« Така дорогоцінність не є щоденна, — говориться в книжці « Запитання молодих людей. Вона надто приваблює мислення.
Незважаючи на свої слова, вона обережно взяла намисто і застебнула його на шиї. Генрі несхвально закоментувався: прикраса ідеально гармоніювала з її чином, підкреслюючи благородну блідість шкіри і золото волосся.
Ожелерія « Серце Океану» виглядала по-справжньому велично: масивний центральний камінь, оточений розсипанням коштовних кристалів, вимагав від своїх власників бездоганної стати і владної аури, інакше прикраса ризикувала виглядати вульгарним.
Ліліан був ідеальним, бо його природність була настільки виразна, що світила самоцвітів не затьмарювала господиня, а лише скромно облямувала її красу.
- Дуже нерозумно. До речі, ось ті п'ятсот золотих що ти мені позичила. Я повертаю борг у еквіваленті п'яти магічних каменів, — небряним жестом Генрі простягнув їй знайомий шкіряний мішечок, в якому тепер замість монет глухо постукували грані кристалів.
Ліліан закочувала очі і навіть не шепохнулася, щоб прийняти ганьбу.
— Залиш їх собі. Тобі настільки не подобаються мої речі? Цей гаманець я ношу з самого дитинства.
Генрі не соромився, сховав мішку назад у склад одягу і дозволив собі легко висміюватися.
— Принято.
— Признаюся, я не очікувала, що ти закінчиш етап просування без використання « Північного Світу Ліса». Це справді вражає, — зауважила Ліліан, уважно вивчаючи його змінену ауру.
— У цьому заслуга передусім вчителя Ларрі. Без його настанов і підтримки я б не зміг довести до кінця, — сказав Генрі.
Він не обманював: якби не втручання Ларрі, то його спосіб життя міг би обірватися під час зіткнення з Хіжиною Грін. Ліліан зрозуміло кивнула, приймаючи цей аргумент.
— С наставником тобі и впрямь пощастило. До речі, цей Марко... він все ще створює тобі проблеми?
Генрі ледве помітно похитав головою.
- Останнім часом ми не перетиналися. Поки я перебуваю під протекцією пана Бріка та інших, немає причин для занепокоєння.
Вони повільно прогулювалися звивистими стежками Академії Августа. Мимо постійно пробігали з молодими учнями під мишкою для охапків фоліани. Неумолішність ситуації, яка склалася раніше, нагадувала Генрі університетські кампуси: ті ж охайні доріжки, лавки в тіні дерев, на яких одні адекти уважно читали, інші — розбившись на пари, перешіптувалися.
Ліліан трохи скоротила дистанцію і додала приглушеним тоном:
— Не тривожся про це. Я попросила свого вчителя особисто попередити Марко. Якщо він ризикне хоча б пальцем тебе доторкнутися, наслідки цього можуть бути фатальними.
У її голосі чітко стримувала та примхлива, непохитна впевненість, яка буває тільки у людей, що звикають вирішувати чужі долі одним словом.
- Дякую за турботу, принцеса Ліліан. Але що, якщо проблеми почну створювати я? — Генрі кинув на неї короткий погляд, в якому проминула сталь.
Дівчина на мить втратила дар мови і розгубилась.
— Ты? Послухай, якщо ти сам вирішуєш шукати смерті я нічим не зможу тобі допомогти.
Генрі лише усміхнувся, не думаючи про те, що йому потрібно багато пояснити. Звичайно, з його нинішнім рівнем сили відкрито протистояти Марко було б нерозсудливим, але аналітичний розгляд підкреслив: мине зовсім мало часу, і наслідки їхніх можливих бійок будуть не помітні. Вони продовжили свою подорож, насолоджуючись рідкісними хвилинами спокою серед академічної метушні.
Несподівано їм перешкодив молодий чоловік. Золоте волосся, холодні блакитні очі і бездоганна постава видавали в ньому потомства. Помітивши Ліліан, він просіяв і поривисто вигукнув:
- Ліліан! Нарешті я тебе зустрів!
Дівчина неохоче огорнулася, демонструючи свою легкість.
- Щось сталося, Клосс?
Хлопець підбіг до них, трохи запхаючись від хвилювання.
Ти ніколи не бачив цілу вічність! Відтоді як ти отримала статус офіційного чарівника, тебе майже неможливо зустріти на лекціях.
— Я займаюся медитацією і стабілізую стан, тому тимчасово залишила спільні заняття, — пошкодила вона.
— А це хто? — Клосс перевів ввічливий, але оцінюючий погляд на Генрі.
— Мой друг. Тобі не обов’язково це знати, — різко покинула Ліліан.
Клосс, зберігши на обличчі маску учтивості, коротко вклонився.
- Вибачте. Ймовірно, колега з іншої магічної організації. Раніше нам не доводилося зустрічатись.
— До чого стільки питань? Яке тобі діло? — У голосі Ліліан почали прорізатися гнівні нотки.
Клосс винен очі, миттєво розпізнавши зміни в її настрої.
— Моя помилка. Прошу пробачити за нав'язливість.
Ще раз відвісивши свої коліна, він поспішно ретувався. Ліліан зітхнула, дивлячись йому в слід.
— Він просто нестерпний. Раніше, хоч би куди я пішла, він завжди слідував за мною по п'ятах. Як тінь, від якої неможливо позбутися.
- Хіба це не те, що називають "поклонником»? — усміхнувся Генри.
Ліліан з сумом вкинула брови.
— Поклонник? В якому розумінні?
— Кхм... Важко пояснити. У моєму розумінні це щось середнє між переслідувачем і обожцем.
Вона розстроює руки, наче надокучлива комаха.
— Кинь. Вся його сім'я - божевільні. У них там все не як у людей.
https://literna.net/uk/books/92-velikii-charivnik-pochinayuchi-z-prostoho-nyukhu