерть.
https://literna.net/uk/books/92-velikii-charivnik-pochinayuchi-z-prostoho-nyukhu