Окінава
Пляжний будинок. Авіабаза Онна
Вранці третього дня нашої відпустки з'явилися ознаки наближення шторму. Небо було сріблястим і похмурим, дув сильний вітер. Наближався тропічний циклон з моря на схід. Говорили, що він не переросте в тайфун, але циклон, очевидно, був лише в одному кроці від того, щоб стати ним. На всіх каналах говорили про те, що сьогодні слід утриматися від водних видів спорту, але нікому й на думку не спадало йти на пляж у таку погоду. А про вихід у море не могло бути й мови.
Ми планували залишитися тут на два тижні, тому могли дозволити собі не посидіти під дахом один‑два дні.
— Які плани на сьогодні? — запитала міс Сакурай, простягаючи мамі скибку хліба, щойно вийняту з духовки.
— Ну, навіть не знаю, чи хочеться сходити по магазинах… — відповіла мама, наче сама до себе, похитуючи головою. Щоразу, коли вона робила щось подібне, вона виглядала охайною і милою, набагато молодшою за свій вік. Вона справді добре збереглася. — Що ж нам робити? — запитала вона.
Міс Сакурай теж перестала їсти і нахилила голову.
Вона теж виглядала здебільшого молодо, але порівняно з мамою здавалася старшою сестрою…
“Хоча фактично мама набагато старша за неї.”
— Ну… що скажете, якщо ми подивимося на танці Рюкю? — запропонувала міс Сакурай, увімкнувши екран, що висів на стіні. Вона швидко скористалася пультом дистанційного керування, що лежав поруч, щоб викликати путівник по танцювальному виступу Рюкю. — Ви навіть можете вдягнути одяг, який вони носять, щоб відчути це.
— Звучить заманливо. Міюкі, що скажеш?
— Мені теж подобається.
— Тоді я підготую машину. Але є одна проблема… — сказала міс Сакурай, її обличчя злегка похмурішало. — Ця вистава тільки для жінок.
О, вона була права. Так було написано внизу екрана в путівнику. Тоді, мій брат…
— Ясно… — сказала мама, підносячи до рота тонко нарізану скибку хліба і з'їдаючи її. — Тацуя, можеш провести цей день як завгодно.
— Так, мем.
— Капітан запрошував тебе вчора на базу, правильно? Це гарна можливість, так що я хочу, щоб ти поїхав і повчився у них. Вони можуть навіть дозволити тобі взяти участь у їхніх тренуваннях.
— Я зрозумів.
Вона сказала, що він може вільно розпоряджатися своїм вільним часом, але все одно наказала йому погодитися з її ідеєю. Не виказуючи жодних ознак невдоволення чи образи, мій брат прийняв це з незворушним обличчям.
Як завжди.
— Емм, мамо!
Я не знала, чому я це сказала.
— Можна я теж піду з… братом…?
Мої губи, язик і голосові зв'язки рухалися самі собою. Я запнулася, назвавши його вголос «братом», оскільки зазвичай зверталася до нього просто «він».
Це було не тому, що я нервувала… Принаймні, так я себе переконувала.
— Міюкі? — запитала мама.
Я знала, що моя ідея була несподіваною. Я передбачала, що це станеться. Вона недовірливо подивилася на мене.
“Ох, це так незручно!”
— А, ем, мені цікаво, яку підготовку проходять маги армії, і, ну, як його володарка, думаю, що я маю розуміти здібності свого хранителя, тому…
— Зрозуміло… Я вражена.
Я відчувала великий опір, коли називала себе володаркою. У будь‑якому випадку, це було явно вимушене виправдання, але Мама, схоже, повірила мені.
Тепер я відчувала себе трохи винною… Але я не пробувала її обдурити – як я могла збрехати, коли сама не розуміла, чого я хочу?
— Тацуя, — сказала мама, — як ти чув, Міюкі піде з тобою на екскурсію по базі.
— Так, мем.
— Зважаючи на це, я маю одне застереження. У присутності інших не звертайтеся до Міюкі формально. Називай її «Міюкі», а не «міледі». Я забороняю будь‑які слова чи дії, які можуть дати їм зрозуміти, що Міюкі – наступна глава Йоцуба.
— …Я зрозумів, мем, — цього разу була невелика пауза, перш ніж мій брат погодився.
Він був не єдиним, хто був спантеличений. Я й сама була абсолютно спантеличена. Не тим, що мою кандидатуру поки що виключили з розгляду, а тим, що мій брат називатиме мене на ім'я.
— Зрозумій мене правильно. Це всього лише спосіб ввести в оману сторонніх осіб. У твоїх стосунках з Міюкі нічого не змінилося.
Мамині слова здалися мені трохи неприродними. Брат просто відповів:
— Я не забуду цього, мем.
***
Може, ми й були у відпустці, але вони працювали на державному об'єкті. Щоб не здатися безцеремонною, для візиту на базу капітана Кадзами я обрала сукню з короткими рукавами і скромним візерунком, яка не відкривала багато шкіри, а також прозорий кардиган із захистом від ультрафіолету, тоді як одяг мого брата складався з однотонної сорочки‑поло з короткими рукавами і літнього піджака, а також бавовняних штанів довжиною до щиколоток.
— Я Санада, з відділу досліджень і розробок озброєнь Сухопутних військ, — представився солдат, який вийшов нам назустріч.
Коли мій брат почув, що він старший лейтенант, то здивувався.
“Але чому…?”
Мені здалося, що в колі інших людей він поводився набагато емоційніше.
— Щось не так? — запитав лейтенант.
— Ні, сер… — відповів мій брат. — Я просто не думав, що нам тут буде показувати все офіцер. Тим більше, що я чув, що це авіабаза.
Містер Санада при цьому покривив губи. Здавалося, що його ставлення щойно стало трохи приязнішим.
— Ти знаєш чимало про армію, чи не так?
— Мій інструктор з бойових мистецтв служив у Сухопутних військах.
— Ясно, ясно… Причина, чому технічний офіцер Сухопутних військ, як я, опинився на авіабазі в тому, що моя професія досить унікальна, і у ВПС немає достатньої кількості людей для неї. А чому з тобою не залишили сержанта… Ну, бо на тебе покладають великі надії, — сказав лейтенант Санада, приязно посміхнувшись. Він не був особливо вродливим, але риси його обличчя мали якусь привабливість, що притлумлювала обережність інших.
Але чомусь мені здалося, що мій брат, побачивши цю посмішку, був готовий захищатися.
*
Містер Санада показав нам гімнастичну залу з високими стелями. Я називаю це приміщення «гімнастичним залом» лише тому, що це було найближчим поняттям у моїй уяві, тож, може, воно має іншу назву.
Зі стелі, висотою приблизно з п'ятиповерховий будинок, звисало кілька канатів, і велика група солдатів раз по раз підіймалася по них, а потім стрибала вниз з самої стелі. Парашутів у них не було. Я все одно сумнівалась, що парашут допоможе на такій висоті, але вони явно були досить високо, щоб переламати кістки при приземленні.
Магія прискорення, заклинання уповільнення…
Їх було близько п'ятдесяти, плюс‑мінус.
Всі солдати, що підіймалися і спускалися по мотузках, були магами. Вони не виглядали експертами, але це були не всі маги на цій базі. Стільки магів у заміській місцевості… Я припустила, що це пов'язано з прикордонною лінією фронту. Я вже зустріла того солдата‑порушника… емм, рядового Хіґакі.
“Значить, він теж маг…”
Капітан Кадзама чекав на нас. Він, напевно, дізнався, що ми тут, як тільки містер Санада вийшов нас привітати, але я не думала, що він залишить контроль над тренуванням підлеглому, щоб чекати на наше прибуття. Ні – чекати на прибуття мого брата, а не на наше.
— Бачу, ти приїхав миттєво. Чи варто це розуміти як інтерес до військової справи? — почав капітан Кадзама, незграбно посміхаючись своїм суворим обличчям.
— Так, — відповів мій брат. — Але я ще не вирішив, чи хочу бути солдатом.
— Ну, я і не думав так. Ти ж ще школяр, правда?
Капітан говорив інакше, ніж учора. Відчувалося, що він мав якийсь прихований мотив – хоча назвати це так, мабуть, було б грубо.
— Я щойно пішов до середньої школи.
— Дванадцять – ні, тринадцять? Ти виглядаєш надто зібраним для такого юного віку.
— Тринадцять, сер.
Мій брат давав безневинні відповіді на запитання капітана. Чесно кажучи, я не могла не здивуватися, але швидко зрозуміла, що це було не більше, ніж непорозуміння з мого боку через мої припущення.
У школі він був відмінником. Був ним і в початковій школі, і навіть тільки‑но перейшовши у середню, відзначився у сферах, які не мали жодного стосунку до магії. Його не можна було б назвати товариським, але однокласники та молодші учні покладалися на нього в деяких питаннях, і навіть вчителі визнавали, що він їх перевершував.
Що, якби він народився в сім'ї, яка не мала жодного стосунку до магії?
Що, якби він не був племінником глави родини Йоцуба?
Що, якби він не був маминим сином?
Якби він не був… моїм братом?
…Не було сенсу думати про це. Це все одно, що припустити, що в мені не тече кров Мії Йоцуби.
Коли я відірвалась від своїх думок, мій брат і капітан Кадзама почали розмову про те, чи не хоче він приєднатися до їхніх тренувань з лазіння по канату. Не я, звісно, а лише мій брат.
— Я не дуже хочу. У мене не дуже вдається магія.
Від того, як він запинався на своїх словах, у мене аж мурашки по шкірі побігли. Невже він робив це тому, що мама попередила його, щоб він виглядав нормальним?
“Йому це не дуже пасує… Ох, але моя думка про те, що йому пасує, не має значення.”
— Емм, мій брат… — почала я, знову відчуваючи сильне відчуття неправильності в тому, що називаю його так. Але чому? Він же насправді був моїм старшим братом, тож називати його так мало б бути нормально. — Звідки ви знаєте, що він маг?
Але було б вкрай неприродно загрузнути в чомусь подібному. Це було важливіше.
Мій брат ніколи не носив із собою ПАВ і, звісно, жодних традиційних допоміжних інструментів, як‑от паперові талісмани чи ваджри. Ми з мамою регулярно користувалися портативними ПАВами, а міс Сакурай, мабуть, була єдиною, кого можна було назвати магом за її зовнішнім виглядом.
Чи досліджував він наші особистості…?
— …Просто здогадка, напевно? — капітан Кадзама, схоже, не думав, що я поставлю йому запитання. Він виглядав трохи здивованим, але потім відповів так, що це не виглядало серйозно, хоча вираз його обличчя був серйозним.
“Здогадка? Що це має означати? Він пробує ухилитися від мого запитання?!”
— І я не намагаюсь нічого приховувати.
“Що?!”
Він ніби прочитав мої думки. Я не змогла здолати свій кам'яний вираз обличчя.
— Коли бачиш сотні магів, починаєш розуміти, що вони відчувають, — сказав чоловік. — Чи є вони магами, чи ні. І сильний маг чи слабкий.
Я не втрималася і скорчила спантеличений вираз обличчя, хоча й знала, що не варто було цього робити.
— Є якась конкретна причина, чому тебе це турбує? — запитав капітан.
“Це недобре…!”
Моя надмірна реакція викликала у нього підозру. Мама якраз казала нам, щоб ми нікому не розповідали, що маємо зв'язок з Йоцуба!
— Вибачте, сер, — увірвався мій брат. — Моя сестра дуже добра і переживає через відсутність у мене магічного таланту, тож… вона іноді трохи нервує через це.
…І коли я опинилась у стані, схожому на паніку, саме мій брат прикрив мене щитом.
— Зрозуміло. Вона хороша сестра, так?
— Дякую, сер. Я пишаюся тим, що я її брат.
— Ха‑ха. Я заздрю, що ви двоє так близькі.
Для мене слова мого брата прозвучали як уїдливий сарказм. Але він, мабуть, не мав цього на увазі.
Я була в біді, і він мені допоміг. Ось і все. Я була впевнена, що я не настільки цинічна, щоб прийняти щось подібне.
Але чому він взагалі проявив до мене увагу? Моє здивування не мало нічого спільного з його роллю мого хранителя. Він нічого не б отримав від захисту таємниць Йоцуба. Його б не сварили – тільки мене.
То чому ж він захищав мене, як звичайний брат захищав би сестру?
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub