Вітер приніс веселі звуки. Кампус Першої старшої школи наповнився радісними голосами.
Якщо прислухатися, можна було почути серед них і плач, але аж ніяк не тому, що сталося щось жахливе.
Натомість у їдальні панувала тиша. Усіх присутніх можна було перерахувати на пальцях обох рук.
Це були не зовсім учні, які прогулювали уроки. Сьогодні був випускний.
Тацуя зробив ковток кави ― зі справжньої керамічної чашки, а не з паперового стаканчика ― а потім поставив її прямо на стіл, не використовуючи блюдце. (Воно й так не йшло в комплекті.)
Його погляд впав на годинник з кількома циферблатами на зап’ясті ― річ, якою маги не часто користувалися. Сама церемонія мала б уже закінчитися; голоси, мабуть, належали випускникам, які виходили у двір.
Після цього вони мали влаштувати гулянку у двох маленьких спортзалах. Було прикро, що учні 1‑го та 2‑го курсів досі розділені, але, мабуть, усім учасникам так буде зручніше.
Те, що правильно, не завжди є найкращим варіантом. Якби учні 2‑го курсу були разом з учнями 1‑го, вони могли б стати дивно пасивними, а учні 1‑го курсу були б занадто зосереджені на учнях 2‑го (головним чином на темпах переходу до Магічного університету) і не змогли б веселитися від душі. Між двома залами не було жодної різниці в їжі, напоях чи чомусь іншому, тож Тацуя вирішив, що зараз не час зациклюватися на тому, що є правильним.
Проте, оскільки вони були розділені, деяким людям доводилося робити більше роботи, ніж було потрібно. Працівники, які займалися підготовкою, та персонал, що подавав їжу, отримували додаткову оплату за те, що було два майданчики, тож це не була неоплачувана додаткова робота. Але, наприклад, учнівська рада, яка організовувала святкування випуску, одразу спадала на думку як кандидати, яких змушували виконувати неоплачувану додаткову роботу.
На цьому етапі все, мабуть, стало зрозуміло, але Тацуя чекав на Міюкі, яка сьогодні була повністю зайнята організацією свята випускників.
Щоб розвіяти будь‑які помилкові уявлення, він також пропонував допомогти з організацією та проведенням заходу. І не раз.
Дехто ― наприклад, Адзуса ― явно хотіли, щоб він допоміг. Але Міюкі вперто відмовлялася від будь‑якої його допомоги.
— Я не можу дозволити, щоб така робота заважала тобі, брате! — сказала вона, не поступаючись ні на крок. Адзусі не залишилося нічого іншого, як зневірено відступити.
Що ж, навіть не зважаючи на надмірну турботу (?) своєї сестри, Тацуя опинився в дивному й складному становищі щодо багатьох учнів 1‑го курсу та чималої кількості учнів 2‑го курсу.
Для старшокурсників він був джерелом неприємностей, яке раптово з’явилося в їхньому останньому році навчання. Мабуть, правильним рішенням було не показуватись на очі.
Звісно, коли остаточно вирішилося, що він не допомагатиме, і він мимохідь сказав щось на кшталт: «Так навіть краще», Маюмі, яка просто випадково (?) теж там опинилася, з якоїсь причини обурилася.
Маюмі, зі свого боку, склала іспит для вступу до Магічного університету. З огляду на її здібності та оцінки це здавалося цілком природним, але, безсумнівно, той факт, що жертви «вампірів» одразу перестали з’являтися після тієї ночі, зіграв на її користь, дозволивши їй повністю зосередитися на іспиті.
У квітні цього року вона стане студенткою Магічного університету разом із Судзуне та Кацуто, які також склали іспит досить успішно.
Марі не складала іспит до Магічного університету. Її прийняли до Академії оборони. Причина була очевидна, але Маюмі, мабуть, не знала про це аж до останньої миті, і Тацуя бачив, як Маюмі без кінця дражнила її ― ймовірно, приховуючи під поверхнею певну самотність.
Університет магії та Академія оборони знаходилися недалеко одна від одної, тож вони могли бачитися, коли забажають. Але дві близькі подруги ― вони, можливо, не любили, коли їх називали хорошими подругами, але на той момент усі інші так і вважали ― мали навчатися в різних навчальних закладах, хоча раніше здавалося, що вони підуть до одного. Зрозуміло, що вона була трохи засмучена.
До речі, про тих, хто відвідує А. О.…
— Шіба.
Тільки‑но він про це подумав, як до нього звернувся голос.
— Кобаякава? Хіба свято вже не почалося?
З’явилася саме та людина, про яку він щойно думав.
— Ну, так, але Марі сказала мені, що ти тут.
Після інциденту під час Змагань дев'яти шкіл магічні здібності Кобаякави так і не повернулися, незважаючи на тривалий період реабілітації. Її чутливість до магії не постраждала, але вона так і не позбулася підозрілості до магії та думки про те, що зможе нею користуватися.
Кобаякава, мабуть, вирішила покинути навчання тоді, у жовтні.
Але навіть якби вона перевелася до гуманітарної чи наукової школи, у неї ніколи не вистачило б часу, щоб підготуватися до вступу. Схоже, вона хотіла перевестися, а потім взяти рік відпустки, щоб пошукати новий життєвий шлях.
— Ти щось хотіла в мене?
— Ну, як би це сказати..? Боже, так важко це сказати тобі в обличчя… Я маю на увазі, що я… я хотіла подякувати тобі, — Кобаякава зніяковіло почервоніла.
Тацуя був у повній розгубленості.
— Я ж нічого такого для тебе не зробив, щоб заслужити подяку.
— Зробив!
Підвищений голос Кобаякави чітко пролунав у малолюдній їдальні. Вочевидь, вона не хотіла цього робити, бо згорбила плечі, а її обличчя почервоніло ще сильніше. Вона продовжувала бурмотіти:
— Це ж ти дав мені пораду, що є способи, як я можу з користю застосувати свої знання про магію та чутливість, навіть якщо не можу користуватися магією, хіба ні?
На мить Тацуя ледь не нахмурився, але, зважаючи на її почуття, стримався.
— Ясно, Ватанабе не змогла промовчати…
Проте він не зміг приховати здивування в голосі.
— Не звинувачуй її. Я змусила Марі розказати мені.
— Я думав, я сказав їй, щоб вона зробила вигляд, ніби це була її власна ідея.
Марі, Маюмі та всі інші старшокласниці, обрані представницями «Дев’ятки», турбувалися про Кобаякаву. Для Марі, яка ледь вижила після подібної аварії, що сталася з нею, це питання, мабуть, було дуже особистим. А інцидент, який спричинила Чіакі Хіракава через аварію Кобаякави, лише посилив її занепокоєння.
Після того випадку Марі одного разу висловила Тацуї своє невдоволення. Спочатку вона зазначила, що це не його провина, але, якщо коротко, вона хотіла дізнатися, чи справді він нічим не міг запобігти її «нещасному випадку».
Тацуя мав на це відповідь.
Він не міг цього зупинити.
Він не був всезнаючим чи всемогутнім. Ну, якщо відкинути всемогутність, то він був далеко не всезнаючим. Уся його увага була повністю зосереджена на Міюкі, на собі та на обсязі його власної допоміжної ролі. У нього не було часу звертати увагу на щось інше. Це стосувалося й інших членів команди. Навіть Кохару Хіракава (старша сестра Чіакі), яка відповідала за Кобаякаву та її ПАВ, не помітила втручання, тож, очевидно, ніхто інший теж не помітив би.
Але в тій ситуації він вагався, чи варто холодно відкидати її. Натомість він гіпотетично запропонував альтернативний шлях.
Фуджібаяші завжди говорила йому, що їм не вистачає допоміжного персоналу, який розуміється на магії, коли вони інтегрують магію у свої операції. Реальність полягала в тому, що ті неймовірно нечисленні люди з магічними здібностями завжди відправлялися на передову, а це означало, що персонал, який залишався позаду і керував місіями, складався виключно з немагів, які знали про магію лише теоретично.
Як людина, змушена займатися і передовою, і тиловою підтримкою, вона скаржилася йому, що якби талановитий маг з якихось причин втратив здатність користуватися магією і приєднався до їхнього оперативного персоналу, магам на передовій було би набагато легше діяти. Він розповів про це все Марі, оминувши імена.
— Так це й виглядало. Але вона не дуже приховувала це.
— Ну і…
— І я радий, що вона мені це сказала, — перервала його Кобаякава, коли Тацуя гірко пробурмотів. — Я тоді цього не розуміла, але доки не почула тих слів, я вже зневірилася в собі. Я всім хвалилася, що не програю, але те, що я вважала це хвастощами, було лише способом обдурити саму себе, щоб повірити, що я ще не програла.
У Кобаякави навернулися сльози на очі ― можливо, вона згадувала, якою була тоді сама. Але в цьому не було ані слабкості, ані самокритики.
— Але коли я почула все це від Марі, мені справді здалося, ніби все переді мною відкрилося. Я знала, що це той шлях, яким я маю піти. І не лише для мене. Це стосувалося й будь‑якого учня магічної школи, якому перекрили шлях у майбутнє. Думаю, саме тому я змогла вийти зі своєї депресії, змінити курс і працювати достатньо наполегливо, щоб мене прийняли всього за пів року.
Обличчя Кобаякави знову почервоніло, безсумнівно, тому що вона вважала все це досить ніяковим, щоб розповідати.
Однак для Тацуї це не звучало ніяково.
— Шібо, дякую.
Кобаякава глибоко вклонилася йому, її поведінка змінилася на ввічливу.
Навіть Тацуя не був настільки тугодумом, щоб і далі сидіти після чогось такого.
Він підвівся зі свого місця, стукнув п'ятами об підлогу та поставив ноги разом.
Раптовий стукіт його підошов не тільки здивував Кобаякаву, але й привернув погляди кількох членів учнівської ради, які також були в їдальні. Але Тацуя проігнорував їх, не звертаючи на це особливої уваги, і віддав Кобаякаві салют, який йому втовкмачили в Окремому магічному батальйоні.
— Шіба…
— Кобаякаво, це може прозвучати банально, але постарайся, — сказав Тацуя, завершивши салют, не соромлячись і не посміхаючись.
Кобаякаві знову майже навернулися сльози на очі, але замість того, щоб заплакати, вона посміхнулася й кивнула.
— Вечірка вже почалася.
— Ага. Точно… Ну, тоді до скорого. Ти теж постарайся.
Кобаякава побігла геть. Тацуя проводжав її поглядом, а потім знову сів.
Його кава тепер була ледь теплою, але, як не дивно, смакувала непогано.
***
— Я вже все закінчила, брате, — пролунав голос, перериваний прискореним диханням.
Тацуя підвів погляд від документа, який саме писав на своєму портативному інформаційному терміналі.
— Що ти писав, Тацуя?
Це була Маюмі, а не Міюкі. Вона посміхалася й притискала до грудей тубус із дипломом ― для таких речей вони все ще використовували папір.
— Просто кілька нотаток про підтримку на системному рівні, яка може подовжити тривалість заклинань.
Марі трохи здивовано подивилася на нього.
— Не думаю, що це та тема, від якої можна так просто відмахнутися.
Тацуя вже збирався запитати, про що йдеться, але зупинився, лише злегка знизавши плечима. Він також рефлекторно подумав про те, щоб зробити їй злісну заувагу щодо справи з Кобаякавою. Але передумав. Сьогодні був радісний день, у якому вони були головними героями, тож він стримався від таких нудних вчинків.
— У будь‑якому разі, чого ви всі тут? Ви ж обоє отримали купу запрошень на післявечірку.
Дві учениці обмінялися поглядами, перш ніж Кацуто раптово з’явився з‑за їхніх спин.
— Ми спочатку хотіли привітатися з тобою, — сказав він.
— …Це дуже чемно з вашого боку. Але вам не треба було спеціально сюди приходити ― я планував пізніше сам підійти і привітатися.
— О, так? Ти сидів тут весь цей час, тож ми подумали, що ти прикидався, ніби не помічаєш нас, і вже хочеш піти додому, — зауважила Маюмі з іронією, тепер уже в режимі повної злісності.
Тацуя знав, що це гра, але не міг позбутися відчуття, що мусить виправдатися.
— Я не можу просто так з’явитися на випускному, коли я навіть не входжу до учнівської ради. Особливо на вечірці першого курсу, — сказав він, висунувши розумний, але фальшивий аргумент як виправдання.
— А чому ні?! — пролунав інший голос, який долинув до нього, цього разу серйозний.
Прорвавшись крізь випускників, перед ним з’явилася голова з яскраво‑русявим волоссям.
— Чого мене змусили допомагати з організацією вечірки, коли я навіть не є офіційним членом учради, а хтось із дисциплінарного комітету взагалі нічого не мусить робити?!
Це була Ліна, яку інші хитро включили до числа помічників.
— …Члени дисциплінарного комітету не входять до складу учнівської ради, — сказав Тацуя. — А ти, технічно, все ще там, хоч і тимчасово, чи ні?
— Щоб переконати мене, тобі знадобиться щось більше! — вигукнула Ліна, вибухнувши, як завжди, і занепокоївши Маюмі та інших. Їй було байдуже, що випускники дивляться.
— Чекай, Ліно, не треба грубіянити моєму братові.
Тоді втрутилася Міюкі, як завжди, заступившись за нього, її слова були турботливими щодо старшого брата ― хоча це було цілком звичним.
— Ми вирішили ще до того, як почали готуватися до випускного, що ти будеш тимчасовим членом ради, а брат ― членом дисциплінарного комітету. Та й чому ти раптом так незадоволена цим? Раніше ти ж так цьому раділа.
Тацуя не знав, чому саме вона раділа, але, судячи з того, як почервоніло її обличчя, багато людей точно бачили, як вона щось робила.
— Міюкі, ти зараз про що?
У цей момент Тацуя не зміг утриматися й не запитати, що сталося.
— Нічого, Тацуя!
— Оскільки Ліна ― тимчасовий співробітник, нам не хотілося доручати їй важкі завдання. Тому ми доручили їй організувати розважальну програму на сьогодні, але…
— Міюкі!
— …коли я сказала «розважальну», я не мала на увазі, що вона має щось робити, а тільки зібрати учнів і випускників, які цього хочуть. Але…
— Міюкі, не кажи цього!
— Ліна, здається, неправильно зрозуміла, і…
— Міюкі, будь ласка! Не кажи йому!
Ліна відчайдушно намагалася перервати її, але Маюмі та Марі, яким це здалося кумедним, вправно їй завадили.
— І?
Неймовірно відчайдушний голос Ліни привернув погляд Міюкі, але щойно Тацуя закликав її продовжувати, її погляд швидко повернувся до нього.
— Вона вийшла на сцену прямо перед гуртом, — пояснила Міюкі. — Потім заспівала десь десять пісень поспіль. Усі були в захваті.
— Так, це був класний виступ, — сказала Марі, кілька разів кивнувши головою. — Кращий, ніж у деяких профі.
— Погоджуюсь. Ви дуже гарно співаєте, міс Шілдс. У тебе чарівний голос, — щиро похвалила Маюмі.
— Уф… — Ліна опустила погляд, почервонівши.
Не від гніву, а явно від сорому.
Побачивши це, Тацуя відчув тепло в серці.
— Ясно… Ти нині створила гарні спогади, Ліно.
— …Відвали.
Коли вона повернулася до нього боком, всі присутні гучно і тепло розсміялися.
***
“Тоді ми бачили Ліну востаннє.”
Випускний ― це був останній раз, коли Ліна прийшла до школи.
Коли він запитав про це Міюкі, вона сказала, що пояснила класу 1‑А, нібито вона занадто заклопотана, готуючись до повернення додому.
Але, швидше за все, вона отримала наказ про відрахування ще до того. Проте вона відвідувала заняття аж до того дня. Можливо, це було для того, щоб допомогти з підготовкою до прощальної вечірки та виконати останнє завдання, доручене їй як учениці старшої школи.
Якщо це було правдою, він сподівався, що вона змогла насолодитися перебуванням у старшій школі, хоч би й ненадовго.
Саме про це думав Тацуя, дивлячись на інформацію про прибуття.
Позавчора закінчився третій семестр. Це означало, що його перший рік у старшій школі добіг кінця.
Оцінки Тацуї не змінилися. Його оцінки з теоретичних предметів були надзвичайно високими, тоді як з практичних ― досить низькими.
У загальному рейтингу він посів трохи нижче від середини місце.
Але це його теж не турбувало.
Цього року він потрапляв у всілякі халепи, але повільно, та впевнено наближався до своєї мети.
Несподівано для себе він зміг завести міцні дружні стосунки. Навіть з огляду на негативні моменти ― низку прикрих випадків ― він, мабуть, сказав би, що це був чудовий рік.
Сьогодні він приїхав до Міжнародного морського аеропорту Токійської затоки.
Звісно, не сам.
Міюкі та Хонока сиділи ліворуч і праворуч від нього, а Лео, Еріка, Мікіхіко та Мідзукі ― перед ним.
Літак із Шідзуку на борту мав прибути менш ніж за годину.
— Ну, правда, з Америки сюди добиратися дуже довго, — сказала йому Міюкі зліва.
— Військові літаки можуть перетнути Тихий океан за чверть цього часу. Чому цивільні літаки летять так довго? — запитала Хонока.
— У них різні двигуни, — втрутився Лео з переднього ряду. — Військові літаки піднімаються у верхні шари атмосфери. А в цивільних літаках головну увагу приділяють безпеці та економічності.
— Ого, як на варвара, якого копнув кінь, ти, схоже, немало знаєш про це, — пожартувала Еріка.
— Що ти сказала?!
— Лео, заспокойся.
— Ти теж, Еріко. Не дражни його через кожне слово.
Мікіхіко та Мідзукі взяли на себе роль посередників, що було цілком звичним для них.
Тоді Тацуя помітив знайоме золоте сяйво серед натовпу у вестибюлі.
Він швидко встав, а його друзі підвели на нього погляди, дивуючись, чому.
Міюкі була наступною, хто встав.
Вона побачила те саме, що й Тацуя, лише на мить пізніше.
Тацуя вибачився простим «Зараз повернуся» і рушив уперед. Міюкі пішла за ним.
Хонока теж підхопилася, але з якоїсь причини Еріка, що сиділа перед нею, схопила її за рукав весняної куртки.
— Хонока, не заважай. Їм треба попрощатися з суперницею, — прошепотіла Еріка, обернувшись і спершись на спинку сидіння.
Вона спостерігала, як Ліна, замість того щоб побачити Тацую і втекти, насправді сама підійшла до брата і сестри.
— Тацуя, Міюкі, ви прийшли мене провести?
Коли вони наблизилися настільки, що можна було розмовляти звичайним голосом, Ліна першою взяла слово.
— Щось типу того. Хоча, чесно кажучи, наша зустріч ― це випадковість.
Атмосфера мученицької одержимості, яка деякий час витала навколо Ліни, зникла, поступившись місцем суворій, невимушеній посмішці. Але вона теж не здавалася цілком нормальною. У глибині її очей затрималася тінь сумніву, якої не було одразу після її приїзду до Японії. Це додавало їй значно більшої зрілості після того часу, що вона тут провела.
— Чекай, хіба я не казала вам, коли я вилітаю? — пожартувала Ліна, вдаючи невинність.
— Не думаю, — відповіла Міюкі, одним ударом збивши її з ніг. Проте це її не образило. На її обличчі була болісна посмішка.
— Ну, жарти жартами. Дякую за все, — сказала Ліна, і її посмішка стала ще зухвалішою.
— Ти, може, хотіла сказати: «Вибачте за клопоти»? — запитав Тацуя, спокійно й саркастично.
— Це ви мені клопотів додали, — відрізала Ліна. — …Ти й до кінця не знаєш, що таке милосердя, Тацуя.
— Гадаю, стримування тебе не зробило б щасливішою… І це ж не кінець, правда?
Ліна знизала плечима.
— Хто знає? Я впевнена, що не покинула б свою батьківщину просто так.
У її голосі відчувалася зневіра.
Але тоді, ніби щоб стерти це, втрутилася Міюкі, в її голосі відчувалася сильна рішучість.
— Але ні, це ще не кінець.
— Міюкі? — сказала Ліна.
— Тож я не збираюся прощатися, Ліно.
— …Ти ж розумієш, що це звучить трохи як зізнання, правда? — спочатку Ліна широко розплющила очі, а потім на її обличчі з’явилася пустотлива посмішка.
— Так, може, це і є свого роду зізнання. Ти ― моя суперниця, Ліно, — заявила Міюкі незворушним голосом. — Я впевнена, що ти приймеш допомогу, яку тобі запропонував брат. Я знаю, що ти приєднаєшся до нього. Саме тоді й почнеться наша справжня конкуренція. Ось чому я не буду прощатися. Ми ще побачимося, Ліно.
Очі Ліни вдруге розширилися. І цього разу вона посміхнулася м’якою посмішкою, схожою на сонце, яка пасувала до кольору її волосся та очей.
— Я не зовсім розумію, про що ти говориш, але… у мене таке відчуття, що ти будеш права. У такому разі, Міюкі, Тацуя ― до наступної зустрічі.
*
— Я вдома.
Через годину після того як Ліна зникла за воротами, з’явилася Шідзуку, і це було перше, що вона сказала.
— З поверненням!
Коли Хонока зі сльозами на очах обійняла її, Шідзуку поплескала її по спині, а потім поглянула на Тацую.
— З поверненням, Шідзуку. Я радий, що ти безпечно долетіла.
— Так.
Її лаконічні відповіді не змінилися з часів, коли вона ще не навчалася за кордоном, але…
— Шідзуку, ти здаєшся трохи іншою.
— Ага. Більш зрілою.
…Як і казали Міюкі та Еріка, аура навколо неї здавалася дещо дорослішою.
— Були там якісь пригоди, яких не мало бути? — посміхнулася Еріка.
— Еріко?!
На це зреагувала Мідзукі, а Шідзуку лише трохи нахилила голову, здивовано.
Сама поведінка була схожою на те, що було раніше, але складалося враження, що вона стала більш розслабленою, більш врівноваженою.
— Тацуя?
— Так?
Коли Хонока нарешті відпустила її з обіймів, Шідзуку підійшла до Тацуї й подивилася на нього.
— Мені є про що з тобою поговорити. А ще є багато повідомлень від Рея. Хочеш послухати зараз?
— Звісно. Розказуй.
Мабуть, саме тому, що вона так багато дізналася в Америці.
Так подумав Тацуя.
***
Історія Шідзуку виявилася досить довгою.
Проте вона не могла розповісти про все.
Про повідомлення від Рея ― Реймонда Кларка ― вона не могла говорити в присутності інших друзів.
“Залишалося тільки прийняти запрошення…”
Щоб розповісти їм решту історії, Шідзуку запросила Тацую та Міюкі до себе додому. До приватної резиденції магната Ушіо Кітаями, не залучаючи до цього інших друзів.
Для Йоцуба це також мало неабияке значення.
Однак у них не було вибору ― вони мусили прийняти її запрошення. Інформація, яку вона привезла, була необхідною для визначення подальших дій.
У вітальні свого будинку Тацуя ще раз підкріпив висновок, який і так був очевидним.
Тоді пролунав дзвінок у двері.
Здивований голос Міюкі, яка пішла перевірити домофон, долинув до вух Тацуї.
На обличчі Міюкі, коли вона з'явилася перед Тацуєю, промайнув відтінок здивування та паніки.
— Вибач, брате, до нас гість…
— Мені відкрити?
Думаючи, що прийшов якийсь небажаний гість, Тацуя вже збирався встати, але…
— Ні, нічого такого важливого… Це Мінамі Сакурай, з якою ми познайомилися в головному будинку Йоцуба.
— Що..?
Тацуя теж згадав ту молоду покоївку.
Хонамі Сакурай. Колишня співробітниця служби охорони столичної поліції Токіо, яка була хранителькою їхньої покійної матері. Жінка, яка була для них як старша сестра ― добросердна, з якою було приємно спілкуватися ― і яка оточувала брата і сестру любов’ю. Спеціально створена магічка, яка загинула, захищаючи Тацую під час тієї битви на Окінаві три роки тому. Брат і сестра ніколи її не забудуть ― а ця дівчина була схожа на неї як дві краплі води.
Вона була абсолютно несподіваним гостем навіть для Тацуї.
Поруч із Тацуєю стояла його сестра, а перед ним ― дівчина у весняній сукні пастельних кольорів.
Після того, як вона, Мінамі Сакурай, ввічливо вклонилася, то вручила Тацуї конверт.
Тацуя запросив Мінамі сісти, а потім сам сів на диван. Під поглядом Мінамі він, підхопивши її погляд, розірвав печатку на конверті й прочитав лист, що був усередині.
Чим далі він читав, тим сильніше відчував, як у роті поширюється ілюзорна гіркота.
Відправницею листа була Мая Йоцуба.
Після стандартних привітань на початку листа було написано:
«Цієї весни Мінамі вступить до Першої старшої школи.
Тацуя, будь ласка, дозволь їй жити у тебе вдома, добре?
Вона вже має всі необхідні навички, щоб бути повноцінною домогосподаркою.
Якщо ти купив робота‑покоївку, тобі, мабуть, потрібна допомога з хатніми справами. Все‑таки я впевнена, що ви з Міюкі будете дуже зайняті, коли почнете другий рік навчання у старшій школі.
Я доручила їй виконувати обов’язки домашньої покоївки, тож, будь ласка, не соромся просити її робити все, що тобі знадобиться по дому.
Також я планую навчити Мінамі виконувати обов’язки хранителя.
Як досвідченіший в цьому, будь ласка, навчи її всього, що знаєш.»
Тацуя майже чув, як його тітка голосно сміється з‑за сторінок листа.
Він склав лист, поклав його назад у конверт і поставив на стіл. Відчувши щось у цьому русі, Міюкі турботливо запитала:
— Брате?
Тацуя глибоко вдихнув, а потім простягнув їй лист.
За мить з горла Міюкі вирвався звук здивування.
Ніби чекаючи, поки її погляд відірветься від листа, Мінамі встала навпроти них.
— Може, я недосвідчена, але я буду під вашою опікою. Я присвячу себе цій роботі, як наказала володарка.
Вона глибоко вклонилася.
Тацуя знав, що Мая послала її, щоб вбити клин між ними, але ані він, ані Міюкі не могли відмовити людині з обличчям, схожим на обличчя Хонамі.
Єдине, що він міг зробити, ― це надіти маску байдужості й кивнути на саркастичний, надто тривожний «подарунок», який подарувала йому тітка.
У грудях Тацуї закралося передчуття, за яке він анітрохи не був вдячний і яке, здавалося, не хотіло зникати.
Починаючи з квітня, цей новий навчальний рік буде сповнений ще більшого переполоху.
Закінчення першого року
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub