Учнівський кафетерій під час обідньої перерви. Хоча формально це була магічна старша школа, кафетерій був такий самий, як і в інших старших школах, і не дуже відрізнявся від середніх шкіл. (Хоча, можливо, він здавався б дещо іншим, ніж об'єднана молодша і старша школа, що має на меті навчати дітей з вищих ешелонів суспільства.)
Тут численні види гомону накладалися один на одного, створюючи особливий гамір.
Але в якійсь частині хаотичного простору раптом виникла особлива гармонія. На якусь мить біля входу запанувала цілковита тиша, перш ніж перетворитися на щось більш какофонічне.
Хоча це була лише одна частина великого учнівського кафетерію, саме Міюкі, чия краса, здавалося, останнім часом ставала дедалі витонченішою, мала достатній вплив – чи, може, вірніше сказати, контроль, – щоб змінити настрій атмосфери.
Привертаючи увагу кожного, мимо кого вона проходила (і, схоже, зовсім не помічаючи цього), Міюкі йшла прямо, не вагаючись, до столика Тацуї.
— Дякую, що дочекався мене, — сказала вона з сумлінним поклоном.
Тацуя посміхнувся і махнув рукою. Позаду Міюкі Хонока швидко хитнула головою, а Шідзуку вклонилася так ледь помітно, що треба було дуже уважно придивитися, щоб це помітити.
Це не було якоюсь навмисною системою, що група Тацуї займала місця, коли група Міюкі йшла до них. І протилежне траплялося досить часто, приблизно у співвідношенні 60:40. Однак практично у всіх випадках Міюкі йшла туди, де був Тацуя.
— О, Міюкі, ти вже була тут?
— Я щойно прийшла, Мідзукі.
Мідзукі та Мікіхіко щойно прийшли з їжею.
— Зараз ми візьмемо нашу, — сказав Тацуя, підводячись, коли вони сіли, і поглядом вказуючи на новоприбулу трійцю.
Прихопивши з собою Міюкі, Хоноку та Шідзуку, Тацуя попрямував до стійки для подачі страв, відчуваючи на собі зовсім інший погляд, ніж той, що був на Міюкі раніше.
*
Коли вони вчотирьох повернулися зі своїми тацями з обідом, їх зустріли лише Мідзукі та Мікіхіко.
— Еріка та Сайджьо все ще реєструються на заняття? — невимушено запитала Хонока, не бачачи їх ніде. Втім, це його не надто турбувало. У їхньому випадку далеко не всі були присутні щодня – наприклад, останні кілька днів Тацуя займався виготовленням реквізиту для виступу (точніше, його програмуванням), тож давно не з'являвся в кафетерії. (А Міюкі, звісно ж, завжди залишалася з Тацуєю.)
Враховуючи, що сучасні класні системи були певною мірою гнучкими, кожен учень зазвичай закінчував заняття в різний час. Питання Хоноки було не більше, ніж «Гарна сьогодні погода», просто спосіб розпочати розмову – однак…
— Здається, вони взяли відгул.
Несподівана відповідь Тацуї змусила очі Хоноки спалахнути.
— Га? Вони обоє?
— Обоє одночасно, так, — Тацуя швидко зрозумів, що сталося непорозуміння (?), коли очі Хоноки наповнилися очікуванням. На додачу до цього, він посміхнувся, трохи змінив формулювання і серйозно кивнув, коли промовив це.
— Цікаво… чи ні? — пробурмотіла Шідзуку, хитаючи головою з боку в бік. Її тон був безпристрасним, але очі світилися безмежною цікавістю.
— Зачекай, це правда?! — запитала Мідзукі, вирячивши очі.
— Мідзукі, який сенс питати нас? — сказала Міюкі з натягнутою посмішкою. Мідзукі була їхньою однокласницею, а не Міюкі, тож це мало сенс.
— Мабуть, так… — очі Мідзукі розгублено блукали, шукаючи допомоги.
— …
— …
— …
Погляди всіх чотирьох дівчат зібралися на Мікіхіко, наче заздалегідь сплановано, і він дав дещо збентежену відповідь.
— Га? Ні, я не думаю, що вони так поводяться…
І Тацуя підкинув ще трохи дров у вогонь:
— Якщо подумати, вони ж вчора разом пішли додому, хіба ні?
Коли його друзі почали верещати, Міюкі спрямувала на нього незворушний погляд. Її погляд запитував, чи часом він не почувається напруженим зараз. Він недбало відвернувся від неї.
*
— Але мені й правда цікаво, чому вони не прийшли сьогодні, — поцікавилась Мідзукі.
— Твоя правда, — відповів Мікіхіко. — Вони не схожі на тих, хто може раптово захворіти…
Як тільки вміст таць змінився з їжі на чай, сумніви щодо «обоє разом пішли додому», які, здавалося, на мить розвіялися, знову відродилися.
— Мені здається, що ти перебільшуєш, але… — сказав Тацуя, — я відчуваю те ж саме. І не було схоже, що хтось із них вчора почувався зле.
Мікіхіко і Тацуя, як видно, прийшли до висновку, що вони не захворіли.
— Звичайно, це може бути просто збіг… — сказала Хонока Тацуї.
Однак Шідзуку була єдиною, хто відповів їй:
— Це не може бути збігом.
— Ну, мабуть, так… — сказала Хонока, цього разу до Шідзуку, можливість на противагу можливості. — Але хіба вони настільки хороші друзі, щоб між ними могла виникнути якась особлива ситуація?
— Не думаю, що було б дивно, якби це сталося… — відповіла Шідзуку, дивлячись на Мідзукі та питаючи, що вона про це думає.
— О, ммм, я думаю так само, — сказала вона, швидко погоджуючись.
— Але якщо вони разом… — додала Міюкі, розгублено нахиливши голову, — що вони можуть робити?
Обличчя Мідзукі та Мікіхіко на мить стали яскраво‑червоними.
— …Що ви собі щойно науявляли?
— Н‑нічого! Зовсім нічого.
— Т‑так! Нічого!
— …Ясно, — зітхнула Міюкі. Їхні реакції було надто легко прочитати. Вона глянула на брата.
— Так, ну… це не більше, ніж думка без доказів, здогадка, заснована на припущеннях, але… може Еріка дійсно зараз дуже сильно працює над Лео.
Тацуя саркастично підморгнув їй.
Міюкі хихикнула і посміхнулася.
— Це здається цілком можливим.
***
— Яснобачення» не було частиною набору вмінь Тацуї.
Але він міг робити щось подібне.
Так само, як фізична відстань не впливала безпосередньо на магію, вона не перешкоджала сприйняттю Ідеї. Якщо в інформаційному світі можна було виокремити ціль, то незалежно від того, наскільки вона фізично віддалена, існувала можливість її «побачити». Наприклад, якби хтось міг подивитися на Місяць через астрономічний телескоп з великим збільшенням і виділити місячний корабель (або його залишки), то можна було б «побачити» стан цього корабля, що висадився на Місяць. (Однак жоден оптичний телескоп не мав достатньо високої роздільної здатності.)
Але цього разу він не підглядав потайки за тим, що робили Еріка і Лео, – виявилося, що вони займалися саме цим абсолютно випадково.
*
— Агов, знову морщишся! — вилаяла Еріка, коли той, кого вона лаяла, скрутився калачиком біля її ніг, тримаючись за голову.
— Ай, це боляче… Скільки разів я маю повторювати це?! Скажи щось замість того, щоб так робити! Для чого, по‑твоєму, взагалі потрібні слова?!
— Але до тебе не дійде, якщо я скажу тобі словами.
— Ну так, а якщо ти мене вдариш, то дійде… — протест Лео пішов на спад і згас.
Однією з причин, звичайно, було те, що він був тут учнем і не міг поводитися дуже напористо. Але важливіше було те, що він розчарувався в собі. У нього не виходило, скільки б разів він це не повторював.
— Ну… напевно, так. Зробимо перерву.
Еріка, однак, зовсім не вважала Лео розчарованим. Вона, певно, краще за нього знала, наскільки важко опанувати нове вміння.
— Ось, тримай.
— Дякую.
Еріка, в уніформі доджьо, як і Лео, яка сиділа, схрестивши ноги на дощатій підлозі доджьо, запропонувала йому випити, охолодженого, але не надто, напою, а потім прийняла традиційну японську позу сейдза (ввічливо стоячи на колінах, сидячи на п'ятах) перед ним.
— У тебе чудово виходило, коли ти був у мантії… Напевно, це по‑іншому відчувається?
У словах Еріки не було ніякої неприязні, але Лео нахмурився.
— …Та, що на змаганнях?
Якщо не брати до уваги результати, для Лео той костюм був спогадом, який він хотів би забути. Однак вона була чітко пов'язана з умінням, яке він вивчав, тож він не міг прикидатися, що забув.
— Не те щоб вона була ідеально рівною і гладкою, як прасувальна дошка. Може, на ній і було кілька дрібних складок, але все одно це був відмінний щит. А ще тканина мала заклинання, яке допомагало її розтягувати та розширювати.
Еріка, яка все ще сиділа в сейдза, приклала палець до підборіддя і нахилила голову.
— Хм… Тут теж має бути підтримувальне заклинання… Може, все‑таки простіше спитати Тацую?
— Ми не можемо, — Лео похитав головою. — Якщо ми набридатимемо Тацуї з цим питанням, то тільки поставимо собі палки в колеса. Якщо є якесь заклинання, то я просто маю розібратися, як його застосувати.
— …Ти прямо такий весь хлопець, — хихикнувши сказала Еріка всупереч самій собі.
Її посмішка була напрочуд чарівною, і Лео відвернувся, не в змозі навіть огризнутися їй у відповідь.
***
Сьогодні була субота, але навчання не припинялося. У магічних школах не було п'ятиденного навчального тижня. Учні все ще мали всі свої заняття (включно з практичними заняттями), та все ж Тацуя знову прийшов до храму Якумо сьогодні вранці. Цього разу з ним була Міюкі.
Власне, Якумо сам запросив їх, запитавши, чи не хочуть вони випробувати нововведення, які він зробив у храмовій зоні для стрільби по мішенях.
Не так багато місць пропонували практику магічної стрільби бойовими патронами. Тацуя, який не міг користуватися шкільним полігоном (він не міг розкрити своє «Туманне розсіювання» в школі), був особливо вдячний за можливість попрактикуватися у стрільбі десь поблизу, замість того, щоб їхати аж до Цучіури.
Міюкі, на відміну від брата, не мала причин приховувати свої здібності, але вона не могла користуватися тренувальними майданчиками так часто, як учні в клубах. До того ж, магія, на якій вона спеціалізувалася, передбачала більшою мірою заклинання, що охоплювали цілу територію, ніж ті, що спрямовувалися на конкретну ціль. Через це їй було важко приділяти багато часу стрільбі, тож Тацуя взяв її з собою, сказавши, що це гарна нагода.
Стрільбище храму було розташоване під головною будівлею.
— …Ік! Ось тобі!
Як і слід було очікувати, мабуть, тренувальні майданчики таємних користувачів нінджюцу дещо відрізнялися від приміщень їхньої школи.
Міюкі, з притаманним їй змагальним характером, важко дихала, з її чола капав піт. Вона вже кілька разів перечепилася, а волосся, яке вона зібрала раніше, місцями розтріпалося.
Майданчик був просторим квадратом. З чотирьох стін три, плюс стеля, мали десятки отворів, з яких одна за одною з'являлися мішені. (Не з усіх чотирьох, оскільки, по суті, опинитися в оточенні ворога було нереальним сценарієм, а в реальному бою ви б хотіли втекти до того, як це станеться.)
На додачу до цього, одночасно з'являлося близько десяти цілей, і всі вони були налаштовані так, щоб через секунду знову сховатися. Це ускладнювало прицілювання, але ще більше ускладнювало роботу те, що всі промахи, які вона допускала, вистрілювали у відповідь, як навчальні кулі.
Міюкі не дозволяла навчальним кулям влучити в себе без спротиву – вона блокувала їх усі за допомогою магії – однак жонглювання нападом і захистом змусило її вже кілька разів спіткнутися.
— Досить!
За сигналом Якумо машини зупинилися, і Міюкі раптом гепнулася на підлогу, що свідчило про складність цієї тренувальної програми.
— Гарна робота.
— О, Тацуя… Дуже дякую.
Тацуя простягнув їй рушник, і Міюкі вдячно потягнулася до нього. Замість того, щоб віддати їй рушник, Тацуя вільною рукою взяв сестру за руку й обережно підняв її струнке тіло з підлоги.
— Ах… дякую.
— Ти виглядаєш цілою, — з посмішкою сказав Тацуя, швидко оглянувши тіло захеканої сестри, одягнене в тонку тренувальну футболку і шорти, що закінчувалися вище колін.
Кров, що прилила до обличчя Міюкі, була не зовсім наслідком екстремальних вправ, але чи помітив це Тацуя? Тацуя так і не зміг відповісти на це питання. Його сестра сказала: «Я в порядку», і він просто кивнув, перш ніж перейти до центру майданчика.
Він поводився різко, але в його сестрі не було видно жодного невдоволення. Вони прийшли сюди не для того, щоб гратися; якби Тацуя надто турбувався про неї, вона б сама дорікнула йому.
Але цього, звісно, не сталося. Тацуя жваво підійшов, піднявши свій улюблений ПАВ перед грудьми. Поза готовності, руки зігнуті в ліктях.
Щойно Міюкі підвелась з підлоги, як без жодного попередження почалось тренування.
На трьох стінах з'явилися мішені у формі кульок. Всі вони одночасно перетворилися на пісок.
Тацуя зайняв позицію для стрільби, витягнувши праву руку вперед. Він лише один раз натиснув на спусковий гачок – натиснув на перемикач ПАВа. Зробивши це, він обстріляв дванадцять мішеней своїм заклинанням демонтажу.
Не встиг перевести подих, як з'явилися нові мішені, цього разу на стінах і стелі.
Їх було двадцять чотири.
Навіть не потрудившись прицілитися в ту, що була прямо перед ним, він утримав свій ПАВ нерухомо і натиснув на спусковий гачок.
Тацуя крутнувся, щоб уникнути дрібного пластикового порошку, який посипався на нього. Повернувшись, він підняв праву руку над головою і натиснув на спусковий гачок.
Ніби заповнюючи прогалину, спричинену руйнуванням сфер, з'являлося все більше і більше мішеней. Частота, з якою він натискав на спусковий гачок, зросла до двох за раз, потім до трьох.
Проте жодна штрафна куля не вистрілила в нього до того, як закінчилися мішені.
*
— Тацуя, це було дивовижно!
Коли механізми зупинилися і Тацуя опустив свій ПАВ, Міюкі побігла, наче хотіла стрибнути на нього.
— О, боже. Абсолютно чітко… — сказав Якумо з легким здивуванням, підійшовши ззаду. — Все ще недостатньо складно?
— Це те, що я роблю найліпше, — відповів він. — Але я все одно насилу справився. Хто придумав цей злий алгоритм? Він ніби бив у кожну сліпу зону.
— Я отримав керуючу програму від Кадзами, якщо хочеш знати.
— А, так це був Санада… — застогнав Тацуя, згадуючи обличчя інженера і те, як за його привітною посмішкою ховався найчорніший вираз обличчя Окремого магічного батальйону.
Якумо побачив, як його учень скривився, але потім пом'якшив свій вираз до посмішки, і Міюкі стала між ними, перед Тацуєю.
— Тацуя, відколи ти можеш одночасно стріляти в тридцять шість мішеней?
Але вона зробила це не з поваги до нього; значна частина її дій була зумовлена бажанням висловити власне емоційне збудження.
— Здається, три місяці тому твоя верхня межа була двадцять чотири.
Міюкі мала на увазі кількість цілей, в які Тацуя міг одночасно цілитися і застосовувати заклинання. Його спеціалізований ПАВ був схожий на пістолет, але заклинання не вилітали зі ствола. Багатоцільові ПАВи навіть не мали ствола.
Суть сучасної магії, поділеної на чотири типи та вісім видів, полягала в тому, щоб перезаписувати інформацію, якою володіють події, а не в тому, щоб стріляти магічною кулею в ціль. Тому вона могла однаково впливати як на одну подію, так і на багато, залежно від того, як саме визначав цілі заклинатель.
Для цього, однак, заклинатель мав визначити одразу кілька координат, а це вимагало паралельного мислення. Він також мусив визначити всі тонкі відмінності між подіями – адже, щоб використовувати магію проти кількох цілей для зміни подій, як це робив він, потрібно було сприймати кожну окремо, а не брати всі ці цілі та сприймати їх як одну річ, що підлягає зміні.
До однозначних чисел, здебільшого будь‑хто міг опанувати цю навичку, залежно від рівня підготовки. Вище цього рівня вже потрібні були інші таланти, ніж магія. Навіть збільшити свої можливості на одну‑єдину ціль вважалося дуже складним завданням. Блискучі очі Міюкі сяяли не лише завдяки вбудованим у них фільтрам комплексу брата.
Тацуя, однак, посміхнувся на її запитання і похитав головою.
— Ну, вони не стріляли у відповідь – тобто вони були налаштовані так, щоб чекати на тебе, перш ніж стріляти. У справжньому бою, де вороги не чекають, двадцять чотири – це все, що я можу.
— Будь ласка, не треба бути таким скромним. Може, тренування і налаштовані на те, щоб чекати на твій постріл, але я все одно можу уразити лише шістнадцять мішеней за раз. Ти неймовірний, Тацуя.
— Ну добре, добре. Лестощами ти нічого не доб'єшся. Ти можеш використовувати магію на більшій площі, ніж я, навіть коли постійно приділяєш мені увагу, тож ти, мабуть, краще за мене контролюєш магію.
— Якщо вже ми зайшли так далеко, то загалом, ти можеш застосовувати втручання набагато сильніше і глибше, ніж я – чи не так?
Якумо криво посміхнувся їхній загадковій розмові і втрутився.
— Ходімо, ви двоє. Ви ж знаєте, що стіни мають вуха.
Брат і сестра обмінялися поглядами, що означали «ой», а потім обоє посміхнулися однаково оманливо.
*
Зрештою Тацуя і Міюкі вийшли з підземного тренувального залу на веранду приватного помешкання Якумо.
Зрозуміло, що саме Якумо привів їх сюди. Він часто пригощав їх чаєм після тренувань, але зазвичай не приводив їх до свого житла, надаючи перевагу веранді головного храму.
“Певно, він хоче поговорити з нами про щось важливе”, — подумав Тацуя.
— Я знаю, що ви обоє відвідуєте школу, тому говоритиму коротко, — почав Якумо, одразу після того, як приніс три чашки і сів поруч з Тацуєю. — Гадаю, ви отримали у своє розпорядження дещо дуже цікаве.
Тацуї не треба було питати, щоб зрозуміти, що він мав на увазі Ні‑но Маґатаму. Це була неочікувана атака, але не шокована. Якби такого рівня словесної атаки було достатньо, щоб похитнути його самовладання, він не зміг би триматися в ногу з монахом.
— Це залишили на мій догляд, — хоч і непрямо, але Тацуя відверто зізнався в цьому. Прикидатися необізнаним перед цією людиною було безглуздо; це йому неодноразово давали зрозуміти. Крім того, Тацуя чудово знав, що Якумо не з тих, хто тішиться з безглуздого викриття чиїхось таємниць.
— Ти маєш повернути його якнайшвидше. А якщо не можеш, то винеси її з дому в більш підходяще місце.
Тацуя очікував, що Якумо зробить йому попередження, але в тоні його голосу прозвучала несподівана серйозність.
Здивування Тацуї змінилося напругою. Замість того, щоб залишитись сидіти як і раніше, Тацуя змінив своє сидяче положення, щоб опинитися обличчям до Якумо по діагоналі.
— Я не знав, що хтось націлився на нього.
У його словах прозвучало бажання отримати підтвердження, хоча він не зовсім вірив, що це так. Відтоді, як він сам потрапив у неприємності – і був поранений – коли на Саюрі напали, він став приділяти більше уваги своєму оточенню, ніж зазвичай. Однак, окрім одного невеликого подразника, він не відчував жодної загрози, яка б викликала занепокоєння у Якумо.
— Вони підкрадаються дуже обережно. І вони добре натреновані.
Відповідь Якумо, попередження про надзвичайні навички ворога, також натякала на те, що він дізнався, хто вони такі.
— Я б запитав, хто вони, але ви, мабуть, не скажете мені.
— Ну, питання не було б зовсім марним.
Відповідь Якумо була дійсно з натяком, але Тацуя не став квапити чоловіка.
З іншого боку, Якумо, мабуть, здивований тим, що Тацуя досі не клюнув на приманку, повільно продовжив:
— Подивимось… Ось тобі ще одна порада. Якщо виявиш ворога, не втрачай відчуття напрямку.
— Напрямок…? — недовірливо перепитала Міюкі.
Тацуя мовчки дивився на жерця, гадаючи, якою буде його відповідь.
— Ще трохи, і тобі доведеться вивернути кишені.
На жаль, чоловік не дав йому відповіді.
Тацуя вирішив більше не розпитувати, бо перед ним стояла похмура посмішка жерця.
***
Конкурс наукових робіт тривав один тиждень і один день.
«Підтримка презентації» була системою, яка – не буде перебільшенням сказати – залучила всю школу.
Більшість експериментального обладнання, яке мали використовувати під час презентації, було готове. Проте, задля ефективнішого функціонування та надійнішої роботи, вони проводили одну репетицію за іншою, постійно переглядаючи та вносячи покращення та корективи.
Хтось займався складанням демонстраційного обладнання, хтось планував постановку на сцені, хтось навчав інших, як ефективно підтримувати доповідачів із глядацьких місць, хтось забезпечував транспортом та роздавав їжу… Навіть «заочники», які не потрапили на «Дев'ятку», вільно демонстрували свої таланти.
Тим часом, більш фізично підготовлені учні також повністю зосередилися, щоб надійно виконувати свої обов'язки. Кілька важковиків, які зазвичай не вважали підготовку необхідною, проявляли ініціативу і вкладали всю свою енергію в тренування, щоб підготуватися до малоймовірних проблем.
Пагорб поруч зі школою був переобладнаний на тренувальний майданчик просто неба. Магічні школи не були підготовчими школами для армії чи поліції, але оскільки багато учнів прагнули саме цього, то й форми та розміри таких майданчиків були найрізноманітніші, як у приміщенні, так і на відкритому просторі.
Наприклад, у штучному лісі Мікіхіко зараз причаївся, спостерігаючи за старшокласником і своїм партнером по тренуванню.
Він присів під тінню дерева, тоді як його партнер стояв на відкритому просторі, не засадженому деревами. Його підкреслена відкритість тиснула на Мікіхіко, навіть якщо він не дивився в його бік.
Він тренувався проти голови клубного комітету Кацуто Джюмонджі.
Для майбутнього Конкурсу наукових робіт Кацуто призначили командиром команди безпеки, яка складалася з представників усіх дев'яти шкіл. Окрім зустрічей з представниками інших шкіл, він взяв на себе керівництво тренуваннями, піднімаючи бойовий дух інших учнів, відібраних до команди.
Мікіхіко обрали суперником для тренувань завдяки його виступу на Змаганнях дев'яти шкіл. Звісно, він був не єдиним, хто виступав проти Кацуто. Коли все почалося, їх було десятеро проти одного.
За три хвилини семеро вибули.
Мікіхіко встиг зробити лише кілька дальніх ударів здалеку, і, незважаючи на те, що його ніколи не атакували, він був весь у поту.
Холодному поту.
“…Може, я поспішив з висновками.”
Коли йому вперше розповіли про цю практику, він мало не стрибав від радості. Він був першокласником і навчався на 2‑му курсі і не входив до жодного магічного клубу, що проводив би змагання. Бути тренувальним партнером наступного лідера Джюмонджі було б важко, навіть якби Мікіхіко сам попросив про це.
Мікіхіко без вагань погодився на пропозицію Савакі, який подав йому цю ідею, енергійно вклонившись на знак подяки.
Він знав, що Кацуто був далеко поза конкуренцією, але все одно хотів битися з усіх сил і здобути цінний досвід.
На жаль…
“Треба заспокоїтись. Це всього лише імітація бою”, — …він говорив собі це вже давно.
Кацуто стримувався, як і мав би. Ніхто з сімох, хто вилетів, не мав серйозних поранень. Але це не зменшило нищівного тиску, який відчував Мікіхіко, що надходив від нього.
Мікіхіко аж ніяк не був слабкодухим. Більше того, він добре витримував тиск Кацуто. Кілька хвилин тому – три хвилини, якщо бути точним – першачок з Сотні, Іґараші, не витримав тиску і провів безрозсудну атаку, яка закінчилася його розгромом.
Дихання Мікіхіко стало нерівним ще до того, як він це зрозумів.
Гучність його вдихів і видихів в якийсь момент досягла чутного рівня.
Він одразу це помітив і швидко зупинився.
Лише два чи три з тих чутних вдихів можна було розрізнити.
Вони мали бути настільки тихими, що їх не можна було б почути навіть за метр, навіть у приміщенні.
І все ж очі Кацуто втупилися прямо в дерево, за яким ховався Мікіхіко.
Новий шар холодного поту виступив на його спині. Він змусив себе знову почати дихати і зосередився на слуху та тактильних відчуттях.
Він не був достатньо сміливим, щоб перевірити це за допомогою магії. Він знав, що Кацуто знайшов його, але не був достатньо сміливим, щоб викрити себе. Про те, щоб визирнути з‑за дерева, не могло бути й мови.
Натомість він уважно прислухався до потоку повітря навколо себе.
Крізь тканину на його нозі, що була зігнута в коліні, він відчув легку вібрацію, що йшла від землі.
Цього було недостатньо.
Його очі зчитували легкі зміни заломлення, які викликало хвилювання повітряного потоку, а ніс і язик відчували зміни співвідношення хімічних речовин, змішаних у повітрі.
Задіявши всі п'ять органів чуття, він почав перетворювати розпливчасту інформацію, що надходила до нього від шостого чуття, на надійні дані.
Кацуто впевнено крокував до нього, не поспішаючи і не надто остерігаючись.
“…Три, два, один – зараз!”
Порахувавши в голові, Мікіхіко вдарив правою рукою в землю.
Його псіони полетіли вслід за іскрами, що розтікалися по землі, пронизуючи заклинаннями коло.
Він налаштував це заклинання умовної активації ще до того, як сховався за деревом, і тепер, коли псі‑хвилі заклинателя стали пусковим механізмом, воно почало діяти.
Чотири земляні стовпи виринули з‑під землі біля Кацуто, оточивши його.
Вони утворили квадрат, кути якого лежали точно на південному сході, південному заході, північному заході та північному сході, тобто на землі, людині, небі та демоні.
За мить земля, на якій стояв Кацуто, зруйнувалася у формі ступи.
«Дотон Кансей» – стародавнє заклинання, назва якого означала «земляна пастка для втечі».
Це було заклинання не для втечі під землю, як випливає з назви, а для засипання супротивника землею та піском і скидання його в яму, а потім використання відволікаючого маневру та пастки, щоб виграти час для втечі.
Проти низькорівневих супротивників він також може не дати їм рухатися і дозволити заклинателю схопити їх. Проти Кацуто Джюмонджі йому пощастило б, якби це дало щось більше, ніж виграш часу, і Мікіхіко не був настільки самовпевненим у своїх силах, щоб думати, що це так.
Не гаючи часу на перевірку, чи спрацювало його заклинання, він рвонув з місця.
Він не помилився.
Коли пил розвіявся, в землі з'явилася кругла яма, земля і пісок нагромадилися кільцем, а сам Кацуто був без жодної плямочки бруду на собі.
Його захисне заклинання повністю відбило атаку Мікіхіко.
Проте ширма змусила його випустити здобич з поля зору.
Кацуто посміхнувся. Потім він ступив на землю – він злегка левітував завдяки силі відштовхування своєї стіни.
***
Щоб запобігти нещасним випадкам і надати допомогу в разі надзвичайних ситуацій під час цих магічних інсценованих боїв, багато спостерігачів стежили як всередині, так і ззовні через монітори.
— Ого…
Марі випустила звук захоплення, дивлячись на екран.
Мікіхіко – першокласник, і все ж він протримався так довго. Його майстерність була гідна похвали. Вони бачили під час «Дев'ятки», що він мав чудові здібності, незважаючи на систему «Курс 1/Курс 2». Але коли він знову бився по‑справжньому, як зараз, його практичне використання магії, а не його унікальні магічні здібності самі по собі, виділялися на тлі інших.
— Він кмітливий не так, як Тацуя, — сказала Маюмі Марі. — Цього року так багато цікавих першокласників.
Марі криво посміхнулася.
— Якщо чесно, то здається, що на другому курсі більше перспективних учнів, ніж на першому. Це так іронічно.
Маюмі болісно посміхнулася, ніби докоряючи їй.
— Не в цьому річ, Марі. На першому курсі все одно більше дітей, які в цілому мають кращий рівень. Цього року виділяються ті, хто має унікальні здібності, і вони просто створюють у нас хибне враження.
Її зауваження здалося Марі правдоподібним.
— Розумію, — вона кивнула, озираючись на монітор. — Але він, однозначно, виглядає все ж кориснішим порівняно з іншими новачками. Птахи одного поля ягоди, мабуть, злітаються разом.
— Вчителі теж казали про те, як радикально Йошіда розвинувся після досвіду на «Дев'ятці». Сподіваюся, ми зможемо триматися на цій хвилі…
— Правильно, бо він не дуже‑то схожий на лідера.
— Так, він більше схожий на того, хто наживає багато ворогів, чи не так?
Поки Марі та Маюмі посміхалися одна одній, монітор системи спостереження показував, що Мікіхіко загнаний у глухий кут і чинить відчайдушний останній опір.
***
Підготовка до малоймовірних проблем відбувалася не лише в школі.
Сьогодні вранці замість школи Лео знову прийшов сюди, в доджьо сім'ї Чіба, однієї з Сотні, відомих як «Маги меча».
Шість годин, з обідньою перервою між ними, Лео розмахував дерев'яним мечем і обливався потом. Довгий, товстий, з металевою серцевиною бокуто, призначений для тренувальних махів, змушував стогнати навіть досвідчених практиків після трьох годин поспіль. Навіть Еріка, яка регулярно говорила йому всяку гидоту, не могла не дивуватися фізичній витривалості та душевній стійкості Лео.
— Гаразд, досить!
За сигналом Еріки Лео опустив руки і, як і слід було очікувати, глибоко видихнув.
Вона стояла перед ним і витирала рушником піт з чола.
— Ти дуже сильний, ти в курсі? Тобто, у тебе ж ніколи не було досвіду в кенджюцу.
Її слова не можна було назвати ввічливими, але в них не було звичайного дражливого відтінку. Вона була щиро вражена.
Лео знав це, тому знизав плечима, дещо зніяковівши, а потім дав навмисно грубу відповідь:
— Навіть назвати мене початківцем було б перебором у порівнянні з іншими тут. Я ж здебільшого орудую льодорубами та кирками.
— Льодоруби, розумію, але кирки…? Чим взагалі займається твій альпіністський клуб?
— Я теж часом думаю про це… У будь‑якому разі, якщо я крутий, то це робить тебе такою ж крутою, хіба не так?
Як він і казав, Еріка не просто спостерігала за тим, як Лео тренується. Вона стояла перед ним і робила свої махи для прикладу. Він дивився, як вона замахується, а потім наслідував її.
— Той, яким я розмахувала, був легким. Якби я працювала з твоїм, я б уже давно здалася, — сказала вона, кидаючи йому бокуто, яким користувалася сама.
Він успішно зловив несподіваний кидок, а потім змахнув ним однією рукою, щоб відчути його вагу. На його обличчі з'явилося розуміння і здивування.
— Твоя правда, так і є… але він здається таким легким, що тобі буде важко замахнутися обома руками.
— Ось тут і проявляється майстерність, — без жодної скромності чи манірності відповіла Еріка, накидаючи рушник на шию. Мовби відчуваючи спеку, вона відстебнула передній комір своєї форми для кендо і почала махати ним перед собою як віялом. Він не побачив нічого непристойного, але все одно відвернувся.
Вона була уважною і навмисне нічого не показувала, тож навіть якби він поводився підозріло, вона б не збентежилася і не насторожилася. За пів року, що вони навчалися в одному класі, вона знала, що, незважаючи на грубу зовнішність, хлопець напрочуд чистий серцем і наполегливий. У неї склалося враження, що він був з тих, хто, наприклад, бачить, що двері до жіночої роздягальні злегка прочинені, і навіть якщо він знає, що там нікого немає, він уперто вдає, що не бачить, і йде геть.
Звісно, від того, що він так відверто відводив очі, Еріці все одно ставало трохи ніяково.
— …На що ти дивишся? — запитала вона, кинувши на нього похмурий погляд.
— Га?! — Лео відреагував з неприродною розгубленістю. — Ні, я ні на що не дивився!
Побачивши його таким схвильованим, вона відчула себе збентеженою, хоча це було зовсім не обов'язково. Навіть Еріка мала достатньо дівочості для цього.
— Я знаю, що ти нікуди не підглядаєш! Я маю на увазі, не дивись більше нікуди!
— Г‑гаразд. Пробач.
Між ними зачаїлася ніяковість, але Еріка була не з тих, хто може вічно вовтузитися.
— …Ми переходимо до наступного етапу.
Еріка гостро подивилася на нього, але Лео відчув полегшення, а не обурення.
— Наступними це сніпи соломи, так?
— Ага. Давай за мною.
Еріка пішла попереду і привела його до кімнати зі стіною, заставленою стосами соломи, складеними у вигляді мережі. Це було для тренування координації леза – розмахувати лезом прямо всередину і прямо назовні. Ідея полягала в тому, щоб прорізати стіну і залишити після себе ідеально рівні поверхні. Якщо ви не могли цього зробити, то не могли ідеально розкрити потенціал леза. Для Лео це була абсолютно необхідна навичка, особливо з огляду на те, що вона намагалася навчити його «Усуба Каґеру».
— Ось. Це справжній меч, тож будь обережним, ясно?
Цього разу вона очевидно не кинула його йому. Тримаючи за середину руків'я, вона простягнула йому катану без піхов.
Лео взяв її обома руками, правою просто під гарду, а лівою на нижню частину руків'я.
— Ти знаєш, як це робиться, так?
— Так. Сніпи лежать на боці – спочатку я розрізаю верхню частину сніпа. При цьому я маю зупинити меч, щоб він не торкнувся другого сніпа. Після цього я розрізаю другий, а потім третій. Після того, як я розріжу всі п'ять, я переходжу до наступної групи. Я буду робити це по черзі, зліва направо.
— Дуже добре. Я буду відпочивати ззовні, тому, коли закінчиш з правою стороною, покличеш мене.
— Що мені робити з катаною?
— Там же є піхви біля дверей, хіба ні? — сказала Еріка, показуючи на вхід.
Лео бачив, як вона діставала з нього меч, тож йому не обов'язково було перевіряти, але він подивився в той бік, щоб показати, що звернув на це увагу.
— Просто поклади його назад. Піхви самі все почистять.
Те, що піхви очищають лезо, означало, що всередині піхов була спеціальна функція, яка зчищала бруд і наносила олію на лезо. Принаймні, так Лео це зрозумів. Він відповів ствердно, на що Еріка невимушено махнула рукою і вийшла з кімнати.
*
З вигуком «кія» він змахнув оголеним лезом донизу.
Спочатку він застрявав посередині або докладав надто багато зусиль і розрізав сніпи до наступного. Однак в останньому стосі він розрізав усі сніпи навпіл одразу. Цей змах був останнім. Він закінчив завдання, яке дала йому Еріка. Напевно, не минуло й десяти хвилин. Лео похитав головою.
Це було неправильно – занадто просто. Оскільки Еріка сказала покликати її, коли він закінчить, він вийшов з кімнати. Вона сказала, що йде відпочивати, а це означало, що у неї буде достатньо часу, щоб розслабитися до того, як він закінчить. Принаймні, так, мабуть, думала Еріка. Він витратив не більше часу, ніж на те, щоб випити чашку чаю. Він вирішив, що, мабуть, зробив щось не так.
Але він не знав, що саме він зробив не так. Еріка, звичайно, невірно оцінила його фізичні здібності, тож скільки б він не думав, він не міг цього зрозуміти. На щастя, Лео не робив дурниць, витрачаючи час на роздуми про це. Він не мав достатньо знань, щоб щось придумати, тож вирішив, що це все одно не допоможе. Еріка сказала йому прийти за нею, коли він закінчить, і хоча він не відчував, що закінчив, він все одно вирішив покликати її.
Він сховав катану в піхви, як було наказано, і вийшов з тренувальної кімнати в коридор, тільки щоб зрозуміти, що не запитав, де саме буде Еріка.
“Це було тупо навіть для мене”, — подумав він, трохи насміхаючись над собою і озираючись навколо, щоб дізнатися, чи немає десь ХАР‑термінала. На жаль, він не зміг знайти нічого подібного. А якби й знайшов, хто знає, чи дало би це йому права доступу до приватних даних? Він швидко припинив свої пошуки.
Якщо він повернеться до доджьо, хтось там знатиме, де вона. Він пішов по коридору в протилежному напрямку і досить вдало зіткнувся з молодою жінкою, яка виходила з центральної кімнати. На вигляд їй було років двадцять п'ять‑двадцять шість. Вона носила своє кімоно зі спокійним візерунком (Лео не знав, що це за візерунок) з природною грацією; вона могла бути як заміжньою, так і незаміжньою. Вона виглядала просто, але її поведінка підказала йому, що вона не була служницею. Та й взагалі, він вважав, що в цьому маєтку взагалі не було молодих служниць.
— О, вітаю. Я тебе не знаю.
Її відносно офіційний тон переконав Лео в цьому – вона належала до сім'ї Чіба. Вона не була схожа на Еріку, але, можливо, вона пішла в їхню матір, а ця жінка – в батька, абощо.
— О… може, ти той самий однокласник, про якого згадувала Еріка?
Вона звернулася до нього з фамільярністю, але для Лео це прозвучало обов'язково і нещиро. Сестри – Лео прийняв їх за сестер – схоже, не були в дуже добрих стосунках.
— Мене звати Леонард Сайджьо, — звичайно, він не збирався змінювати своє ставлення лише тому, що вони не подобалися одна одній. Він зрозумів, що вдавання з себе святого лише зрадить його.
— Власне Ері… міс Чіба – сказала мені піти по неї, коли я закінчу виконувати завдання, яке вона мені дала.
Йому також вистачило такту бути ввічливим, але він ледь не проговорився. Жінка, яку він вважав старшою сестрою Еріки, здавалося, не дуже заперечувала проти цього.
— Де вона сказала, що чекатиме?
Вона не звертала уваги на листя – її очі дивилися на стовбур. Може, суперсерйозний тип, але Лео думав, що тут було щось ще. Не те щоб він мав докази, звісно.
— Вона тільки сказала, що йде відпочити.
— Ясно… Тоді вона, певно, у кімнаті відпочинку, — сказала сестра Еріки (не факт), дістаючи з рукава кімоно невеличкий термінал. Провівши рукою по сенсорному екрану, вона сказала: — Можеш взяти це, — і запропонувала його Лео. — Тобі просто треба йти по цій лінії. Це відкриє тобі двері.
— …Нічого, що я зайду?
— Це ж Еріка сказала тобі прийти за нею, так?
— Ну, так.
Він не був повністю переконаний, але фактично він шукав Еріку, тож це таки допомогло. Переконавши себе, він взяв термінал, а сестра Еріки (не підтверджено) залишила його зі словами: «Не поспішай» – він не знав, що вона мала на увазі, – і попрямувала назад до доджьо.
*
— Блін, та тут повно місця…
Він не відчував сумнівів, коли позичав його, але тепер був щиро радий, що взяв портативний термінал у «сестри».
Проте маршрут до кімнати відпочинку був неймовірно складно зрозуміти. Здавалося, що – ні, він був у цьому впевнений – його змушують йти довгим шляхом в обхід, але він витлумачив це як те, що просто так влаштований інтер'єр. Так чи інакше, після більш ніж п'яти хвилин блукань, він нарешті дійшов до входу до кімнати відпочинку.
Йому було дозволено зайти всередину, але він все ще вагався. Еріка не була ні членом сім'ї, ні його дівчиною. Це була просто однокласниця, яку він знав відносно добре (навіть у думках він не називав її «подругою»).
Він вирішив спочатку постукати.
Ніхто не відповів, тож цього разу він гукнув.
— Гей, Еріко, ти там?
Ніхто не відповів.
— Я заходжу.
Запізніло засумнівавшись, що вона насправді там, він вирішив, що якщо кімната порожня, то не варто зволікати. Він підніс термінал до зчитувача біля дверей.
З характерним електронним звуком двері відчинилися.
Раптом з кімнати долинув звук.
“О, так ти там”, — подумав Лео, розчиняючи товсті розсувні двері, на яких не було ручки.
За мить пролунав крик:
— Зачекай!
— …Е? — німий звук вирвався з горла Лео.
Він не усвідомлював, що видав цей звук. Але зараз йому було не до цього. Навіть думка про те, щоб поворухнути пальцем, не кажучи вже про те, щоб заплющити очі, навіть не приходила йому в голову.
Те ж саме стосувалося і людини, на яку він дивився.
Еріка стояла там, напівобернута до нього, завмерла.
Такою була картина в очах Лео:
Еріка була в непристойному вигляді, на ній був лише банний рушник. Через неприродну позу вузол у верхній частині її грудей трохи ослаб.
В її руках було масажне крісло, яке завалилося на спинку. Напевно, вона лежала на ньому перед тим, як він відчинив двері.
Позаду Еріки він побачив двері зі справною дверною ручкою. Лео нарешті зрозумів, що розсувні двері, які він відчинив, були аварійним виходом.
Вузол банного рушника затріпотів.
Час сповільнився до частки своєї звичайної швидкості. Ні, це, мабуть, його розум прискорився в кілька разів.
Рука Еріки швидко зловила рушник, що повільно сповзав, і притиснула його до себе.
Це нарешті зруйнувало прокляття, яке тримало тіло Лео нерухомим.
— Проб…
— Скотина, хтивий маніяк, шпигун… зачини вже двері, ідіот!
Перш ніж Лео встиг вибачитися, на нього обрушився шквал лайки так швидко, що язик Еріки ледве встигав за її думками.
Він поспішно зачинив двері, повернувся до них спиною і сповз на підлогу.
*
— Ця стара зміюка… Я думала, що вона все ще моя сестра, але, здається, я помилялась…
Поки Еріка сипала прокльонами і тупотіла по підлозі, позаду неї стояв Лео з яскраво‑червоним відбитком осіннього листка на обличчі. Вона зажадала хоча б одного удару, і він погодився, залишивши його з цим. Вона використовувала не кулак, а долоню – не через те, що Лео теж був обдуреною жертвою, а просто тому, що не хотіла пошкодити свої пальці.
Лео не скаржився на поводження з ним. Він вважав, що це повністю його вина. Вона розслаблялася в масажному кріслі, бо помилилася, скільки часу знадобиться Лео, щоб закінчити вправу, але те, що Лео, не подумавши, відкрив аварійний вихід, було іншою проблемою. Він ледве уникнув побачити щось суттєве, але це, схоже, не звільняло його від відповідальності. Вирішивши, що буде краще піти додому на цілий день, він гукнув її, щоб ще раз вибачитися.
— Еріко?
— Лео.
Він промовив це точно в той момент, коли Еріка вимовила його ім'я.
— Лео, — повторила Еріка, коли Лео витримав її гострий погляд. — Забудь все, що щойно сталося.
Природне прохання, але все ж таки безглузде. Якби він міг забути, просто спробувавши забути, це було б простіше простого.
— …Але думаю, що я прошу забагато.
Але «розуміючі» слова, що прозвучали далі, не принесли Лео полегшення, натомість він здригнувся.
Його передчуття швидко стало реальністю.
— Я не можу залишити без уваги те, що тобі не треба запам'ятовувати, тому в майбутньому ти будеш набагато більше тренуватися. Не тільки для «Усуба Каґеру», а й з основ кенджюцу. Усіх, — повторила вона.
Може, вона вважала цю частину важливою. Еріка наповнила його таким страхом, що він не міг вимовити й слова.
— Ти залишишся тут на ніч.
— …Я взяв з собою тільки один комплект одягу, — ця відповідь була все, на що Лео міг наразі спромогтися.
Але навіть це Еріка відкинула.
— Я знайду тобі іншу білизну. Не хвилюйся, доджьо заплатить за це.
***
Навіть після заходу сонця Перша старша школа була наповнена енергією учнів, які всюди метушилися. Територія школи потопала в галасі, що нагадував останній ривок перед шкільним фестивалем. Магічні старші школи, переповнені звичайною шкільною освітою плюс навчальними програмами з магії, не мали жодних шкільних фестивалів. У річному розкладі для них не було місця. Учні зазвичай брали участь у міжшкільних спортивних змаганнях, але шкільних заходів, де учні долали б бар'єри клубів і класів, щоб створити щось спільне, на жаль, не існувало. Для магічних старших шкіл, на відміну від Змагань дев'яти шкіл (підготовка до яких також здійснювалася виключно тими, хто мав кращі практичні навички), Конкурс наукових робіт надав більше можливостей бути активними і учням 2‑го курсу, і в цю пору року всі могли повною мірою насолодитися азартом, схожим на шкільний фестиваль.
Команда постачання, що складалася з добровольців‑першокласниць з культурних клубів як основної бойової сили, працювала на повну потужність, щоб встигнути за цим останнім ривком. У звичайні дні вони б уже давно розійшлися по домівках, але сьогодні дівчата бігали по всіх усюдах, розносячи їжу на вечерю. Серед них була і Мідзукі, яка належала до мистецького клубу.
Восени сонце сідало швидко, і цей день наприкінці жовтня не був винятком. Західне небо, яке ще недавно було червоним, тепер зафарбувалося в градієнт від лавандового до темно‑синього. Дивлячись на навколишній пейзаж, в якому вже остаточно відчувалася присутність ночі, Мікіхіко подумав, що вже досить пізно, і зітхнув.
Сьогодні його викликали, щоб він став партнером по практиці колишнього голови клубного комітету Кацуто Джюмонджі. Звісно, не сам на сам. Це був умовний бій десять на одного, і він був одним з десяти.
Він не думав, що все закінчиться в одному поєдинку, та й не хотів цього. Десять головних кланів, діти з 1‑го курсу, це не мало значення – сила Кацуто вразила його ще на Змаганнях дев'яти шкіл. Хай навіть це і інсценування бою, він не мав би багато нагод позмагатися з такою сильною людиною, як Кацуто. Він розумів силу Кацуто і власну слабкість на власному досвіді – і це саме по собі робило цей час цінним. Мікіхіко скористався нагодою відвідати інсценовану битву з ентузіазмом, жадібно здобуваючи знання про те, як битися з сучасними магічними бійцями.
І, як він і сподівався, вони провели п'ять таких боїв, і Кацуто п'ять разів розгромив Мікіхіко. Коли він лежав на землі (або його змусили лежати), захекано дихаючи, його серце і розум були задоволені тим, що він провів час з користю, на яку сподівався. Після половини суботніх занять, було вже 4:30 пополудні, коли він закінчив виконувати обов'язки тренувального партнера Кацуто. Щоб не виблювати під час тренування і не осоромитися, він з'їв лише кілька простих харчових добавок на обід, і тепер, зі зрозумілих причин, був голодний. Він мружився, дивлячись на сяйво сонця на далекому заході, і пробурмотів:
— Час іти додому, — коли він підвівся, то почув команду, що час перерви закінчився.
Кацуто мав бути командиром команди безпеки, що складалася з представників усіх дев'яти шкіл, тому команду віддав Савакі, який замість нього очолив команду безпеки Першої старшої школи. Мікіхіко рефлекторно встав, під впливом ентузіазму Савакі (фактично змитий ним), і врешті‑решт долучився до їхніх подальших скоординованих тренувань як один зі зловмисників. Відтоді минула година. Охоронці все ще тренувалися, але всі першачки, яких викликали в якості партнерів для практики, вже розійшлися. (Середнім класам все ще не дозволяли йти.)
Переодягнувшись у шкільну форму, Мікіхіко попрямував до другого спортзалу (прозваного «ареною»), де охоронці тренувались з рукопашного бою. На перший погляд, він допомагав їм, але Мікіхіко, очевидно, був тим, хто отримував від цього найбільшу користь. Він хотів віддячити їм за це. Він планував просто швидко подякувати і піти, щоб не заважати їм, але…
— Йошідо, ти теж. Ходи поїж чогось перед тим як підеш!
І знову Савакі спіймав його. Вони зіткнулися з командою, що розносила їжу.
“Як невчасно”, — подумав Мікіхіко. Зараз на арені залишилися переважно лише другокласники. Не можна сказати, що першокласники, відібрані до команди безпеки, взагалі були відсутні, але, на жаль, більшість з них були людьми, з якими Мікіхіко тільки сьогодні познайомився. Проте він був голодний. У цьому сенсі це було дуже вчасно. Але якщо він їстиме в цій групі, то їжа не лише не матиме смаку, але й призведе до розладу шлунку.
Його голова закрутилася, поки він підшукував слова, щоб відмовити. Але щойно він почав думати про контрзахід, як відчув на собі дивний погляд, сповнений передчуття, змішаного з полегшенням. Зазвичай очікування поєднується з тривогою, але емоція, яку він міг прочитати в цьому погляді, була явно полегшенням. Дозволивши своїй цікавості взяти гору над ним, він подивився назад, туди, звідки цей погляд походив. Але як тільки їхні очі зустрілися, дівчина, з якою він був близький (або думав, що був близький), збентежено відвела погляд.
Тоді Мідзукі, яка щойно дивилась на нього, посміхнулася до нього незграбною посмішкою. Він був тихо шокований.
*
Не в змозі вигадати привід для втечі, бо був захоплений Мідзукі, хоча здавалося, що будь‑яка відмовка закінчилася б тим самим – Мікіхіко втягнувся в коло людей.
Схоже, що це була остання зупинка їхньої доставки, і дівчата з команди постачання ввічливо сиділи та діставали з ланч‑боксів на колінах бутерброди (у хлопців були бутерброди плюс рисові кульки з начинкою). А може, вони просто симпатизували, дивлячись у сповнені надії очі замурзаної, суто чоловічої команди безпеки. Як доказ (?) цього, дівчата, перш ніж сісти на татамі в маленькому спортзалі – тепер це зал для джюдо – обійшли навколо, розливаючи чай і роздаючи серветки хлопцям, що сиділи в колі.
Мікіхіко сів, коли бонусна послуга команди постачання вже закінчувалася. Силою затягнутий у коло, він сів на татамі в позі сейдза, потім підкорився правилам виховання, які одразу спали йому на думку, і сів у більш природну позу. За мить дівчина опустилася на коліна поруч з ним і простягнула йому упаковану їжу. Йому не довелося дивитися ще раз, щоб дізнатися, хто це був. Він стежив за нею краєм ока.
— Дякую, Шібато.
Після щирої подяки Мікіхіко Мідзукі зробила перебільшено сором'язливе обличчя. Губи кількох учнів (переважно дівчат) розпливлися у веселій посмішці, але ніхто не зробив жодних зауважень. Вони – учні елітної Першої старшої школи – знали, як поводитися пристойно. Зрештою, безтурботний жарт закінчив би видовище, чи не так?
Однак Мікіхіко та Мідзукі не помітили вихору дурних намірів. Та й не було на це часу. Мідзукі сиділа поруч з ним, не задумуючись, але їй не вистачало хоробрості заговорити з хлопцем, навіть якщо він був однокласником, у присутності всіх цих старшокласників. Мікіхіко, зі свого боку, непогано розмовляв з дівчатами, зважаючи на велику кількість учениць вдома (тенденція, характерна для всіх шінтоїстських старих магічних родин), але через те, що Мідзукі яскраво почервоніла, він почав відчувати дивну ніяковість перед нею і не міг знайти слушної нагоди, щоб сказати що‑небудь.
Як наслідок – це породило настрій «пари першого кохання», надзвичайно невинний і зворушливий для тих, хто спостерігав за ними. І зараз не лише дівчата спостерігали за ними теплими (або ледь теплими) поглядами. Навіть треновані бойові хлопці, які, здавалося б, не цікавляться подібними речами, помітили ледь помітне коливання навколо них. Щойно траплялася банальна ситуація – наприклад, Мідзукі наливала Мікіхіко ще чаю, випадково торкалася його руки, хвилювалася і відсмикувала її назад – з усього кола людей однаково розходилися тихі вибухові нотки і тихі аплодисменти.
Зайшовши так далеко, хоча вони й не знали, що інші розважаються завдяки їм, пара почала розуміти, що щось відбувається; вони обоє були достатньо чутливими, щоб усвідомити це. Коли вони це зрозуміли, то відчули на собі погляди, яких раніше не помічали, і почали відчувати дискомфорт. Особливо це було помітно у випадку з Мідзукі. Її неспокійна, метушлива поведінка поступово ставала сильнішою, поки врешті‑решт вона не сказала: «Емм, мені, ну, треба», чого він толком не зрозумів, і не встала – або спробувала встати, в усякому разі.
До речі, в сучасній Японії практика сидіння на татамі вже давно відійшла в минуле. Середньостатистичний спосіб життя тепер передбачає сидіння на стільцях, а японці, які звикли до сидіння в сейдза, обмежуються людьми, що займаються бойовими мистецтвами, деякими іншими практиками, такими як чайні церемонії або релігійні практики – ті, хто має спеціальну підготовку. Однак загальноприйнята думка про те, що дівчата повинні сидіти в сейдза, збереглася до наших днів, і більшість дівчат у команді постачання також сиділи саме так.
Учні, однак, таємно використовували магію, щоб стати легшими. Навчаючись в другому класі, навіть на другому курсі, подібні заклинання, які не потребували особливої швидкості чи точності, можна було викликати і без ПАВу. Звісно, для того, щоб ефект проявився, могло знадобитися від десяти до тридцяти секунд, і іноді старші дівчата замовкали, щоб повторно застосувати заклинання, яке зменшує вагу. Хлопці також знали про це і не розмовляли з дівчиною, яка раптом замовкла.
Але для Мідзукі, першокласниці та учениці 2‑го курсу, зробити таке все одно було неможливо. Фактично, вона навіть не знала трюку, як зробити себе легшою за допомогою магії. Крім того, вона не мала жодного відношення до практик, які б вимагали від неї сидіння на татамі…
— Ваа!
…і її ноги цілком і повністю заніміли.
За мить після того, як вона піднялася, її ноги переплуталися, вона зойкнула і впала. Мікіхіко миттєво потягнувся до неї, але не встиг вчасно. Хоча йому вдалося піднятися на коліна і зупинити верхню частину тіла Мідзукі, це було все, що він зміг зробити, щоб втриматися і не впасти разом. У нього не було часу, щоб розібратися, за що саме він хапався чи підтримував.
У будь‑якому випадку, повністю поглинувши імпульс падіння, він зітхнув з полегшенням, розплющив очі та побачив перед собою потилицю Мідзукі. Це означало, що він обіймав її ззаду. І тоді він задумався – звідки це м'яке, об'ємне відчуття в руках?
Мікіхіко хотів перестати думати в ту ж мить. Однак думки його зрадили, і він з'ясував, за що хапаються його руки. Застиглий розум Мідзукі перезавантажився одночасно з усвідомленням ситуації, в якій він опинився.
— …?!
— Я‑я‑я‑я‑я пробач!
Мідзукі видала беззвучний крик і вивернулася. Мікіхіко поспішно відпустив її. Її руки пішли на татамі, і вона швидко зрозуміла, що в її плазуючому положенні її зад був спрямований прямо на нього, і запанікувала ще більше. Забувши, що ноги заніміли, вона піднялася, розвернулася, а потім впала назад. Через низку вимушених рухів її спідниця злетіла досить високо вгору. Її ноги, обтягнуті лосинами, стало видно до досить високої частини стегон. Потім, швидкими рухами, яких не можна було б уявити у звичайної дівчини, вона сіла назад на коліна, але з розставленими ногами і руками між ними, щоб притримувати поділ спідниці. Її обличчя вже було червоним, але воно ставало настільки яскравим, що здавалося, ніби вона горить. На її очах з'явилися сльози, а коли вона знову піднялася, то, не впавши, вибігла зі спортзалу.
— Чого ти спиш?! За нею, Йошідо!
Поки Мікіхіко заціпеніло дивився, як Мідзукі йде, учениця, імені якої він не знав, вилаяла його.
Він поспішно підвівся, попрямував до дверей, повернувся до взуттєвої шафи, взувся, схопив пару загальних сандалів для Мідзукі, яка вибігла в одних легінсах, і вибіг на вулицю, під зоряне небо, шукаючи її вдалині.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub