Проте Вільямс не поділяв цього. Він лише хмуро хитнув головою:
— Справа пахне гарью. Не розслабляйтеся.
- Та годі, командире! Поки ти з нами, хто посміє встати на шляху твого меча?
Товариші беззастережно вірили в його силу. Вільямс неодноразово доводив її у справі: пам’ять про те, як він сам прорвався крізь закопаний і розрубав ворожого чаклуна, все ще була найкращою рекомендацією його майстерності.
Але обличчя лідера залишалося маскою з суворих зморшок.
Відтоді як вони ввійшли під сень хребта, його не залишало гнітюче відчуття.
Обгорнена інтуїція Великого лицаря буквально кричала про небезпеку, і він рушив вперед з обережністю звірини, яка зайшла на територію більшого хижака.
Вільямс сказав:
— Прямо за курсом - зона патрулювання. Прискоряємося. Ми повинні перетнути її до того, як нас помітять.
Група перейшла на біг.
- Якщо ви вже прийшли, не варто поспішати з відходом.
Здавалося, що голос глухих виходила від самих скель. Через повороти стежок, перегороджуючи шлях, повільно вийшла слинська фігура, закладена в чорну броню.
Коли Генрі побачив серце Вільямса, він пропустив удар. Первісний жах, передчуття неминучої загибелі крижаною хвилею захопило його свідомість. Як майстер меча, він був набагато гострішим від своїх супутників і тому ховався за чорними латами.
Решта найманців лише вкинули зброю. Грізний вигляд велетня вражав, але вони ще не зрозуміли, з чим зіткнулися.
- Шановний... « Голос Вільямса тремтів, — сказав він. — Він намагався вгамувати тремтіння. Він навіть не посмів потягнутися до ефесу свого меча. - Між нами немає ворожості. Ми просто проходимо повз.
Інстинкт самозбереження вивів у його голові: будь-який різкий рух стане останнім.
Генрі відповів коротко, майже милостивим кивком:
— Ворожди нет. Але щоб розчавити мурашок, які перешкоджають їм під ногами, причини не потрібні.
— Наглец! — Асасин, чиї нерви не витримали тиску, упав на крик.
« Мартини? Нас? Та він просто божевільний!»
Мена був асасином ранга Рицаря — фігурою далеко не настільки величної, як Великий лицар, але в колах авантюристів він мав досить велику владу і погану славу.
Коли востаннє хтось наважувався дивитися на нього з таким ледарством?
Хіжним, відпрацьованим рухом він вихопив кинджал і пригнувся, зайнявшись низькою стійкою. Кинувши на Генрі колючий, повний яда погляд, асасин буквально розчинився в просторі з тиминями.
— Мене! Стій! — Вільямс різко обернувся, витягнувши руку у спробі втримати свого товариша, але той вже зник, залишивши після себе лише легке коливання повітря.
Через мить за спиною Генрі зіткнулась примарна, ледь уловлена фігура. Придивившись, можна було побачити Мену: його обличчя застигло в масці зосередженої люті, а вузького бритви кинджала вже неслися у щілину між пластинами чорної зброї, висічаючи вразливу артерію на шиї.
Генри навіть не шепохнувся. Його фігура нагадувала монолітний витес, а голос пролунав моторошно рівно:
— Такого слабака, як ти, я прикінчив ще в ті часи, коли був звичайною людиною.
На мить у пам’ять пропливли скелі Ісмарудного хребта. Тоді, не маючи ма́ни і навіть рангу Ріцаря, він зміг переграти й знищити професійного вбивцю подібного рівня, покладаючись лише на розрахунок та сталеву волю.
Звичайно, вона не повірила жодному слову. Щоб простий смертний здолав Рицаря? Кутки його губ скривалися в презирливій висміці.
Вважаючи ці слова марною бравадою, він тільки сильніше втиснувся у удар і придавав клинку максимально можливого прискорення.
Але кинджал завмер, наче наткнувшись на невидиму стіну за кілька сантиметрів від цілі. Леза щось блокувала.
Придивившись, він з подивом помітив тонку плівку, яка виблискує ледь помітним райдужним сяйвом. Якби не ці фрагменти спектру, бар'єр був би абсолютно байдужим до людського ока.
Атака захопилася, і в душі асасина колохнулося холодне передчуття нещастя. Фундаментальний принцип його ремесла був: не вбивай, негайно відступайте. Мене вже готували до ривок, але Генрі виявився швидше: він блискавично перехопив праву руку противника за зап'ястя і різко смикнув на себе.
Роздався моторошний кришталь стручених зв’язок і дробних кісток. Генрі не просто притягнув ворога, він вирвав кінцівки з корінням і відокремив руку по плечі. Густа альна кров виринула на камені широким віялом.
— А-а-ах!.
Позаду пролунав пронизливий крик болю. Генрі мигцем глянув через плече.
— Вибач, не очікував, що ти такий хрупок, — кинув він байдуже. — Мабуть, злегка перестарався.
Мене жорстоко притискали до нього ліву руку, незважаючи на те, що Генрі з невимовним жахом дивився на неї. Ця істота не могла бути людиною. Звичайна ривка піддалася, наче мокрий папір.
Звичайно, такий прийом був би лише зменшений. Але якщо кінцівка повністю відривається, то прикладеною силою була залежна од фізіології. Насправді Генрі діяв недбало, і саме ця нічна випадковість лякала найбільше: сила цього монстра не піддавалася жодному аналізу.
— Мене!
Вільямс, не марнуючи часу на роздуми, вихватив свій циклопічний дворучний меч.
З глухим ревом він кинувся вперед, який тільки відчайдушно прагнув врятувати свого товариша. Складна лезо з низьким гулом розсікала повітря, створюючись на голову Генрі. Великий лицар вклав у цей удар усе себе — тепер не мало значення, чи він виживе сам.
https://literna.net/uk/books/92-velikii-charivnik-pochinayuchi-z-prostoho-nyukhu