Окінава
Пляжний будинок. Місце для вечірки в готелі

Відпустка не означала, що ми могли повністю звільнитися від пут соціальних зобов'язань. Я щойно перейшла до середньої школи, але навіть у моєму житті деякі люди все ще були надто важливими, щоб відмовлятися від запрошення.

Пощастило, що всі вони стосувалися нашої сім'ї, і їх було небагато… але для мене було несподіванкою дізнатися, що ці кілька людей прийшли в те саме місце в той самий час, що й ми.

Запрошення надіслав мамин двоюрідний брат Міцуґу Куроба.

Стрілки на годиннику показували шосту годину вечора. Ми мали незабаром покинути пляжний будиночок.

Я сіла перед комодом і взяла в руки щітку.

— Хаах… — зітхання вирвалося з моїх вуст. Вираз мого обличчя в дзеркалі відображав тупу нудьгу.

Самі вечірки мене цілком влаштовували. Але ми прибули на Окінаву з Токіо лише цього самого дня. Я б хотіла принаймні розслабитися сьогодні ввечері.

— Міюкі, ти закінчила збиратися?

Стук і голос з іншого боку дверей. Я засиділася у своїй кімнаті, і за мною прийшла міс Сакурай.

— О! Так, вже, — відповіла я, рефлекторно підводячись. Якби вона знала, про що я думала, на мене, безумовно, чекала б прочуханка.

Вона сприйняла мою відповідь як дозвіл увійти, тож відчинила двері. Насправді я саме так і подумала, тож не розгубилася чи ще щось.

— О, ти гарно виглядаєш, — сказала вона, криво посміхнувшись, коли побачила мене. Я переодяглася в коктейльну сукню, начепила шпильку та намисто, тримала в руках сумочку. — Твій чудовий одяг не матиме великого значення, якщо ти будеш такою похмурою.

Невже по моєму обличчю так легко було прочитати?

— Ви помітили?

Ми з міс Сакурай були близькі, але на мене все одно дивилася чужа пара очей. Я теж намагалась тримати своє невдоволення при собі.

— Ну, я все бачу, — сказала вона, багатозначно підморгнувши мені… Чи означало це, що інші не змогли б мене прочитати?

— Та ну… Не знущайтесь з мене, будь ласка, — сказала я, не подумавши, надуваючи від злості щоки. Я поспішно спробувала сховати вираз на обличчі, зробивши його більш жіночним.

Міс Сакурай хихикнула, і я відчула, як моє обличчя стало гарячим. Я вже була в середній школі. Я думала, що вже перестала поводитися так по‑дитячому.

— Пробач… — сказала вона, продовжуючи хихикати ще деякий час. Її обличчя зовсім не виглядало на тридцять – їй ледве давали більше двадцяти. Потім вираз її обличчя раптово змінився.

Я відчула, що мої власні відчуття теж напружилися.

— Але багато людей мають гостріші очі, ніж у мене, — сказала вона. — Я знаю тебе досить добре, щоб зрозуміти, що ти не хочеш туди йти. Але на вечірці можуть бути люди, які зможуть прочитати твій вираз обличчя з першого погляду. Ти ж не звичайна учениця середньої школи, тому я думаю, що тобі варто постаратися не показувати свою вразливість.

Її порада влучила в яблучко. Мені навіть не хотілося сперечатися.

— Що ж мені робити?

— Ну, незалежно від того, наскільки добре тобі здається, що ти це приховуєш, твої емоції все одно будуть проявлятися в очах і на краях твого обличчя.

…Це означає, що я нічого не можу з цим зробити?

— Гадаю, тобі треба навчитися обманювати власні емоції, — продовжила вона, її голос був заспокійливим і дбайливо повчальним, напевно, вловивши моє невдоволення. — Перша людина, яку твоя маска має переконати, – це ти сама.

***

Тим не менш, я була ще зовсім дитиною, щоб приховувати свої почуття від інших. Чим ближче ми під'їжджали до місця проведення вечірки, тим більше мій настрій псувався проти моєї волі.

Дядько Міцуґу не був поганою людиною. (Хоча, технічно, він не був моїм дядьком.) Я не знала, чи це через те, що його дружина померла в молодому віці, але те, як він панькався зі своїми дітьми, було трохи – ну, ні, досить дратівливим.

“Чесне слово. Чому він завжди хвалиться власними дітьми перед іншою дитиною? Ну, я впевнена, що він не думає про те, що я відчуваю. Я просто хочу, щоб він залишив ці речі між дорослими.”

Я дозволила зітханню зірватися з моїх вуст – спеціально, насправді. Якби я не випустила зітхання, поки могла, я не була впевнена, що змогла б витримати саму вечірку.

Ми вже були на території готелю. Звідси ми бачили безглуздо екстравагантний – принаймні, з моєї точки зору – вхід.

Наш самокерований автомобіль зупинився. Мій брат вийшов, чіткими рухами відчинив дверцята, чекаючи, поки я вийду. Я зробила вираз обличчя жорсткішим, а потім ступила на нудне поле бою меланхолії.

*

Мій суворий дядько та інші мої старші родичі, що мали поважний вигляд, були у вестибюлі. Всі вони намагалися не виділятися, але я знала цих людей з самого народження, тож щоб обдурити мої очі, потрібно було б щось більше. Їхня поведінка не мала нічого спільного зі мною, але мені хотілося сказати їм, що їм не вистачає практики.

Звісно, так само і мій брат був не єдиним, з ким я прийшла сьогодні ввечері. Національна охоронна компанія тимчасово надала мені пару жінок‑тілоохоронців. Було багато місць, як‑от вечірки, де чоловіки не могли мене супроводжувати, до того ж це була ніч. Зазвичай міс Сакурай була зі мною, але зараз вона була біля мами.

У мами був дещо тендітний організм, тому вона все ще відпочивала в пляжному будиночку. Я нічого не могла з цим вдіяти, але це означало, що мені доведеться розмовляти з дядьком Міцуґу наодинці.

Це пригнічувало.

Якщо вже я не могла покластися на власного батька, то в цих розмовах мав би брати участь мій старший брат, а не я, молодша сестра. Я з гіркотою дивилася йому в спину, коли він ішов попереду мене.

*

— Дуже дякую за запрошення, дядьку Міцуґу.

У передбачувано величезній святковій залі з передбачувано екстравагантними столами перед нами, мій дядько, одягнений у дорогий костюм, передбачувано прийшов привітати мене. Я відповіла йому шаблонним привітанням. Не було сенсу шукати оригінальності в таких питаннях.

— Я такий радий, що ти прийшла, Мію, — відповів дядько надмірно привітно. — Як там твоя мама?

Дядько Міцуґу був єдиною людиною, що досі називав мене Мію, моїм дитячим прізвиськом. І він, як завжди, відмовився коментувати мого брата. Звичайно, все, що він робив, це мовчки стояв за моєю спиною. Вони обидва були в цьому винні.

— Дякую за вашу турботу, — відповіла я. — Думаю, вона просто трохи втомилася, тому вирішила перестрахуватися сьогодні.

— Яке полегшення, — сказав він. — Упс, не будемо тут стояти. Ходімо всередину. Аяко і Фумія до смерті хочуть знову тебе побачити, Мію.

“То вони тут”, — подумала я. Незважаючи на те, що я стільки разів попереджала себе заздалегідь, я була в небезпечній близькості до того, щоб зітхнути.

*

Дядько підвів мене до одного зі столиків у глибині залу. Брат залишився біля входу. Чекати біля стіни було звичною поведінкою тілоохоронця. Мене неабияк нервувало те, що інші ставилися до нього так, як до слуги, хоча я робила те саме – мабуть, через егоїзм.

Крім того, я опинилася без жодної підтримки, змушена розмовляти з родиною Куроба.

— Аяко, Фумія, як справи? — запитала я.

Вони обоє посміхнулися у своїй звичній манері, Фумія щасливо, а Аяко так, наче чекала на це запитання.

— Міюкі! Давно не бачилися.

— Радий бачити, що ти теж не змінилася, Міюкі.

Аяко і Фумія були на рік молодші за мене – шестикласники в початковій школі. На відміну від мене та мого брата, вони були близнюками. Однак, оскільки я народилась у березні, а вони в червні, ми були одного віку.

Я не впевнена, чи не тому Аяко завжди відчувала до мене почуття суперництва… Ще однією причиною було те, що мені було неприємно перебувати поруч з ними. Фумія був їхнім кандидатом на спадок, а не вона. Я, чесно кажучи, не розуміла, що вона виграє від такого суперництва.

Фумія був милим, бо не приховував, що любить мене. Хоча, може, для хлопця це було аж занадто мило. Порівняно з моїм братом, він був просто таким… Ні, мабуть, мій брат був винятком.

Їхній одяг сьогодні був, знову ж таки, занадто милим. Мені довелося докласти чимало зусиль, щоб утримати м'язи обличчя під контролем.

“Фумія, я знаю, що вони ввімкнули кондиціонер, але ж зараз літо. Тобі не жарко в цьому?”

Його одяг – тужурка і камербанд, хоча й недбало вдягнений… Це була приватна вечірка, тож все одно здавалося, що він перегинає палицю.

Аяко, з іншого боку… Ну, вона виглядала так само, як завжди, напевно. Сукня, оздоблена стрічками, рюшами та декоративними ґудзиками, шкарпетки, що сягали вище колін, і сліпони, також прикрашені стрічками. На її акуратно закрученому волоссі сиділа пов'язка з рюшами. Я не збиралася критикувати чужі вподобання, але це вбрання не здавалося мені доречним для літнього курорту.

Вони обоє із задоволенням носили їх (і їхній батько із задоволенням дозволяв їм це), тож це не було моєю справою.

Поки я намагалася втекти від реальності, думаючи про їхній одяг, дядько продовжував хвалитися. Я чекала, поки мине час, киваючи на історії, до яких мені було байдуже – перемога Аяко на фортепіанному фестивалі, похвала вчителя верхової їзди Фумії та інші подібні речі. Я завжди починала задаватися питанням, що я зробила, щоб заслужити це, але, на щастя, мені ніколи не доводилося терпіти це дуже довго. А Фумія, як завжди, почав вовтузитися.

— До речі, Міюкі… а де Тацуя?

Я ж казала. Фумія був справді хорошим хлопцем і любив мене так, ніби я була його рідною сестрою, як і Аяко. Але мого брата він любив ще більше – насправді, можна сказати, що він його шанував. Або, може, обожнював – це правильне слово. Звичайно, я до певної міри розуміла його почуття.

У загальному сенсі – щонайменше, згідно з критеріями, встановленими Магічною асоціацією, – мій брат був обділений магічним талантом. Однак у нього були мізки, статура і особливі здібності, які компенсували все це і навіть більше. Його оцінки в школі були завжди найкращими. Незалежно від виду спорту, він завжди був одним з найвправніших, якщо не найкращим за версту. І у нього був власний козир, який міг би стати прокляттям для всіх магів.

Мій брат, мабуть, був дуже схожий на вигаданих героїв, на яких рівнялися хлопці. Власне, я була впевнена, що не тільки хлопці. Його зовнішня доброта, спокій і лагідні риси обличчя не були для мене важливими, але він був справді крутим, і…

“…Стоп, про що я, блін, думаю?! Він не більше, ніж мій тілоохоронець. Ми просто рідні брат і сестра. Чому, це майже звучить як комплекс брата або типу того!”

— Він чекає там, — сказала я, показуючи на стіну і докладаючи багато зусиль, щоб посміхнутися, щоб вони не вловили темні хмари, що проносяться в моїй голові.

— Ох, — сказав Фумія, почервонівши. Здається, я його обдурила.

— …Ем, ще раз, де?

Поки очі Фумії блукали, частково щоб уникнути моїх, а частково щоб знайти брата, Аяко теж обводила поглядом стіни, вдаючи байдужість. Мені було смішно, як легко було прочитати її ставлення, і мої губи мимоволі піднялися вгору. Вона, здається, подумала, що я посміхаюся до її брата. Поки вона продовжувала свою безкорисливу шараду, я вказала Фумії на місце, де стояв мій брат.

Він дивився в той бік.

— Тацуя! — обличчя Фумії засяяло, і він підбіг до мого брата.

— Іноді ти буваєш нестерпним, — поскаржилася Аяко, проте швидко пішла за ним по п'ятах. Виглядало так, ніби вона дуже намагалася не зірватися на біг.

Дядько дивився на все це з кислим обличчям, як завжди. Він рушив за Аяко – повільно, на відміну від своїх дітей, і я пішла за ним.

Фумія почав несамовито про щось розповідати моєму братові. Він кілька разів кивнув, а потім куточки його губ трохи піднялися, зуби показалися назовні, і… це була посмішка?

Мого брата?

Не кривляння чи сухий вишкір, а нормальна посмішка?

“Але чому…?”

“Він ніколи мені так не посміхався…!”

— Годі, ви двоє, — сказав дядько Міцуґу. — Неввічливо заважати Тацуї працювати.

Поки мені довелося впиватися нігтями в долоні, щоб зберегти ввічливу посмішку на обличчі, дядько посміхався цілком природно. Я зовсім не бачила в ній його справжніх почуттів.

— Схоже, що ти непогано виконуєш свій обов'язок, — продовжив він, звертаючись до Тацуї.

— Дякую, сер, — відповів мій брат, повертаючись до нашого дядька. Той повернувся до свого звичайного вигляду. Вираз його обличчя, який був хвилину тому, зник, перетворившись на маску незворушності.

— Тату, ну зовсім ненадовго, — наполягала Аяко. — Ми запросили Міюкі бути сьогодні нашою гостею, і це робота господаря – подбати про безпеку наших гостей. Не думаю, що Тацуя матиме чим зайнятися, поки він тут.

— Аяко має рацію, — втрутився Фумія. — Охоронці Куроба, цілком точно, достатньо хороші, щоб захистити одну людину. Правда, тату?

Фумія вже не називав його батьком… Це не мало значення, але змусило мене замислитися – і завдяки цьому я змогла витіснити решту своїх емоцій з картини.

Відкинувши свої міркування вбік, дядько Міцуґу підшукував слова.

— Ти правий, але… — почав він зі стурбованим обличчям. Я знала, що він насправді відчував, і Аяко з Фумією, мабуть, теж. Він не цінував, наскільки дружніми були його діти з моїм братом, особливо Фумія.

Фумія був кандидатом на посаду наступного лідера Йоцуба. Мій брат був лише моїм супровідником, а я – також кандидатом. Його особливий титул хранителя означав, що він насправді був лише слугою, а в гіршому випадку – не більше, ніж одноразовим інструментом. Не можна було успадкувати Йоцубу, не вміючи думати про них таким чином.

Звісно, на сьогоднішній вечір він був моїм супровідником, а вони з Фумією були просто двоюрідними братом і сестрою. Тож не було жодних проблем з тим, що він подобався Фумії. Те саме стосувалося й Аяко. Якщо їй подобався мій брат, незалежно від того, яку приязність вона виявляла до нього, не було ніяких особливих проблем. Тітка Мая, напевно, не переймалася б такими речами.

Якщо бути зовсім відвертою, то дядько Міцуґу дбав лише про зовнішню сторону питання. Він не бачив у моєму братові більше, ніж слугу, інструмент, який можна використати і викинути за потреби. У цьому сенсі дядько був наскрізь Йоцуба. Він, мабуть, вважав некрасивим, щоб його власні діти відчували якісь почуття до інструменту.

Це був природний шлях нашої сім'ї. І для того, щоб стати Міюкі Йоцубою, я мала б зберігати таке ж ставлення. Він був моїм хранителем ще до того, як став моїм братом. Тілоохоронцем. Щитом, який, якби треба було, віддав би своє життя, щоб захистити моє.

Було б правильно, якби я не любила інструмент, а він не мав би виявляти до мене ніякої прихильності.

Це було те, що я казала собі. Я повторювала це знову і знову, як мантру.

Мій брат був тілоохоронцем.

Щитом, який захищав мене.

Це був його обов'язок. Я мала піти слідами тітки Маї. Тацуя не був моїм братом, а скоріше…

Раптом я відчула укол глибоко в моїй голові. Я була майже впевнена, що на мить втратила відчуття того, де я перебуваю. Звісно, це була лише ілюзія. Мене запросили на вечірку до дядька Міцуґу, і ось він стоїть там, з непростим обличчям.

“…Може, я думала про щось важливе…? Ні, мабуть, це просто моя уява.”

— Фумія, не варто так тривожити батька.

На диво, саме мій брат допоміг дядькові Міцуґу. Він озвався до Фумії на ім'я. Він говорив це ім'я з такою любов'ю, наче це був його рідний брат.

Я відчула легке пульсування в потилиці. Мені хотілося насупитися від дискомфорту. Але не могла. Якби я зараз виказала якесь невдоволення, дядько Міцуґу міг би витлумачити це як незадоволення його ставленням до мого брата.

…Але чи буде це непорозумінням…?

“Ні, стій, я не можу про це думати! А як краще поводитися в таких ситуаціях?”

Міс Сакурай навчила мене дечому перед тим, як я пішла. Так, мені слід було вміти обдурити власні емоції…

— Містере Куроба, можна я залишу зал?, — попросив мій брат. — Я хотів би трохи прогулятися і оглянутись.

— Справді? — відповів наш дядько, перебільшено здивувавшись, а потім навмисне похвалив його. — Які чудові думки, — сказав він. — Добре. Можеш залишити Міюкі нам. Я візьму на себе відповідальність за неї на деякий час.

Я знала, що він може видати стільки фальшивих похвал, скільки йому буде потрібно. Він давно хотів позбутися певної людини, і вони просто дали йому гарний привід зробити це.

Дійсно зручна маска.

— Перша людина, яку твоя маска має переконати, – це ти сама.

…Мій брат сумлінно намагався виконувати відведену йому роль.

— Але ж ми завтра повертаємося до Шідзуоки! — поскаржився Фумія. — Ми й так рідко його бачимо, а тепер ще й не можемо довго з ним розмовляти?

— Фумія, будь ласка, заспокойся… — сказала Аяко. — Тацуя, він має рацію, тому повертайся скоріше, окей?

— Добре, — відповів мій брат. — Я обійду один раз, а потім повернуся. Дякую за можливість, містере Куроба.

…Мені теж треба було зробити все можливе, щоб виконати відведену мені роль.

Так я казала собі, вислуховуючи заперечення Фумії, прохання Аяко та люб'язну відповідь мого брата.

Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!

Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub