— Я навіть не підозрювала, що монстр може заволодіти роботом, — сказала Міюкі, все ще не вірячи своїм очам.
— Це, певно, тому, що він має людську подобу. Який незвичайний цукумоґамі.
Брат і сестра розмовляли не у вітальні свого будинку, а в самокерованому автомобілі. Автомобіль не був громадським транспортом, а належав Тацуї. Формально він належав їхньому батькові, але його вартість було оплачено з доходів Тацуї як Тауруса Сільвера.
Щодо того, чому Тацуя мав приватний автомобіль, незважаючи на існування громадського транспорту, яким можна було користуватися так само дешево, як автобусами, — так це для того, щоб підвозити і відвозити Міюкі, а також як захід безпеки і форма престижу.
Не багато хто знав про це, але Міюкі належала до шанованої родини. І до того ж до дуже висококласної. Іншими словами, вона була справжньою леді.
І як добре вихованій юній леді, їй були необхідні позашкільні заняття.
Завдяки унікальним обставинам сім'ї Йоцуба, їй ще не доводилося з'являтися на світських заходах, як це було у випадку з Маюмі, але коли вона відвідувала заняття в класі, де навчалася еліта, навіть якщо це були приватні уроки, їй треба було підтримувати відповідний вигляд.
Усередині висококласного автомобіля, оснащеного штучним інтелектом для керування, звичайно, але також і куленепробивним покриттям, теплостійкістю та амортизацією, що не поступаються військовому транспортному засобу, Міюкі, одягнена в офіційне вбрання, продовжувала говорити з похмурим виразом обличчя, що не відповідало її розкішному вигляду.
— Але що важливіше, брате… що ти будеш робити з цим?
— Маєш на увазі, що я буду робити з Піксі?
З іншого боку, Тацуя був одягнений у те, що в певному сенсі можна було назвати шкільним одягом ― хоч куртка і була темного кольору, її не можна було назвати офіційною ― і на його обличчі з'явився вираз, ніби він намагався болісно посміхнутися, але не зміг і зупинився на півдорозі.
— Ми не можемо просто взяти її додому, — сказав він. — Я, мабуть, придумаю якусь відмовку, щоб дістати з неї інформацію в школі.
— …Не можемо? — запитала Міюкі, в її голосі чомусь пролунав відтінок страху. — Хіба це не те, чого хоче Піксі..?
— Ми не можемо пустити її в будинок, — відповів Тацуя, цього разу з посмішкою на обличчі. — Ми майже нічого не знаємо про природу та біологію паразитів. Ми не маємо жодної гарантії, що вона нас не обманює.
Популярна думка, що йокаї не брешуть, а брешуть тільки люди, була зруйнована появою йокая під назвою аманоджаку. І йокаї, які говорили правду, і ті, які брехали, існували тільки в казках, але ніхто з присутніх не засумнівався в словах паразита, який заволодів Піксі, що Тацуя вважав неймовірним.
— Не те щоб не було підстав для її твердження, що вона реагувала на думки Хоноки. Її «форма», яку бачила Мідзукі, є тому доказом. Але щодо всього іншого, ми маємо тільки її слова. Ми не знаємо, якими здібностями вона володіє, тому не можемо підпустити її до себе. Якщо Піксі здатна спілкуватися з іншими паразитами і викликає своїх друзів, поки ми спимо, це буде катастрофою. Як мінімум, ми маємо перевірити, чи має вона спосіб зв'язуватися з іншими, перш ніж я розглядатиму будь‑які необдумані ідеї.
— Але якщо ти її допитаєш, ти теж не знатимеш, чи її відповіді правдиві, хіба ні?
— Ця частина така сама, як допит людських в'язнів ― ми маємо перевірити інформацію на правдивість.
Хоча на її обличчі все ще було трохи напруження, відтінок занепокоєння, що покривав його, як завіса, зник.
***
Вона не була дуже великою, але вишукана будівля в західному стилі все ще була далеко не звичайною. Тацуя стояв біля входу, передаючи свої обов'язки тілоохоронця.
Однак нічого офіційного в цьому не було ― він просто дивився на обличчя іншої людини.
Ця класна кімната (хоча, мабуть, правильніше було б назвати її школою), де Міюкі брала уроки фортепіано та етикету, була призначена тільки для жінок. Навіть як тілоохоронець елітного члена суспільства, він не мав права туди заходити.
— Я заберу тебе, коли закінчаться заняття, як завжди.
— Так. Я чекатиму.
Тому, з необхідності, вони завжди обмінювалися саме такими словами.
Він мав забрати її за дві години. Цього часу було недостатньо, щоб повернутися додому і відпочити перед тим, як знову вийти, тому він зазвичай проводив час у сусідніх ресторанах.
Тацуя зайшов у сімейний ресторан, випадково обраний його GPS. З огляду на його зрілий вигляд, він міг заходити в заклади, де подавали алкоголь, і його не виганяли, але сьогодні він не був у такому настрої.
Вдома на них чекала готова вечеря, тому він замовив лише напій. Для ресторану замовлення лише напоїв і перебування там протягом двох годин могло б стати причиною роздратування, але в будь‑якому закладі харчування він завжди замовляв досить дорогі напої. Завдяки цьому йому не доводилося турбуватися про те, що він може виглядати ненавмисно скупим.
Навіть якщо інші люди дивилися на нього з осудом, він просто робив вигляд, що не помічає цього.
Сівши біля вікна, Тацуя поклав голову на руку і дивився у вікно, не відкриваючи сайт для читання.
Ззовні здавалося, що він задумливо дивиться у вікно.
Всередині Тацуя сам мусив визнати, що не міг зосередитися ні на чому.
Але коли люди задумливо витріщаються, вони роблять зовсім протилежне тому, що робив він.
Він не зосереджував свій розум, а, скоріше, розсіював його.
Ширше, ширше, аж поки його зір не охопив кожну дрібницю навколо нього та Міюкі.
Це був не пташиний погляд, а погляд на інформаційний вимір.
Тацуя зосередив свій погляд не на еліптичному просторі з декількома фокусами, а на просторі, не пов'язаному з фізичною відстанню, на просторі відносин, визначеному силою причинно‑наслідкового зв'язку.
Таким чином, він не пропустив би жодної дрібниці, яка могла б завдати шкоди Міюкі.
Завдяки цим «очам» він міг самостійно захищати свою сестру, незважаючи на гендерні обмеження.
Але це не означало, що він міг користуватися цими «очима» постійно. Зазвичай він робив це несвідомо, але тепер він ще більше закріпив цю здатність, приділяючи їй увагу.
Якби він залишив своє тіло у фізичному вимірі, де причинно‑наслідкові зв'язки часто виникали як те, що ми називаємо «збігами», і зосередив свій погляд на цьому просторі взаємозв'язків, це б продовжувало безперервно його дратувати. Натомість, саме тому, що він перебував у ситуації, коли міг заспокоїтися і «спостерігати», він міг перенести свій розум в інший вимір.
Хоча він називав це простором взаємозв'язків, він не мав на увазі, що існує такий вимір.
Це була структура розуму ― спосіб бачення.
І хоча він називав це відношенням, воно не було пов'язане ні червоними, ні чорними нитками, ні ланцюгами, ні чимось подібним. Він просто міг прочитати інформацію про те, що в певних місцях існували причинно‑наслідкові зв'язки. Залежно від того, як людина уявляє собі речі, вони можуть виглядати як нитки або ланцюги, але Тацуя міг бачити крізь істот і події з причинно‑наслідковими зв'язками і бачити їх за самими істотами. Саме на цьому він зосередився сьогодні.
Теоретично, цей метод можна було б використовувати для передбачення майбутнього, але Тацуя поки що міг читати лише сьогодення і минуле за останні двадцять чотири години. Однак це було дуже ефективно для пошуку. Він міг виявляти «ворогів» з такою ж або навіть більшою точністю, як і спадкові здібності передбачення.
У його полі зору з'явилася інформація про наближення ворога.
Наближався не до його сестри, а до нього.
“Я справді поганий тілоохоронець.”
Якщо він стане ціллю, це насправді наражатиме того, кого він охороняє, на більшу небезпеку. Сказати, що він поганий тілоохоронець, не обов'язково означає, що він занадто суворий до себе.
Просто, коли він промовив це, у його голосі не було розчарування, жалю чи будь‑яких інших емоцій.
***
Почувши повідомлення, що всі зайняли свої позиції, полковник Вірджинія Баланс кивнула собі.
Перед сьогоднішньою місією вони проаналізували спосіб життя цілі, і вона була шокована тим, як мало було можливостей для нападу на нього.
Це було тому, що він ніколи, ні за що не виходив вночі, як це повинні робити діти(?).
Місце, куди він щоранку ходив на тренування, було «нінджя‑доджьо», куди вони не могли потрапити просто так. (Багато американців досі не розуміють, що це таке.)
Обидві неділі він, здавалося, кудись їздив на своєму мотоциклі, але коли вони спробували відстежити його, їх одразу скинули зі сліду ― і навіть за допомогою спостережного супутника вони не змогли з'ясувати, куди він поїхав.
Єдине, що вона дізналася за ці два тижні спостережень, ― це те, що він ніяк не міг бути звичайним старшокласником. Насправді, було б логічніше вважати, що він ― агент спецслужб або щось подібне. Ці сумніви були пов'язані з ідентифікацією (точніше, передбаченням ідентичності) цілі, тому її розслідування не було повністю марним.
Рівень складності, коли він був зі своєю молодшою сестрою, вже був доведений майором Сіріусом. Треба було, щоб він був сам протягом тривалого часу і щоб у нього було мало шансів втекти ― і сьогоднішній вечір був однією з небагатьох таких можливостей.
— Майор Сіріус, ви мене чуєте? — запитала Баланс прямо у свій комунікатор. Ліна відповіла відразу. Як і планувалося, вона чекала в сусідньому парку.
Їхня стратегія була такою.
Члени «Зоряного пилу» увірвуться в ресторан, прикидаючись грабіжниками, і здійснять нелетальну атаку. Якщо їм вдасться захопити ціль, вони викрадуть її. Якщо вони зазнають контратаки, вони будуть обмінюватися атаками, бігаючи, і приведуть її до парку, де чекає майор.
Це був приблизний план, але, з огляду на стільки невизначених факторів, вона не могла придумати більш детальний. Баланс навчилася на реальному бойовому досвіді, що не варто просто намагатися справити враження на начальство.
У шахах такі детальні плани були корисними, тому що можна було бачити все, що робив суперник.
“Але я хвилююся, що «Зоряний пил» знищать у першій фазі…”
Баланс заспокоїла себе, сказавши, що це малоймовірно.
Хоч вони й були невдалими версіями, призначеними для утилізації, «Зоряний пил» все одно був вдосконаленими магами, в яких було втілено магічну інженерну технологію СШПА. Їх п'ятьох не знищить підліток.
Якщо її прогноз був правильним, то ворог ― невідомий маг стратегічного класу, але багато стратегічних заклинань, спрямованих на великомасштабне руйнування, не корисні в особистому бою. Тим більше, що його стратегічне заклинання було настільки сильним. Ймовірно, він не міг його використовувати, якщо не був готовий померти разом з ними.
Принаймні, якщо у нього не було спеціального інструменту, такого як «Бріонак».
“Навіть якщо їх усіх знищити, їхні спогади будуть стерті, що унеможливить розкриття їхніх особистостей.”
Тому, навіть якщо операція провалиться, полковник дійшла висновку, що їй не доведеться турбуватися про наслідки.
Несвідомо вона намагалася не думати про закон Мерфі.
***
Закінчивши брифінг з полковником Баланс, Ліна сиділа в універсалі на стоянці парку і проводила остаточну перевірку «Бріонака», стратегічної магічної зброї.
Це була суперзброя, створена спеціально для неї, якою тільки вона могла користуватися, але навіть як командир магічних сил СШПА вона не мала права використовувати її на власний розсуд. Це була портативна зброя, але її максимальна потужність могла змагатися з головним гарматним зарядом військового корабля, і навіть маючи таку руйнівну силу, її потужність і дальність можна було вільно контролювати. Зовні ця безглузда зброя виглядала як велика палиця довжиною близько сто двадцяти сантиметрів.
Дві третини предмета були товщиною з ручку тенісної ракетки, а передня третина ― циліндром удвічі товстішим. У місці з'єднання була прикріплена коротка палиця у формі коробки, шириною і товщиною приблизно з її долоню.
Її перевірка насправді стосувалася лише зброї, призначеної виключно для роботи з магічною силою.
Це навіть не був інтегрований збройовий ПАВ ― це була просто магічна зброя.
«Бріонак» не мав джерела електроенергії, навіть пружин. Звичайно, механічна перевірка була неможлива. Вона лише перевела заклинання в режим очікування, готове до вистрілу, і перевірила відгук.
Вона розуміла, що через те, як працював цей інструмент, неможливо було створити для нього складну конструкцію. Але «Бріонак» виглядав одночасно як посох, спис і палиця, і це викликало в неї відчуття, ніби вона випадково потрапила в шкіру героїні фентезійного роману (або відеоігри). Це було дивно.
Говорячи про речі, які здавалися дивними…
“Не хочеться сумніватися в здібностях полковника, але… чи спрацює це?”
Вона сумнівалася, що такий недбалий план спрацює на Тацую.
Вона знала, що занадто складні плани непрактичні.
Проте вона не могла не турбуватися про основу операції: чи зможуть п'ять магів рівня «Зоряний пил» протистояти йому. Вона побоювалася, що скоріше за все вони всі будуть негайно знищені. Тацуя вже бився на рівних з чотирма членами «Зірок».
Тацуя був складним супротивником, але раніше Ліна вважала, що Міюкі сильніша за нього.
Але тепер такі думки зникли без сліду.
Вона не збиралася зневажати його як слабшого.
Останнім часом Ліна почала вірити, що її поразка була не наслідком її помилки.
Коли вона вирвалася з‑під впливу своєї фальшивої демонстрації сили, то почала бачити його справжні здібності як моторошні і безмежні ― бо вона усвідомила, що насправді не знає, що він з нею зробив.
…Яке заклинання перетворило «Танцююче полум'я» на пил?
…Що за дивовижна сила знешкодила «Муспельгейм»?
У той момент вона просто подумала, що він зруйнував молекулярні зв'язки.
Вона думала, що він нейтралізував заклинання.
Але в ту мить, коли вона замислилася над тим, як це можливо, її думки завмерли.
Бо це було неможливо.
Принаймні, ні для кого в «Зірках», включаючи її.
Одне діло ― зруйнувати молекулярні зв'язки. А як щодо знешкодження «Муспельгейма»?
Щоб нейтралізувати магію, треба мати достатній «вплив», щоб її подолати.
Навіть якщо вона визнала, що його вплив був сильнішим за її, заклинання Міюкі діяло в той самий час.
У цій області її «Муспельгейм» і «Ніфльгейм» Міюкі зіткнулися один з одним.
Оскільки два заклинання рухалися в протилежних напрямках, їхні ефекти просто нейтралізували один одного. Це не те саме, що нейтралізувати заклинання. Щоб нейтралізувати заклинання, треба було використати заклинання, яке перезаписувало його магічну програму.
Іншими словами, якщо Тацуя вибрав метод нейтралізації заклинань, йому довелося б використати вдвічі більше впливу, ніж Ліні.
Коли вона дійшла цього висновку, не змогла стримати тремтіння.
Якщо це було можливо, це означало, що Тацуя також мав певну здатність приховувати всю цю силу.
Якщо він вимкнув заклинання, не нейтралізуючи їх, то зробити щось інше, крім знищення їхніх магічних програм, було неможливо.
Ліна знала способи знищення магічних програм за допомогою впливу високостисненого псіонного струменя, але на той момент не було жодних ознак цього.
Не знищуючи їх зовнішнім впливом, а втручаючись у саму інформаційну структуру, щоб виконати завдання ― якби це був майор Бенджамін Канопус, заступник командира «Зірок», він міг би визначити заклинання Тацуї як «Програмне розсіювання». Але Ліна не знала про це заклинання.
Як людина, яка приєдналася до «Зірок» у молодому віці (можна сказати, дуже молодому), вона була протилежністю звичайного хлопця чи дівчини: вона мала багатий бойовий досвід, але за весь цей час їй бракувало знань про певні речі. Звичайно, вона знала багато всього в порівнянні зі звичайними (магічними) старшокласниками, але обсяг знань людини обмежувався тим, скільки часу вона витратила на навчання. Незалежно від того, наскільки добре вона запам'ятовувала речі, в її голові не могло бути інформації, якої вона ще не вивчила.
Ліна турбувалася, що через брак часу на навчання вона не мала достатніх здібностей, щоб розширити свій досвід. Все зводилося до того, що вона була занадто молодою, щоб бути командиром «Зірок».
Можна сказати, що їхня система, повністю заснована на здібностях, мала шкідливі наслідки.
Це ще не зашкодило їй, але під час місії далеко від рідної країни, де підтримка була слабкою, проти солдата на кшталт Тацуї, який компенсував відносно невелику кількість бойових можливостей, завжди набиваючи голову знаннями та навичками, вона поплатилася за свою упередженість.
***
Тацуя не був любителем бійок. Принаймні, він так не вважав. Він вступав у бійки з людьми лише за дуже конкретних обставин. Зокрема, він робив це лише тоді, коли це було необхідно для захисту безпеки та честі Міюкі.
Проте він не був пацифістом. Він вірив, як і багато молодих людей (?), що для захисту миру треба за нього боротися.
“П'ятеро…”
Перевіривши кількість ворогів, які чекали, буквально готові вискочити з невеликого автомобіля, припаркованого на іншому боці вулиці, Тацуя на мить завагався.
У цьому випадку, якщо він хотів втекти, він міг це зробити. Він міг просто викликати свою машину дистанційно.
Він дійшов висновку за одну секунду.
Завершивши оплату за допомогою терміналу на столі, він встав.
Вони, мабуть, побачили його, бо двері фургона поспішно відчинилися.
Швидко крокуючи, Тацуя попрямував до входу.
Фасад ресторану був прямо навпроти автомобіля.
П'ятеро людей у лижних масках, з яких було видно лише очі, вийшли з фургона приблизно в той самий час, коли Тацуя залишив ресторан.
Очі, що визирали з лижних масок, були різних кольорів ― сині, червоні, чорні, карі та сірі.
Це могли бути кольорові контактні лінзи, які іноземні злочинці часто використовували для маскування під час скоєння злочинів, але, ймовірно, це було не те. Власне, не схоже, що вони дуже хотіли приховати свою зовнішність. Можливо, вони були впевнені, що ніхто не впізнає їх, навіть якщо побачить їхні обличчя.
Коли Тацуя підійшов до них, ніби щоб випередити їх, нападники, здавалося, збентежилися.
Але їхня сутичка поглядів тривала недовго.
Тацуя зрушив з місця.
Не вперед, не назад ― він вийшов з їхнього поля зору і пішов вздовж дороги.
Він відчував їхнє здивування.
Не змінюючи швидкості, Тацуя віддалився від них.
П'ять метрів перетворилися на десять, і нарешті нападники протверезіли.
До його вух долинув тихий звук клацання зброї.
Це були не великі ПАВи у формі пістолетів‑кулеметів, а збройові пристрої, в які були вмонтовані пістолети‑кулемети.
Саме їхнє озброєння давало зрозуміти, що вони маги СШПА.
Ніхто інший ― ні західноєвропейські, ні східноєвропейські країни, ні Новий Совєтський Союз ― не використовували такі складні пристрої як зброю.
Єдиними, хто використовував таку складну зброю, крім американських військових, були, мабуть, лише японські Окремі магічні батальйони.
З розширених послідовностей активації він міг зрозуміти, що м'які кулі з силіконового компаунду отримували електричний заряд під час пострілу і розряджалися, коли потрапляли в ціль. Вони, мабуть, були схожі на електрошокери. Очевидно, вони мали наказ захопити його живим.
Тацуя вже всунув праву руку в внутрішню кишеню і стиснув руків'я ПАВу. Його палець був на кнопці, схожій на спусковий гачок.
Все ще стоячи спиною до людей у масках, він натиснув на курок ПАВа.
Потім швидко обернувся і кинувся бігти.
Почувши глухий звук деталей пістолета‑кулемета, що розсипалися по бруківці, він почав бігти.
Поки вороги в подиві завмерли, він скоротив відстань.
Коли він наблизився на відстань рукопашного бою, вороги нарешті почали рухатися.
На думку Тацуї, вони були занадто шоковані, але, можливо, вони не могли нічого вдіяти.
Щоб за допомогою магії вплинути на об'єкт, який вже перебуває під дією чужого заклинання, треба мати значну перевагу в магічній силі. Коли між об'єктом і заклинателем відбувається фізичний контакт, складність такого впливу значно зростає. Саме тому люди вважають, що за допомогою магії неможливо безпосередньо знищити ПАВи і збройові пристрої.
Але якщо вони були так здивовані саме через це, то вони неправильно зрозуміли.
Заклинання, яке вони намагалися застосувати, було таким, що надавало кулям ефекти електричного заряду та розряду. Цільовим об'єктом цього заклинання була куля, а не пістолет. Ствол був підключений до ПАВу, але затвор і детонатор були незалежними пристроями.
Деталі пістолета були зроблені так, щоб їх можна було легко розібрати для обслуговування, що спрощувало роботу магії Тацуї.
Причиною їхнього шоку, можливо, була ― подібно до того, як японці колись мали абсолютну віру в катану ― абсолютна віра американців у вогнепальну зброю.
Звичайно, Тацуя не просто спокійно роздумував про такі речі.
Ці думки просто промайнули в його голові рефлекторно, коли він побачив їх здивування. Його розум був зосереджений на тому, як атакувати ворогів, тепер, коли він опинився на близькій відстані.
Він не мав жодних причин зберігати їм життя.
Але зараз він був на публіці.
Це не був торговий район, і хоча була ніч, навколо були люди, а вулиці були усіяні дорожніми камерами. Якщо він їх вб'є, на нього, можливо, звалиться багато проблем.
Проте він не хотів багато разів показувати своє заклинання «Демонтаж» спостерігачеві, про якого він знав. Він мав утриматися від використання своєї спроможності демонтувати.
Саме тому він навмисно скоротив відстань між ними.
Тацуя висунув долоню.
Він націлився на живіт одного з чоловіків.
Він навіть не намагався націлитися на сонячне сплетіння.
Коли його долоня торкнулася супротивника, він використав миттєве заклинання.
Заклинання, яке він активував, було типу коливання.
Від точки контакту вібрації вдаряли в тіло супротивника ― принаймні, так мало бути.
Але його заклинання відскочило назад. Тацуя зрозумів це не завдяки відчуттям у руці, а завдяки своїм «очам».
Він одразу ж відскочив убік.
Він відчув, як під ним здійнявся вітер.
Кулак ворога, у якому блищав чорний кастет, врізався в його післяобраз.
Прослизнувши повз чоловіка, він обійшов його ззаду і вдарив ще однією хвилею вібрації.
Атака була в його сліпій зоні, і тіло чоловіка впало на землю.
Проте він мав дивовижний рівень магічного опору.
Тацуя запустив своє заклинання через фізичний контакт у слабку частину броні «Інформаційного підсилення», але чоловік рефлекторно скасував його сплеском впливу. Можливо, потужність атак Тацуї була слабшою за інших, оскільки він запускав їх із віртуальної магічної області, але зазвичай це було б неможливо.
“Створений маг ― ні, вдосконалена людина?”
Коли вороги перегрупувалися і атакували, а Тацуя відскочив назад, щоб уникнути їх, він отримав доступ до їх фізичної інформації в пошуках їхньої ідентичності.
Інформація зі спотвореною структурою, яка виходила за межі простої генної інженерії. Безсумнівно, це був результат багатошарового примусового вдосконалення, якого неможливо досягти шляхом навчання.
“Як вони взагалі можуть так рухатися?”
Тацуя «бачив» сотні людей, які були на межі смерті, і в тому стані, в якому перебували ці чоловіки, він не здивувався б, якби вони впали в будь‑яку мить.
Вони куди більше підходили для крапельниці в лікарняному ліжку, ніж для махання зброєю.
Але звідки в них стільки енергії?
Вони були схожі на метеорити, які ось‑ось згорять.
Це було так, ніби зірковий пил, ув'язнений Землею, розпадався у полум'ї, випромінюючи світло. Тацуя не думав, що програє чомусь такого рівня, але він не знав, на які божевільні вчинки здатні ці незвичайні супротивники.
Йому треба було швидко закінчити це, навіть якщо це означало ризикнути.
Тацуя змінив свій спосіб мислення. У своїй голові він швидко склав план на майбутнє.
“Відскочити далі, щоб збільшити відстань, а потім дістати свій ПАВ.”
“Коли я його витягну, зробити чотири частково демонтажні постріли.”
“Це остаточно їх зупинить.”
Саме коли думки Тацуї сформувалися, абсолютно випадково щось сталося.
Він прийшов, щоб завадити їм.
*
Наоцуґу Чіба був у розпачі.
Він не передбачав, що це раптово перетвориться на вуличну бійку. Його уявлення про хлопця, сформоване на основі його відмінних оцінок у класі, було таким, що він має обережну вдачу.
Він перебував на терасі третього поверху середньоповерхового будинку, приблизно за вісімсот метрів від хлопця, за яким він мав стежити і якого мав захищати. У звіті про розслідування було зазначено, що він має гостре чуття щодо інших людей. Таке віддалення від нього обернулося проти нього.
Бігти сходами вниз теж було би дуже обтяжливо.
Він схопив свою зброю і стрибнув вниз.
Тільки‑но торкнувшись землі, він почав бігти.
Швидкість бігу Наоцуґу, посилена заклинанням «Божественна нога» (походженням від техніки відлюдників), могла досягати максимальної швидкості 120 кілометрів на годину на коротких дистанціях.
На такій відстані це було швидше, ніж на транспортному засобі, і він міг дістатися туди раніше.
До прибуття залишалося близько тридцяти секунд.
Під час бігу він відчув, як було застосовано два заклинання вібраційного типу.
Він побачив, як один із нападників отримав удар долонею ззаду і впав на дорогу.
“Він володіє магічним бойовим мистецтвом?” — замислився Наоцуґу. Ця інформація не була вказана у звіті.
Вона не належала до тих даних, які зазвичай не вказують у звіті, тож, ймовірно, інформаційне бюро теж про це не знало.
Здавалося, у нього було ще кілька козирів у рукаві.
Інтерес до Тацуї Шіби, об'єкта спостереження ― а зараз і об'єкта охорони ― зріс у ньому.
“Наскільки добре він вміє битися..?”
Але це він мав з'ясувати іншим разом. Наоцуґу був типом людини, яка розділяла роботу і приватне життя. (Принаймні, він так вважав.)
Він натиснув кнопку на збройовому пристрої в руці.
Коротка палиця перетворилася на кодачі.
Цю нову модель розробила компанія «Чіба» і почала постачати її поліції. Наоцуґу доопрацював цю модель для власного використання.
Він віддавав перевагу багатофункціональним інструментам, які можна було замінити на окремі високоефективні, такі як «Ікадзучі‑Мару» або «Орочі‑Мару».
Зрештою, зброя ― це інструмент, який можна викинути. І залежно від того, як її використовувати, вона може бути гострою і славетною або тупою і забутою.
*
Це було частиною його впевненості у власних здібностях, здібностях того, кого вважали одним із найсильніших бойових магів у світі, коли в межах трьох метрів…
Його об'єкт захисту відскочив далеко назад.
У свідомості Наоцуґу сплив звіт про розслідування, пов'язаний із тим, з ким бився хлопець.
Супротивниками були «Зоряним пилом», вдосконаленими магами ― хоча точніше було б назвати їх живою магічною зброєю ― що належали до військових сил СШПА. Це був ескадрон смерті, сформований з магів, які не витримали інженерних експериментів і вдосконалень і які точно знали, що помруть за кілька років. У складі «Зоряного пилу» існувало кілька груп, кожна з яких виділялася в чомусь особливому. Наоцуґу сказали, що група, яка зараз б'ється з хлопцем, спеціалізується на ближньому бою.
Їхні розуми налаштували на думку, що якщо їм залишилося небагато часу, то вони не помруть даремно… Безсумнівно, це була форма промивання мізків, але Наоцуґу не вважав це злом. Насправді, він відчував до них співчуття, оскільки вони буквально ризикували своїм життям заради місії, а не заради віри.
Але це тільки робило їх ще більш проблемними.
Солдати, готові померти, були найсильнішими солдатами у світі.
Незалежно від того, наскільки хорошим був школяр, це, мабуть, було занадто важким завданням.
Наоцуґу встав між Тацуєм і «Зоряним пилом».
*
Тацуя вже знав, що за ним стежать ― і що це не військові СШПА.
Але він не очікував, що хтось втрутиться так швидко. Він передбачав, що він залишиться спостерігачем
Чоловік стояв до нього спиною, а це означало, що принаймні в цій сутичці він не був ворогом.
Тацуя впізнав цю людину з того моменту, як його обличчя стало видно, коли він вступив у бій.
Це був старший брат Еріки.
Але він не знав, чому той пропонував допомогу.
— Шіба.
Якщо для нього була несподіванка щось сказати…
— Я Наоцуґу Чіба. Старший брат твоєї однокласниці Еріки Чіби.
..тож для нього також було несподіванкою розкрити свою особу.
— Я візьму все на себе. Ти залишайся тут, добре?
Він, звісно, не дав жодних пояснень, але зараз не був час для цього.
— Дуже дякую.
Тацуя не мав нічого проти, якщо чоловік хотів, щоб він залишив все в його руках.
Коли він швидко відступив, то відчув, що Наоцуґу здивувався. Можливо, він очікував, що Тацуя скаже щось на кшталт «Я теж буду битися!». Але, на жаль для нього, Тацуя не був таким егоїстичним. Якщо експерт казав йому відступити, він підкорявся ― принаймні, якщо це було на його користь.
Вороги на кілька секунд розгубилися від раптового втручання.
За винятком того, хто вже лежав на землі, четверо чоловіків у масках дістали пістолети і направили їх на Наоцуґу.
Сучасна магія була технологічною системою, що наголошувала на швидкості, і ПАВи були відповіддю на цю потребу.
Проте натиснути на курок пістолета без запобіжника було швидше, ніж використовувати магію, яка вимагала виконання послідовності дій для створення магічної програми. На такій відстані противники навіть не мусили цілитися.
Схоже, що ці чоловіки добре звикли до бою. Вони вибрали метод швидкого усунення перешкоди, а не покладалися на спеціальні навички, такі як магія. Вони не відмовлялися повністю від магії ― вони також використали заклинання типу переміщення, яке зупиняло летючі об'єкти. Ймовірно, це було для захисту від метальної зброї.
Пістолети як зброя, а магія як щит.
Така комбінація дозволяла використовувати переваги обох. Ймовірно, їх обмежувало правило взяти Тацую живим, і вони не продемонстрували всієї своєї бойової майстерності. Вбивати ворогів без зайвих питань ― це, безсумнівно, був їхній початковий стиль бою. Бойовий стиль, що переслідував раціональність, був достатнім, щоб знищити більшість ворогів.
Але Наоцуґу Чіба не був схожий на більшість ворогів.
Швидше, ніж чоловіки встигли натиснути на курок, Наоцуґу скоротив відстань. Для будь‑кого іншого це, мабуть, виглядало так, ніби він зник. Це було так швидко, що навіть Тацуя мусив зосередитися, інакше він би його втратив з поля зору.
Його кодачі блиснув, коли він промайнув повз одного з них. Лезо було облямоване темною лінією.
Рука, що тримала пістолет, відділилася від зап'ястя. Поперечне відштовхувальне поле, створене лезом кодачі, розрізало шкіру, розірвало плоть і перерізало кістку.
Чи помітили чоловіки, що в момент удару він активував заклинання прискорення «Тисковий розтин»?
Не звертаючи уваги на крик свого товариша, інші троє перенаправили дула на Наоцуґу.
Їхні кулі пролітали крізь його післяобраз.
Під звуки криків і розбитого скла, що лунали на тлі, Наоцуґу наблизився до них.
Це не була божественна швидкість, але солдати все одно не могли поцілити в нього.
У їхньому полі зору перепліталися справжні та помилкові образи.
Навіть Тацуя, який спостерігав ззаду, не був упевнений, що зміг би визначити справжнє місцеперебування Наоцуґу, якби бився з ним на надзвичайно близькій відстані.
Секрет полягав у ривках, зупинках і повтореннях.
Наоцуґу робив ривок, зупинявся, змінював напрямок, знову робив ривок, знову зупинявся… Повторюючи цей процес, він створював залишкові образи на сітківці очей своїх противників.
Зазвичай теорія фехтування заперечувала зупинку, або іцукі. Якщо відкинути дрібні деталі логіки, іцукі означало «застигання м'язів». Дія зупинки ніг змушувала м'язи ніг застигати і фіксуватися на місці, що було однією з причин падіння в іцукі.
Але це стосувалося лише випадків, коли ти рухався лише за допомогою м'язової сили.
Контролюючи своє «пробудження», або початковий рух свого тіла, за допомогою магії, він міг перейти від повністю зупиненого положення до максимальної швидкості без будь‑якої затримки.
Але це було набагато легше сказати, ніж зробити.
Рухи, що випереджали думки, були природним явищем у світі бойових мистецтв, і деякі говорили, що не можна бути першокласним, якщо не вмієш рухатися швидше, ніж думаєш.
Наоцуґу робив те, що передувало рухам його тіла, які випереджали його думки, і викликало магію.
Якщо подумати, його попередній «Тисковий розтин» активувався в одну мить і закінчився в одну мить, настільки швидко, що не тільки його противники, але й ті, хто спостерігав, не могли цього помітити. Противники не могли зрозуміти твою гру, а також не могли вжити жодних контрзаходів.
Ця швидкість вмикання‑вимикання, як вважав Тацуя, без сумніву, була сутністю його техніки і причиною, чому цей чоловік входив до десятки найвідоміших у світі.
*
Поки Тацуя аналізував бойову силу Наоцуґу, він знешкодив усіх чоловіків у масках.
Наоцуґу опустив руку, в якій тримав кодачі.
Він, здавалося, не втратив пильності, але виглядав дещо менш напруженим.
Тацуя відчував те саме.
Щоб подякувати йому за допомогу, він почав йти до Наоцуґу, але на третьому кроці…
…відчув сильне відчуття небезпеки.
Наоцуґу, мабуть, теж це відчув. Тацуя впав на землю, а Наоцуґу майже одночасно підняв свій кодачі.
За мить…
…Наоцуґу вразив яскравий промінь світла.
Кодачі відбив промінь ― високоенергетичний плазмовий промінь.
Прямо перед лезом промінь розділився на дві частини, ліву і праву.
Ймовірно, він відхилив інтенсивний плазмовий потік за допомогою відштовхувального поля, яке утворилося на лезі завдяки «Тисковому розтину».
Але цього було недостатньо, щоб заблокувати ефекти електромагнітної хвилі.
Промінь світла зник.
Загадково, плазмовий промінь зник, не досягнувши жодної з будівель вздовж дороги.
Наоцуґу, тримаючи кодачі перед собою, все ще стояв на місці й тремтів. Ймовірно, його м'язи були паралізовані електромагнітними хвилями, що вразили його з близької відстані. Це було схоже на удар потужним електрошокером по тілу.
Тацуя подивився в бік передбачуваної точки пострілу променя.
Вдалині, посеред темної, затуманеної дороги…
…у слабкому світлі вуличного ліхтаря виднілися руде волосся і пара золотих очей.
Вказуючи на нього чимось схожим на посох, магічка у масці Енджі Сіріус дивилася на Тацую, ніби запрошуючи його.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub