Глави 11-20

Глава 11

Місце, де ми з Іріс стояли, було головним входом від південного боку академії.

Я показав свій студентський квиток, після чого мене пропустили на території академії.

Після входу, я ще разок оглянувся. Академія дійсно величезна.

Гігантське озеро, фонтан, клумби, і все таке ж було від входу до шкільної будівлі.

- Общеба першого з них знаходиться на заході звідси.

Ми вислухали короткий інструктаж біля воріт та витягли весь свій багаж з карети.

Звідси доведеться йти на своїх двох.

"Захід", до слова, знаходився зліва від шкільної будівлі.

Це місце просто занадто велике.

Хоча через розміри будинку здавалося, що його близько, нам знадобилося приблизно 10 хвилин, щоб дійти до нього.

Тепер, наблизившись до нього, воно також виявилося просто безглуздим здоров'ям.

Скільки ж студентів воно вміщає?

Перед домом стояв офіс його управителя. Ми заглянули до нього.

- Ви сьогодні засинаєте?

– Да.

- Чоловіче суспільство прямо перед вами, жіноче ж знаходиться у вас за спиною. Зліва - їдальня. Хто прийшов першим - той перший і заселяється. Ви прибули в гуртожитку першими, тому можете вибрати будь-який приємний вам номер.

- Тоді я візьму номер на другому поверсі. Побачимося.

Ірис швидко прийняла рішення і пішла віднести свої речі.

- Побачимося.

Мабуть, я теж виберу щось на другому поверсі.

- До речі, перший поверх не користується особливою популярністю, тому кімнати на ньому мають більше місця, ніж приміщення в інших місцях.

- Тоді я, мабуть, заселюся на перший поверх.

- Гаразд, ось вам ключ від номера 1-1.

- Дякую.

Наслідуючи приклад Іріс, я вирішив занести в кімнату свої речі.

Важка доля вантажників. Напевно, краще відразу зайнятися розпаковкою, щоб кожен день не відкладати це "на завтра".

У моєму номері було чотири роздягальні кімнати.

Першою виявилася спальня, далі - вітальна, третя непогано підходить для заняття кузнічною справою, і остання - склад.

Я подумки все обставив і відразу почав розпаковку.

Як на мене, номери занадто великі, але в кінці кінців краще так, ніж надто малі.

Чесно кажучи, я навряд чи колись зможу заповнити всі чотири кімнати.

Коли я закінчив розставляти речі, був вже майже полудень.

Деякі слова подяки хочу висловити спільноті за заздалегідь підготовлений повний комплект меблів і велике сховище.

Закінчивши свою роботу, я попрямував у їдальню біля гуртожитку.

Здається, Іріс тут ще немає.

Як виявилося, їжа надається у шведському столі.

У такій дієті важко втриматися і не брати більше, ніж потрібно, тому для першого разу я взяв зовсім небагато.

Може, це через втому, але я наївся і тим, що взяв.

Потім я повернувся до своєї кімнати і почав готувати робоче місце для ковки.

У мене були всі необхідні інструменти, тому я вже закінчив увечері.

На вечері мені вже почали зустрічатися інші студенти. Але оскільки я не знав жодного з них, то мусив самому їсти. Пообідавши, я попрямував до місцевої підземної зони для купання.

- Як я і думав, до такого буде важко звикнути.

Пожалівшись трохи пошепки, я заснув.

Вранці я вирушив на пробіжку по околицях, щоб побачитись заодно.

Все без винятку було збільшеного розміру.

Будівля школи, дивний, містичний ботанічний сад, гуртожиток для другого і третьогодок - все було просто величезним.

І, чесно кажучи, ментало давило.

Хоча, напевно, такі розміри з'являться нормальними для людини, яка все життя провела в місті.

Після сніданку я хотів поїхати за Іріс, але гуртожиток у неї жіноче, а я - як чоловічий хлопець.

Щоб уникнути неприємностей, спочатку полагоджу її мечем.

Оскільки це дефектний меч, набагато швидше було б почати з нуля.

Якщо я зроблю новий меч схожим на цей, не думаю, що Іріс щось помітить.

Отже, я підготував інструменти і почав нагрівати залізо.

Але тут, раптово, хтось постукав у двері

Хоча, "почався" - занадто м'яко сказано для такого гуркоту.

Вимагаючи від роботи, я відчинив двері.

... гігант.

Людина такого росту, що не вміщався у двері.

- Я щойно переїхав і живу по сусідству.

Шматочок стіни над дверима заважає мені побачити його обличчя, але голос був дуже важким і низьким.

Це не однокласник. Безумовно. Ні.

- Я Курурі Хелан з 1-1. Ви мій однокласник?

- Мене звати Вайн Лотте, я син глави лицарів королівства. Поселився в 1-2.

Цього разу він говорив тихо, і його було важко розібрати.

Але це тіло-переросток і його гнітюча аура змусили мене відчути дивну загрозу.

- А, я з Хелана. Сподіваюся, ми поїдемо.

- Я теж сподіваюся на це. До мене доходили різні чутки про Геланські гарячі джерела. Одного разу, я...

Що? Я його не чую.

Сам по собі він великий, але ось його слова не розібрати.

Такими темпами, діалог між нами не вийде!

- Ну що ж, відтепер ми вчимося в одній академії. Сподіваюся на вашу підтримку, Вайн-сан.

...

Він нічого не відповідає.

Якщо порівняти розмову з перекиданням м'яча один одному, то м"яч зараз у нього.

Найбільше мене напружує те, що я до цих пір не бачу його обличчя.

- Н-ну, якщо це все, пропоную на цьому закінчити. Зрештою, ми вчимося в одній школі, так що по-любому ще побачимося.

– Да.

Ця людина зробив крок назад, поклав руку на двері і з гуркотом закрив її.

Мені назустріч полетів сильний порив вітру.

- Прошу вибачення! Я трохи незграбний.

- А, та нічого, все гаразд, - відповів я через двері.

Дивний, однак, хлопець. Дуже дивний.

Так-с, ну ладно, назад до роботи.

Для кічення потрібна концентрація. Концентрація, яка була збита минулим візитом. Ну нічого страшного, спробую зосередитися по новій.

Мені треба було тільки подумати про це, як пролунав ще один могутній "стук"

- Вибачте, це знову я.

... Це знову велетень.

- Навіщо цього разу?

- Я трохи захопився розмовою і забув вам дещо передати.

Він тримав у руці щось акуратно загорнуте.

І хіба наша остання розмова була настільки цікавою?

- Це дала мені моя мати. Вона сказала, що якщо я віддам це комусь, то зроблю його щасливішим.

Подарунок? Хороший гігант?

- Дякую. Я б теж хотів тобі щось подарувати, але все що я зможу тобі дати... Цей кинджал. Сойдёт?

- Так, все гаразд.

Я віддав кинджал Вайну і проводив його.

Він, знову, з розмаху "закрив" двері.

- Вибач! Це вже другий раз...

- Та не, все нормально, не парся.

ІТАК! Назад. К. Робототе.

Бам! Бам!

ОП’ЯТЬ!

Бідні двері. Такими темпами довго вона не протягне.

– Да-да? У чому справа?

Я зробив все можливе, щоб приховати емоції, які киплять всередині мене.

- З самого дитинства я шукав сили і вдосконалював свої навички фехтування. Батько також навчив мене багатьох інших речей. Нещодавно він сказав мені, що я повинен зрозуміти суть людської особистості, тому я прийшов до цієї академії. Але навіть враховуючи все те, чого він мене навчив, я не знаю, що мені робити.

Це ще що за? Ніби до мене прийшов виплакатися сумний звір.

- Ну, не хочеш зайти?

– А... Ви не проти?

- Ні, заходь.

Коли він проходив через дверної провіщення, я нарешті зміг побачити його обличчя.

Хоч я і придумав йому образ сумної звірини, обличчя у нього було досить приємне.

Ну, це було передбачалося, адже він з королівської столиці. Ясні очі і паркий ніс, все це створювало освіжливе враження.

Його волосся, трохи зав’язуючись, змушували його виглядати ще елегантніше.

В цілому - високий ріст і непогане тілоснування. Крім того, приємне обличчя.

Б'юся об заклад, він буде користуватися нешуканою популярністю серед конкретного типу жінок.

Секундочку, навіщо я його впустив?

Через п'ять хвилин після того, як я дозволив Вайн-сану увійти мене захопило глибоке жаль.

Ні, саме по собі це не погано, просто Вайн-сан за цей час не сказав ні слова.

Не думаю, що він ось так просто почне розповідати про себе або ставити запитання мені.

Блін, брудна ситуація, такі темпами дружби між нами не вийде.

Але я не кращий. Я не знаю про що його можна запитати, щоб перервати це незручне мовчання.

Так, впускати його було великою помилкою.

– Эм... Присаживайся, якщо хочеш. Мені треба зробити один меч, але якщо знадоблюся - клич.

Оскільки я все одно нічого не міг з цим вдіяти, я вирішив повернутися до ковки.

Рано чи пізно він повинен буде до мене звернутися...

... Принаймні я так думав...

Він все ще мовчить і, з якоїсь причини, сидить прямо у мене за спиною.

Як правило, в цій ситуації ви б приселили де-небудь збоку, щоб було зручно розмовляти, так?

Чому він тоді позаду?

Мені якось не по собі.

Намагатися опинитися поза полем зору людини нормально... В бою. У розмові ж робити так - не найкраща ідея.

Чому, блін, цей глава лицарів навчав його?

Здається, я ще ніколи так не хвилювався при створенні меча.

- Чому ви робите меч?

Він, нарешті, заговорив!

Но, блін... Що це за питання?

Здається, що мій голос засуджується через сліпу плямку.

Як це розуміти? Він мене перевіряє?

Якщо відповім неправильно, ризик бути вбитим?

Зі мною покінчить майбутній главі лицарів і викине, наче якусь соринку?

- Ем, не міг би ти сісти десь збоку від мене? Так нам обом буде легше розмовляти.

Я з Опакою обернувся і спробував його запитати.

- А! Мені дуже шкода. Я не дуже хороший у всьому цьому. Якщо я ще щось зробив не так, будь ласка, не соромтеся сказати мені про це.

– Добре.

Ха? Так він, все ж, добрий гігант?

- Зараз я полагоджу мечем знайомою. Ось тільки, як мені здалося, непогано буде його трохи покращити перед поверненням.

- Справді? А Курурі-сан, виявляється, хороша людина.

- Ви не повинні ставитися до мене так ввічливо. Ми ж, врешті-решт, однокласники.

- Тоді я буду називати тебе Курурі.

- А я тебе – Вайн.

- Так, звучить непогано.

...

- У тебе є якесь хобі?

- Ні, я особливо нічим не цікавлюся.

...

- А улюблена їжа?

- Я ніколи не судив про їжу, подобається вона мені чи ні.

...

Будь ласка, поквапся і йди!

Я зрозумів, що він хороша людина, але розмови з ним просто ніяк не будуються!

Для того щоб розмовляти з ним, потрібен час.

Багато часу. Принаймні, це точно не найближчі пару днів.

Я, тим часом, закінчив меч і нам вдалося чуйна поговорити, але ось йти він все ще не поспішає.

Цей чоловік, мабуть, з тих, хто не піде, поки йому не скажуть.

Але навіть так, я не можу просто просити його піти.

- Я голодний.

Ага! Ось він - шанс!

- Може, підемо поїсти? Ходімо в їдальню, поїдемо небагато, та і на бокову потім - пізно вже.

- Давай. Чи можу я прийти до тебе і завтра?

- Ну звичайно!

І як, на вашу думку, вбити зі свого голови крупну статуру здорового глузду?

Глава 12

Як тільки сонце встало, мої двері були безжалісно атаковані.

- Ти досить рано, Вайн-сан.

- Ага.

Він прийшов як і обіцяв - зі сходом сонця.

Ну, взагалі-то, ми не домовлялися про певний час, але стосується "прийду завтра" щось на зразок "підійду до світанку", я бачу справжнє порушення здорового глузду. (пп: Радійся, що він не після півночі прийшов)

Я подивився на його зовнішність... Він занадто охайний, навіть прикопатися не до чого.

Його волосся навіть не розрепані через сон.

Замість "він прийшов зі сходом сонця", це більше схоже на "Він чекав, поки сонце зійде, а потім прийшов".

В який раз переконуюся - цей хлопець дуже дивний.

- Будь ласка, заходь.

- Дякую.

Ледве піднявшись з ліжка, озирнувся не встиг, як якийсь джентльмен із впорядкованим зовнішнім виглядом вже стояв у моїй кімнаті.

Чомусь мені починає здаватися, що це у мене тут брак здорового глузду.

- Я піду одягнусь.

- Не поспішай.

Оскільки він дозволив, я неспокійний, проводячи час у своєму задоволення, одягнувся і помився.

- Сварю, мабуть, каву.

- Дякую.

Мені подобається подрібнювати кавові зерна.

Цей, що виходить від перемолотих зерен аромат, незацікавлена монотонна робота руками - мене це, чомусь, заспокоює і, наче, навіть лікує розум.

- Ось.

- Дякую.

Я почав із задоволенням насолоджуватися власною приготовленою кавою.

- Після кави, може сходимо поснідаємо?

- Вчора я ненароком змусив тебе провозитися зі мною весь день. Сьогодні мені б хотілося, як вибачення, запросити тебе в одне місце. Там ми могли б поснідати.

– Добре. Мій порожній шлунок вже в очікуванні.

"А він, виявляється, несподівано привітна людина" - подумав я.

Цікаво, куди він збирається мене відвести? Ну, він все-таки з столиці, так що їжа по-любому буде смачною. Адже так?

Від дверей знову пролунав стук. На відміну від Вайна, це був дійсно просто "стук".

Я відчинив двері і побачив Іріс.

– Утречка. А ось і я.

- Так, добрий ранок, заходи.

Такого роду нормальні відвідувачі повертають мене в нормальну реальність.

— Дякую, - сказала Іріс, заходячи в кімнату.

- Я трохи боялася йти сюди. Як-никик, це ж чоловічий гуртожиток, але тому що навчання ще не почалося, я вирішила ризикнути ... Уваа!

Іріс була шокована, побачивши Вайна.

Ну, зустрінемо такого гіганта, хто завгодно, м'яко кажучи, здивується.

Але він все ж не кусається, так що боятися нічого.

- Мене звати Вайн Лотте.

- Е- Ах, так, а мене Іріс Палала. Приємно познайомитися.

- Швидко ж ви, однак, познайомилися. Іріс, здається, Вайн хоче мене кудись відвести поснідати, може, приєднаєшся до нас?

Будь ласка, погодься, не хочу сидіти з ним сам на один!

- Вибач, але я нещодавно натрапила на шкільну бібліотеку з близько десяти тисяч книжок на будь-який смак. І мені дуже хочеться туди піти, тому я планувала одразу ж поїхати туди...

- Ну добре, шкода звичайно, але нічого не поробиш.

Жаль. Дуже шкода!

Наодинці з дикою звіриною, значить...

- Так, я полагодив твій меч.

Я передав Іріс клинок, що лежить на столі.

- Дякую! Я тобі дуже вдячна! Крім того, я вислала золоту монету своїй сім’ї. І все це тільки завдяки вам, Курурі-сан!

- Зови меня просто Курурі. Ми ж, врешті-решт, однокласники. Удачі тобі знайти якусь цікаву книгу в бібліотеці!

Здавалося, що атмосфера ставала трохи похмурою, тому довелося змінити тему.

- Дякую!

Як я і думав, згадка бібліотеки відразу повернула їй добрий настрій.

- Які між вами стосунки?

Вайн приєднався до розмови.

Чому, коли ми самі, він так само просто не починає розмову?

- Ми зустрілися по дорозі в академію і продовжили решту шляху разом.

- Правда? Ну, так чи інакше, Іріс досить красива.

– Ээ!?

Тепер я взагалі перестав його розуміти.

Зі мною він не може вимовити ні слова, а Іріс так легко і неприємно робить компліменти.

Хоча, про що це я ... Це ж Вайн-сан!

- Мені вперше хтось сказав, що я гарна...

Її щітки почервоніли.

... Як все так обернулося...

Стоп. Хіба в грі з Вайн-саном можна було побудувати стосунки?

- Ну що ж, Курурі, пора і нам йти.

А йому здається, що з ним все гаразд.

Ну, коли-небудь я зрозумію, що у нього на думці.

Хоча ні, навряд чи.

Звичайно, що ні.

- Згоден, підемо.

- А я в бібліотеку.

- Ага.

Ми вийшли з кімнати і пішли своїми дорогами.

- Ми можемо позичити коней у академії.

Як і було сказано мудрість Вайна, ми могли позичити у академії коней.

На вибір було багато різних масок і порід. (п.п.). масть коня - сукупність всіх її кольорів, тобто. Колір шкіри, гриви, очей)

Мені відразу приглянула один кінь з гривою каштанового кольору, і я випадково вибрав його.

- А ви дуже непогано вершник.

Крутяк. По дорозі мене похвалив солдат.

Долина, на яку привів мене Вайн, була повністю покрита зелень. Але вона була не так вже й далеко від академії.

"Для ідеального місця проживання для коней", - подумав я.

Прекрасне чисте повітря і величезні простори їстівної зелені.

По суті, коли коні виступили на ці рівнини, вони почали стрибати трохи швидше.

Я продовжував слідувати за Вайном.

Мене обдурив чудовий зустрічний вітерець.

Сонце, що сходить на горизонті, освітлює небозвод, прохолодне ранкове повітря... Від усього цього було бажання забути про все і просто продовжувати стрибати у нескінченність.

Принаймні, я хочу щоб це тривало якомога довше.

Саме на це зі мною сформувалося таке оточення.

- Звідси вже видно поселення. Я зараз повернуся. Будь ласка, почекай тут.

– Добре.

Я подивився на небо, яке сяяло яскравими барвами ранкового сонця.

Кінь, тим часом, відпочивала.

Ця поїздка, моя сонливість подолали, і я навіть трохи спітнів.

Тільки це дало мені досить позитивний настрій.

Треба буде подякувати Вайна за запрошення.

- Вибач, що змусив тебе чекати.

Поки я дивився на небо, Вайн зі спини покликав мене.

Коли я обернувся, переді мною видовище повністю зруйнувало мій спокійний і замирений склад розуму.

Вайн приніс вівцю з пов'язаними кінцівками на своєму коні.

Як не дивно, вівця особливо не дёргалась. Вона дивиться сюди з ясним поглядом.

Мабуть, змирилася зі своєю долею.

- Навіщо тобі вівця?

Цілком природне питання.

- Таким чином, я хочу подякувати тобі за вчорашнє. Один чоловік продав її мені.

Так, зрозуміла причина, хах.

Принаймні, це пояснює чому ми приїхали сюди не поснідавши.

Вдома я ніколи не пробував з’їсти повністю смажену вівцю.

Та я навіть ніколи не бачив, як забивають худобу.

Ні, саме сире м'ясо я бачив, але не більше того, - коли їжа доходить до столу, вона вже повністю приготовлена.

В будь-якій іншій ситуації, я б не намагався пробувати смажену вівцю. Тим не менш, вона ідеально впишеться у навколишнє картину. (п: алейтер говорить саме про смажену вівцю, а не баранину...)

Здається, я сьогодні отримаю просто визначний куліновий досвід.

- У регіонах на півночі, де мало родючої землі і круглий рік холоду...

Слідуючи за Вайном, який сказав, що відведе мене кудись, я слухав його розповідь.

Дай вгадаю, "Людям складно вирощувати фрукти та овочі".

Я чув про північні землі.

І це перша думка, яка прийшла мені в голову.

- ...люди навчилися великої мудрості - є сире м'ясо.

Стоп. Що?

— Свіжі м’ясо можна дістати багато важливих для організму речовин, які зазвичай містяться у фруктах та овочах. Наприклад, жителі північних земель навчилися виживати.

Ну, припустимо.

- Насправді, вони майже ніколи не страждають від серйозних хвороб і відомі своїм довголіттям.

Так, я розумію, до чого він клонує, але...

- Тому я хочу, щоб Курурі спробував його.

... Як би мені звідси по-тихому звалити...

Не зрозумійте мене неправильно, до цього моменту мені все подобалося!

- Ну, ми прийшли.

Місце, в яке мене привів Вайн, було справді мальовничим.

Ми підійшли до краю рівнини, де можна було побачити море.

- Красиво.

Слова самі вирвалися з моїх уст.

Якби не трагедія, яка, безумовно, буде творитися найближчим часом, я б навіть захотів тут ненадовго залишитися.

Чудовий вигляд.

Моє серце затихло, і я нахлинули спогади про мій чудовий дім.

- Овця дійсно того коштувала. Вона має велику цінність у їжі.

Я стояв, заворожений пейзажем, а Вайн позаду мене постійно готувався до сніданку.

Навіть після того, як з коня скинулися, вівця не чинила опору.

Чому вона з таким спокійним дивиться на мене?

Мені не вдасться тебе врятувати, вибач.

І тоді кинджал Вайна встромився вівці у шию.

Голова була елегантно відрізана, після чого вона полетіла в мою сторону.

Хиітіїії!

Це був справжній тваринний крик.

– А-...

Я звернув свою увагу на голову вівці

На мене, ніби, подивилася Медуза. Я не міг поворухнутися.

У відповідь на мене дивилися чіткі, добрі очі.

- Щось не так?

- Д-да ні...

– Ты... Подивився їй в очі?

– Так...

– ...

Скажи хоч що-небудь!

Що це за реакція?

Тільки не кажи мені, що не можна було дивитися їй в очі.

Я тепер проклятий, так!

- Через це може статися щось погане?

Я, з легкою тремтінням намагався запитати.

- Не-а, нічого такого.

Це ж брехня, так? Я знаю, що ти збрехав!

Мені не потрібна солодка брехня! Я хочу знати правду!

- Щодо цього є якісь забобони? Не знаю, розповіси?

- Н-ні, просто... Просто це перший раз, коли я подивився в очі домашньій тварині під час їх смерті. І тепер, мені стало шкода цю вівцю.

- І все?

Якщо нічого поганого не станеться, я можу бути спокійним.

- Ах так, я тут згадав...

А!? Так все-таки не можна було дивитися їй в очі!

- Мені дядько розповідав, що якщо, вбивши худобу, дивитися йому в очі, його обличчя потім з'явиться у тебе в голові, коли ти будеш їсти його.

Твою ж-!

Тепер, коли я їстиму цю вівцю, я буду бачити перед собою ті її милі, чіткі очі!

У такому разі, я ніяк не зможу її з'їсти! Зовсім ні!

- Але у кожної людини є свої. Не забивай собі цим голову.

- Хаха, це підбадьорює.

Цей прекрасний пейзаж відразу втратив сенс.

Коли я був шокований, Вайн безтурботно продовжував розділювати овець.

Його рухи були гладкими і відточеними, жодна помилка.

Хто завгодно з першого погляду зможе сказати - досвід у нього був.

Після того як він відрізав голову, зголив всю вовну.

Потім, впорів живіт, він вийняв всі нутрощі.

уу-

Далі, він почав розрізати шматки м'яса на їстівні частини.

уу-

- Ну що ж, давай їсти.

Янесмому це з'єдную!

Але я не міг сказати цього.

Йому довелося добре постаратися, щоб купити і розділити її.

- Тобі потрібна сіль?

Та не в цьому проблема!

- Ну ладно, приступимо...

У мене не було вибору.

Я взяв м'ясо з бідної частини, з якого ще капала кров і підніс його до рота.

Рука тремтіла, але я зробив все можливе, щоб стриматися і не викинути цей шматок.

Як я і думав. Я міг би це зробити!

- Найбагатіша частина, як на мене, це печиво. Ось, спробуй.

Важкі ласки.

Проте, я не можу от так відмовитися від цієї жста доброї волі.

Він передав мені печінку.

Це, блін, овеча печінка!

Намагаючись з усіх сил, я взяв її і підніс до рота.

Як я і думав. Я міг би це зробити!

Гаа- Хаа, здається моє дихання стало дуже нерівним.

- Тобі не подобається жир на печінці?

- Та ні, все нормально.

НУ ВСЕ! Я з'їм ЦЕ!

Я ПРИМУ ДОБРОТУ МОЙОГО ІНШІ!

Так, треба просто що-небудь уявити.

Яка-небудь чисто гіпотетична ситуація.

Скажімо, Рахса витратив гроші, щоб запросити мене на збирання клубники.

Мене пустили на чудове клубничне поле. Ми збираємо ягоди. І тут він простягає мені одну клубнику. Дуже, дуже солодку полуницю.

Чи зможу я відмовитися?

Звичайно, що ні!

Відмовлятись від такого - верховенство неприродності!

Ця ситуація... і та гіпотетична ситуація... Яка ж різниця!

У чому різниця між печивом вівці і солодкою бульницею!?

Якщо я не з'їм цю печінку, то не зможу називати себе людиною.

Ну, або, принаймні, я більше не зможу називати себе другом Вайна.

Я поклав печиво собі в рот.

Вона м'яка.

Мм...

Не сказав би, що вона смачна, але і не смачній теж.

- Вона така смачна, що ти готовий заплакати?

– Так-так... Да.

Я не можу зупинити сліз.

- Ти перший, кому вона настільки сподобалася.

Вайн посміхнувся. Здається, я вперше бачу його усмішку.

Я навіть радий, що з'їв цю печиво. Чесно.

Ха.

- Знаєш, мені раніше ніколи не вдавалося завести друзів. Курурі, здається, з тобою ми зможемо стати справжніми друзями.

- Нууу... да. Зрештою ми розділили нутрощі однієї і тієї ж вівці.

Розділ 13 (від імені Луїна, житель 1-3)

У мене небезпечні сусіди!

Я прибув у академію, коли більшість учнів уже жили в гуртожитку.

Перед входом в нього, я почув студенток, які розмовляють між собою, "Тобі не здається, що жителі першого поверху якісь дивні?"

Але мені не було особливої справи до їхніх розмов.

Еліте на зразок мене не варто звертати увагу на плітки звичайних учнів.

Зрештою, я є майбутнім правителем Разана, відомого своєю здобиччю коштовних каменів.

Більше того, я просто хочу почати своє академічне життя, а різні чутки і плітки мене не цікавлять.

Почувши від директора "Комнати на першому поверсі більше, ніж на інших", я відразу вибрав своє майбутнє житло.

Для когось на зразок мене, проживання в маленькому номері просто не можна!

Отже, в найближчі три роки я житиму у кімнаті 1-3.

Поки я тут, мені хотілося б повністю присвятити себе навчанню, також потрібно не забути знайти таких людей, яких в майбутньому я зможу називати друзями.

Таких людей, які мають склад розуму вищих шарів суспільства, як і я, звичайно.

Було б вкрай непогано, опинись мої сусіди такими.

Всередині мого житла не було нічого, що можна було б розкрикувати.

Багато простору, вже встановлений меблі, прекрасний вид з вікна, що проникає в кімнату сонячне світло - все було прийнятним.

Хоча з моїм домом у Разані не можна навіть і порівнювати.

Що ж, схоже я не помилився, вибравши кімнату на першому поверсі.

До гуртожитку я добрався до вечора.

Перенесення багажу, його розпакування, розміщення речей і так далі потребують багато часу.

Але сьогодні я б уже закінчив.

Можливо, завтра.

У очікуванні завтрашнього дня моє тіло наповнюється силами. Такими темпами, я досить швидко закінчу заселення.

Їжа в їдальні була дуже смачною, і мені вдалося задовольнити свої бажання.

Я відчуваю невеликий дискомфорт через те, що купальні тут громадські, але думаю, з цим доведеться просто змиритися. Я повинен якомога швидше звикнути до цього.

Після цього я повернувся до себе в кімнату і замкнувся всередині свого нового вичищеного будинку.

- Чудовий, добре опущений номер.

Жителям першого поверху також є невеличка ділянка садів.

Я виліз через вікно і подивився на нього.

Він відділений від сусідніх ділянок невеликим парканом, а його трава чудового зеленого кольору.

Отже, я можу користуватися цим протягом трьох років.

Треба буде зайнятися вирощуванням чого-небудь.

Дерево, квіти... Моя уява наповнена ідеями.

Як варіант, для початку можна обмежитися ростом розарієм. Так, він найкраще підійде для когось на зразок мене.

- Ха! Ха! Ха!

Я почув голос іншої людини.

Схоже, мій сусід ліворуч теж чимось займається у своєму саду. Здається, та частина належить кімнаті 1-2.

Я таємно підглянув крізь щілини в паркані і побачив чоловіка величезного статуру, який практикувався з великим мечем.

Голий по пояс, зовні абсолютно відрещений від світу, він, без перешкод тренуючі думки просто продовжував махати своїм мечем.

"Чесно кажучи, краще його не турбувати", - подумав я.

Не хочу зв'язуватися з такою вульгарною людиною.

Таке знайомство залишить слід на всьому моєму майбутньому життя.

Але це не єдиний мій сусід. Праворуч від мене була кімната 1-4, в якій також хтось жив.

Думаю, завтра піду саме туди.

Я заліз всередину і заварив чорний чай, який я завжди п'ю перед сном.

По всій кімнаті розповсюдився свіжий аромат чаю.

Хоча запах був невеликий, мене це не хвилювало.

У той же час, коли у мене в роті з’явилися перші краплі чаю, я почав клонувати спати.

Зрештою через напруження, яке накопичилося за день, я зрозуміла.

Після чаю, треба буде відразу лягти спати.

Але це була досить сильна сонливість.

Я навіть не помітив, як заснув прямо на місці.

Не знаю, скільки я проспав.

Наступного ранку мене розбудив гучний звук. Ніби щось важке зіштовхнулося один з одним.

Цей звук виходив від дверей.

Здається, хтось дуже сильно, навіть безжалісно стукає у двері.

Подивившись у вікно, я побачив, що сонце тільки встала.

І кого ж це принесло в таку годину?

У цього "когось" точно щось не так з головою!

Або це грабіжник який-небудь?

Страшно! Раніше я не потрапляв у такі ситуації, тому нічого не міг вдіяти.

Моє тіло не рухалося.

Я просто чекав, поки пройде страх.

Навіть після того, як звук припинився, я все ще деякий час не міг поворухнутись.

Що сталося?

Секундочку, якщо подумати, я не пам'ятаю, що сталося вчора ввечері.

Останнє, що я пам'ятаю - я пив чай. Але чому я спав на підлозі?

Ну гаразд, не варто намагатися згадати те, що ти не можеш пригадати. (п)п: Логічно)

Треба заспокоїтись і почати знайомитися з сусідами.

Поснідавши, я попрямував до номеру 1-4.

- Так?

Мене зустрів брудний юнак у капюшоні і масці.

З його кімнати виходить сильний запах ліків.

Мені рефлекторно захотілося затиснути ніс, але якимось чином я витримав.

Переді мною стояла людина з малим тонким тілом. Ділянка під очима була злегка чорновата - напевно, він мало спить.

- Кхем, мене звати Луїн. Він вчора сів у кімнату 1-3.

Я вже жалкував, що прийшов сюди.

З ним мені точно не вдасться подружитися.

Ми з ним абсолютно різні. "Не одного поля ягоди" я б навіть сказав.

Треба негайно звідси піти.

- А мене Тото Гапп. До речі, ти добре спав?

- Так. Чомусь я не дуже добре пам'ятаю події вчорашнього вечора, але я точно виспався. Раз ми познайомилися, я піду далі.

- Хмм, значить все пройшло за планом.

- А? Що пройшло за планом?

- Та ні, нічого, думки вголос.

– Эм, ну ладно. Побачимося.

На жаль, Бог не подарував мені добрих сусідів...

Зліва якийсь варвар.

Праворуч - дивак у всіх сенсах цього слова.

Але це не означає, що ти розчарований.

Як тільки навчальні дні почнуться, я зможу зустрітися з безліччю інших студентів.

З огляду на те, що я першокласний, мені не буде важко завести нові зв'язки.

Отже, з найближчими сусідами не пощастило.

Але, схоже, ще хтось живе в 1-1.

Можна спробувати познайомитися з тим жителем.

Стоячи перед дверима, я слабо чув різкий металевий звук, що виходив з кімнати.

Дуже знайомий звук.

Схожий на той, що я чув в кузницях.

Він що, кусає?

Палац? Зачем?

Багато питань виникло в моїй голові, але трохи подумавши, я вирішив не стукати.

Після цього я повернувся до своєї кімнати і випив свого улюбленого чорного чаю, щоб заспокоїти свідомість.

Немає ніякої необхідності поспішати.

Мене оточують дивні люди, але одного дня я зможу завести друзів.

Безумовно. Я ж елита.

Оскільки я не мав чим зайнятися, то вирішив провести решту дня за читанням.

Добре, що я захопив із собою кілька улюблених книг.

Я не думав, що вони допоможуть мені. Але виявилося, так і сталося.

Я відчуваю щось дивне.

Дуже дивне.

Зараз тільки полудень, але мене клонує в сон.

– На... Цього разу... Мені потрібно дістатися до ліжка...

Я попрямував до ліжка шаткою ходою, але не діставши її, впав на підлогу і заснув.

Не знаю, скільки я проспав.

Наступного ранку я знову прокинувся від сильного гуркоту.

Який виходив від дверей.

Знову той бандит!

Без сумніву, він прийшов завершити розпочате.

Ця людина знову намагається зламати двері.

Я подивився у вікно і побачив світанок.

Якого біса цьому хлопцю потрібно?

Мене охопив жах.

- М-маточка... - Я випадково почав звати маму у приступі паніки.

Чому все це зі мною відбувається?

Від страху і образи на долю сліз самі полилися з моїх очей.

Через деякий час, гуркіт припинився.

Він здався?

Після сніданку треба буде поговорити про це з директором.

Інакше я довго не витримаю.

Поки я насолоджувався прекрасним чорним чаєм, щоб заспокоїтися, з боку дверей знову вийшов звук.

Цього разу він не був таким гучним. Просто "стук".

Відчинивши двері, я побачив вчорашнього жителя з 1-4.

Від нього все ще був сильний запах лікарських рослин. Мабуть, його одяг впирала запах тієї кімнати.

Йому точно варто у себе прибратися.

Я вже забув його ім'я, але це неважливо, тому що у мене немає наміру ставати його другом.

Тому, навіть якщо він буде ввічливий і привітний, я зроблю все, щоб виводити його.

- Що таке? Я зараз трохи зайнятий.

- Вибачте, багато часу не займу. Схоже, всю минулу ніч не було світла. У вас щось трапилося?

- Хмм, якщо так подумати, я сьогодні прокинувся на підлозі... Чому я там спав? Не знаю, або, точніше, не пам'ятаю.

- Другий день, знову успіх.

- А?

- Та неважливо. Бережіть себе.

– Ем, ну, побачимося.

Відразу після цього я закрив двері.

Але він, здається, хвилювався за мене.

Я можу його зрозуміти. Я ж еліта, хочеш подружитися зі мною природно. Ось тільки друзі, як правило, обюдно.

З такою зовнішністю, як у нього, не думаю, що він має родовідний зв'язок, схожий на мою.

Здається, що на першому поверсі було помилкою вибрати кімнату.

Начебто ті плітки перед гуртожитком говорили щось про дивність першого поверху. Треба було прислухатися.

Хоч би як там було, через кілька днів візиту до їдальні я знайшов друзів.

Оскільки академія була справді величезною, тут було багато елегантних учнів, які не поступалися моїй величі.

Серед них мене влаштовували.

Гігант з 1-2, замішаний на лікарських рослинах дивак із 1-1 - всі вони мені не підходять.

Хмм... Начебто в цьому році вчинив хтось з простолюдинів. Коли я почув про це, спочатку не повірив своїм вухам, але трохи подумавши, я зрозумів, що ким би не був цей простий хлопець, мою увагу він все одно не заслуговує.

Порозмовляв з директором, і кожного дня гуркіт припинився.

Здається, що управитель тримає вузде гуртожитку.

Початок був не найуспішнішим, але тепер я можу спокійно подорожувати океаном академічного життя!

З цього моменту справи точно повинні піти краще.

- Чорний чай справді чудовий.

Я покликав своїх друзів і ми разом п'ємо чай. Благодать...

У всіх інших подібний настрій, така оточення чудово підходить для таких як ми.

- Буе, одного з моїх друзів вирвало.

Сніданок, чорний чай, я побачив все вміст його шлунку.

- Гей, що ти поклав у цей чай?

Природним чином усі друзі на мене дивилися крізь пальці.

- Н-нічого я туди не ложи-буе.

Мене також вирвало.

Після цього, ніби за командою, всі почали блювати.

- Та що, блін, не так з твоєю кімнатою?

Мої друзі пішли, переповнені обуренням.

– Чёрт!

Що взагалі сталося? Я ж нічого такого не клав у чай.

Без особливої радості мені довелося вичистити кімнату, заповнену різноманітним сміттям, а наступного дня я розплився у вибаченнях перед друзями.

Я дійсно заварив чай точно так само, як і завжди. Мені вдалося донести до них мою щирість, і мене пробачили.

Ох, хмари згущалися над моїм мирним життям, але мені чудом вдалося їх уникнути.

Так чи інакше, вчора я, начебто, відчував слабкий запах ліків, коли пив чай ... Та не, напевно, просто здалося.

- Я чув вчора якийсь шум і гнів у твоїй кімнаті, щось сталося?

Це був знову хлопець в капюшоні з 1-4.

Він мене дратує.

- Все гаразд, просто ми з друзями заробили невелике харчове отруєння. Наступного разу обіцяю вести себе тихіше, тобі не потрібно про мене турбуватися.

Зробивши удар на останньому фразі, я непрямо спробував передати "не приходь більше".

- Хехе, я геній.

- А?

- Та нічого, знову думки вголос. Я піду.

- Так, побачимося.

Коли він прийде наступного разу, я просто не буду відкривати двері.

Не хочу мати нічого спільного з цим хлопцем.

Після обіду друзі запросили мене займатися вправами на свіжому повітрі.

Мені цього не дуже хотілося, але вчорашнє нещастя ще не було достатньо забуте.

Це непоганий шанс для примирення.

Зібравши всіх, я йшов попереду.

Всі вже з нетерпінням чекали початку занять. А мій настрій, здається не стане кращим, вже занадто багато всього сталося за останні дні.

Коли я задумався, то зіткнувся з лобом в чоло з іншою людиною.

Схоже, що ми обоє задумалися і не дивилися по сторонах, за які й поплатилися.

- Агх!

Я глянув на чоловіка, з яким ми зіткнулися і побачив того хлопця з 1-1.

Житель, у гості до якого я хотів заглянути, але розчарувався.

Я бачив його кілька разів, коли він виходив зі своєї кімнати.

За його одягом і поведінкою я відразу зрозумів, що він був з якоїсь глибинки, до еліти, як мене, йому було далеко.

Мені дійсно здається, що не познайомитися з ним - було гарною ідеєю.

Так, я точно зіткнувся з жилетом 1-1.

- Вибач, я дивився в інший бік і не помітив тебе.

Цей чоловік одразу почув слова вибачення і він простягнув мені руку.

Я сильно тягнув по його руці.

- Не чіпай мене!

У мене був поганий настрій.

Крім того, ще й дивний дворецький з глибинки, що давив метал, простягнув мені руку допомоги.

- Не торкайся до мене своєю брудною рукою! Третій дворецький, як ти не можеш мене чіпати! Було б чудово, якби ти просто пішов.

- ...Мм, прошу вибачення. Тоді я піду.

Коли він пішов, я останній плескнув по його спині.

- З цього моменту, тобі краще уважно дивитися по сторонах. Отже, ваше життя в академії та майбутнє загалом стане набагато кращим!

Він нічого не відповів і пішов.

Просто есенція марноти. Він навіть нічого не зміг відповісти.

- Гей! Це було дуже грубо з твого боку, - зі злістю сказав один із моїх друзів, наблизившись до мене.

- В чём проблема? Не бачу сенсу бути ввічливим з якоюсь дрібною сочкою, - я дійсно не розумів, що його так розізлило.

- Ти взагалі у своєму розумі? Цей хлопець - Курурі Хелан, а ти його так просто образив!

- А... ем, хто?

Що за... Хто цей Курурі Хелан?

Розлючений друг, здається, не збирався заспокоюватися.

Та ще й всі інші перебували в неспокійному стані.

У мене погане передчуття...

- У даний момент Хелан є найбагатшою територією. Цей хлопець - син Хеланського лорда, а отже - сам майбутній Лорд. Крім того, у нього є зв'язки з королевою і другим принцем, Рахса-самою!

- Навіть якщо ви говорите "зв'язки", це ж не такі вже й сильні зв'язку, вірно? Принаймні до мене такої інформації не потрапляло.

Щоб хоч якось померти його запал, я навів деякі факти на власний оправдання.

- Це сталося не так давно, але всі говорять, що він досить дружив з Рахса-самою. Якщо будеш погано поводитися з цим хлопцем, ризикуєш стягнути на себе гнів королівської родини.

Я випадково проковтнув слину.

– А... емм...

Мені не вдавалося підібрати слів.

- А я ось ще про що чув.

Мої друзі, здається, все ще мають про нього деяку інформацію.

Мені захотілося заткнути свої вуха.

- Цей хлопець, мабуть, досить сильний користувач магії. Навіть кажуть, що він має достатньо сил для того, щоб з одного пострілу зняти монстра.

- До мене теж доходив цей слух.

Інші друзі погодилися з ним.

Секундочку, з одного пострілу!? Таке взагалі можливо для студента?

Принаймні раніше я про подібне не чув.

Я мимовільно почав нервувати, але їхні слова все-таки залишаються непідтверденими чутками, яким можна не вірити.

- Ну, якщо вже на те пішло...

Здається, хтось ще хоче щось додати.

- Це сталося, коли я тільки заселився в гуртожитку. Цей Курурі Гелан одного разу повернувся з руками і ротом, повністю вкритими кров’ю. Я був наляканий побаченим, тому не став ставити багато запитань, але тепер, згадавши про це...

Мені здалося, чи зараз все сковтнули слину? Навколо було досить тихо, так що я впевнений, що мені не здалося.

Почувши його, всі відразу замерли.

Тепер слова були зайвими, все і так усе розуміли.

А що ж я наробив?

Що ж тепер стане моєю спокійною плаванням по океану академічного життя?

Схоже, всі мої сусіди досить небезпечні.

Мій розум трохи затуманився.

У мене небезпечні сусіди!

Це треба запам’ятати на майбутнє і уникати їх.

У такому разі, у мене з'явиться шанс на світле життя!

... Надійне.

Глава 14

- У результаті, мені так і не вдалося подружитися з новим жителем із 1-3, - вугюмо сказав Вайн, завалившись зі похмурим виглядом до мене вранці.

- Ну, з усіма неможливо подружитися, так що не забивай собі цим голову.

- Хіба? Ми ж обидва належимо людському роду...

Він думає про занадто серйозні речі в властивій йому абсурдної манері ...

Ми знайомі лише два тижні, але за цей час я вже встиг зрозуміти, що він з себе представляє.

- Люди можуть і ненавидіти один одного. Просто... Яка різниця?

- Як би тобі сказати, люди про таке зазвичай не думають.

– ...

Я спробував непрямо передати "У таких питань немає відповіді, тому краще забити", але Вайн закрив очі і, схоже, почав про щось роздумувати.

У нього занадто серйозна характер, тому він не може опустити це питання так легко.

Незрозуміле протистояння все ще турбувало мене, але я вирішив зайнятись кузенною справою.

Заняття чимось раптово полегшує спілкування.

Кімната швидко заповнилась приємним звуком роботи.

- Ти не будеш готуватися до завтрашнього тесту?

Вайн перервав своє мовчання.

Попередній тест складається з іспиту, який проходить за тиждень до навчання, щоб розподілити учнів по класах.

Про нього було детально написано в путівнику, який видає всім, хто робить.

- Проблем з письмовим тестом не повинно виникнути, бо я вчився по кілька годин щоранку після пробудження. Також мене дуже не хвилює Тест фізичної сили. Незважаючи на мій зовнішній вигляд, я працював з дитинства.

- Справді? Я теж впевнений по частини фізичної сили, але ось листова частина ... Що ж, доведеться використовувати всі свої сили і витиснути з себе все до останньої краплі.

А він і далі діє відповідно до свого образу, чого дивує нас?

- Кращі сорок попадуть до класу А, вірно?

- Нуу, якщо не трапиться нічого незвичайного.

Майже всі головні персонажі, включаючи Іріс, були з класу А.

Щоб запобігти розгулу Елізи, перешкодити їй потрапити в клас A - моя вища мета.

"Якщо така твоя мета, чому ти просиджуєш штани і відбиваєш метал?" Ну, як би я не квапився і що б не робив до початку навчання, результат сильно не зміниться.

Тому я проводжу час у своєму задоволення.

Каємо тебе, Вайне.

Якщо ти так хвилюєшся про майбутнє тесту, то краще б пішов і трохи поголився, замість філософських ідей людського буття.

- Я прошу поради!

- ...це з боку дверей.

Під час розмови з Вайном почувся гучний голос.

Мабуть, це жінка.

І судячи з емоцій, що вкладені у її голос, вона на щось дуже сердиться. Може, у неї забрали хлопця?

- Вона до нас?

Не пригадую, щоб я когось міг так роздратувати... або забрати чийогось хлопця.

- Здається, це неправильно.

- Я прошу поради!

Енергії в голосі додавалося.

- Схоже, все-таки до нас. Піду подивлюся.

Вайн встав зі стільця і попрямував до передпокої.

- А... Ну, гаразд, нехай йде.

Цей "повідетник" безперечно принесе проблеми.

Якщо вона кричить перед іншими дверима, то все в порядку.

Якщо перед нами, але без вагомої причини, вигляд Вайна зробить все за нього.

- Що?

Голос Вайна, який не містив у собі та осколка його доброти, пролунав від дверей до входу.

Проте, в той же час, не містить і будь-яких злих намірів.

- Курурі Гелан тут живьоо-йоааАаaaAaiaaanaoa!

Гучний вереск.

Мені чомусь здається, що навіть якщо небо зіткнеться з землею, я не зможу закричати настільки голосно.

Жінка-посельник двічі або тричі прочистила горло, а потім продовжувала говорити.

- Я не бачу вашого обличчя, але думаю ви Курурі Хелан. Я прийшла, щоб попросити про дещо.

Ах так, Вайн такий високий, що не поміщається в дверній променях, точно.

Не думаю, що у нього достатньо ввічливості, щоб зігнутися і подивитися в дверній променях.

Я розумів ситуацію, бо недавно сам опинився в ній.

- Я не Курурі.

- Е, ні? Я чула, що Курурі-доно живе в 1-1.

- Так, він живе тут. Але я не він.

- А! Ви його друг? Якщо це так, будь ласка, покличте Курурі-доно.

- Не можу. Уходите.

Що за!

Здається, що його відповідь здивувала мене більше, ніж гостя. Чому ти ні з того ані з сього проганяєш її?

- Що? Можливо, ви прийшли в кімнату Курурі-доно, щоб зробити щось погане?

- Навіть якщо і так, що будеш робити?

- Я замучу тебе піти!

Обстановка накалялася, тому я в паніці кинувся до дверей.

- Що ви двоє робите? І хвилини не пройшло, а ви вже трохи горло один одному не перегризли.

- Вона була досить грубою, тому і я не став з нею цементувати.

Схоже, він до сих пір поза себе за її крики.

- Я розберуся, почекай в кімнаті, Вайн.

- Гаразд.

Хоч і неохоче, але він зайшов всередину.

- Вітаю, я Курурі Хелан. Гадаю, ми раніше не зустрічалися?

Я привітав жінку переді мною.

Як і Вайн, вона підтримала свій одяг в ідеальному порядку, а позаду звисала його зібрані у пучок світле волосся.

Вона стояла в чудовій позі, дивлячись на мене своїми глибокими і великими очима. Одним словом - красива жінка. Я б дав їй... 5+. На жаль, немає ніяких стандартів оцінки.

- Ура! Мене звати Кроссі Аміраль. Для мене велика честь, познайомитися з вами. Ви виглядаєте точно так, як я собі і уявляла.

- А, ем. Дякую. Так... Чому ви прийшли?

- Я, Кроссі Аміраль, прийшла попроситися в учні до Курурі Хеланудоно.

– Ээ?

У цей момент, я, напевно, був схожий на ідіота.

- Я чула, що ви однаково добре звертаєтеся до меча і магії. Я теж хочу стати сильною. Будь ласка, обвчіть мене.

– Ээ? А... Ну, для початку, може зайдете?

- Так!

Погана справа!

Останнім часом мій мозок вимикається під час якихось набридливих ситуацій, тому все закінчилося тим, що я запросив її всередину.

З'являються учні, ті ще морока. Краще буде розгорнути її зі словами "Читай книжки".

- Це велика честь побувати в кімнаті Курурі-доно.

- Якщо ти закінчила, можеш піти і почути очікувані слова від Вайна.

- Що ти сказав?

Почалася ментальна боротьба думок.

Ні, не роби цього! Тобі не вдасться перемогти!

Він тобі не по зубах! Він таких як ти на сніданок їсть!

Щоб розрядити обстановку, я вирішив попросити Кроссі-сан, перед цим посадивши її в крісло.

– Кроссі-сан, ви теж робите цього року?

– Да.

- З чого ви взагалі захотіли стати моїм учнем?

– Я... Потрібно стати сильнішим. Через це я шукала сильних людей, а нещодавно почула чутки про Курурі-доно.

Які ще чутки? У мене погане передчуття, тому не буду питати.

Але як би то не було, вона хоче стати сильнішою, так? У неї повинні бути на те вагомі причини, але, мабуть, краще в них не заглиблюватися.

- Навіщо жінці ставати сильною?

Вліз Вайн.

- А що не так з тим, що я хочу стати сильнішим?

Раунд два. Почали!

Я не міг дозволити цьому продовжуватись, тому треба втрутитися.

- Крім того, я не жінка! Я - хлопець! (пп: в англійській немає чоловічого і жіночого роду слів, тому раніше я вважав Кроссі жінкою і писав про неї у жіночому роді, але, щоб зберегти "сюрприз", залишу як є )

– Ээ!?

У цей момент, я, напевно, знову був схожий на ідіота.

Вайну теж не вдалося приховати своє здивування.

Його голос, його зовнішність, навіть цей солодкий аромат, який йде від волосся, все це могло належати тільки жінці.

Але, незважаючи на все це... Чоловік?

Я знову з ніг до голови оглянув "це".

Певна жінка.

Крім того, досить симпатична жінка.

Але, при цьому чоловік.

Навіть при тому, що це жінка, це чоловік.

...що? Що це взагалі таке?

Я з'явився у замішанні.

- Н-ну, неважливо, мені потрібно стати сильнішим! Будь ласка, станьте моїм вчителем і вчите мене.

- Навіть якщо ти кажеш "більше", я можу навчити тільки того, що знаю сам. Тебе це влаштує?

- Звичайно! Я за цим і прийшов.

– Що ж... Тоді гаразд, я буду навчати тебе.

- Велике спасибі! Присягаюся, що викладусь на всі 200% щоб бути гідним вас і досягти розуміння ваших технік.

Справа приймає серйозний оберт, зупинись!

Не дави так на мене!

Напевно, його зачарувало саме слово "сила".

Коли ми з Кроссі закінчили, почав говорити Вайн.

- Якщо хочеш стати сильним, спочатку натренуй своє тіло. З таким, як у тебе, багато сенсу не вийде. Якщо просто хочеш займатися магією - тоді добре, але у фехтування без натренованого тіла можуть виникнути проблеми.

- Заткнись! Ти не мій вчитель! Я буду слухати тільки навчання вчителя Курурі!

Почалася ще ментальна боротьба думок.

Раунд три! Почали!

- Так, тихо, заспокойтеся обидва.

- Якщо таке бажання мого вчителя. До речі, я хочу почати тренування прямо зараз, - почувши це, мені стало погано.

Що мені, блін, з ним робити?

- ...почни з тренування свого тіла.

Вайн дивиться на мене дивним поглядом.

Але ж це основи, так? Вайн-сан, навіть якби ти не сказав цього, все одно мені довелося б!

Це правда! Чесно!

- Гаразд, я зрозумів. А що мені конкретно потрібно робити?

- Що б ти не робив, гнучкість тіла і фундаментальна фізична сила - необхідні основи. По - перше, розмийте суглоби й м’язи, — сказав Вайн.

Кроссі іскоса подивився на нього.

- Що б ти не робив, гнучкість тіла і фундаментальна фізична сила - необхідні основи. По-перше, розмини суглоби і м'язи.

Цього разу ці слова походили з моїх уст.

- Зрозумів!

Будь ласка, помиріться!

Тоді більше не буде потреби в мені-посереднику!

— Розтягнення м’язів убогої людини, — строго проінструктував Вайн.

– ...

Звичайно, Кроссі ігнорує.

- Чому б тобі не спробувати більше приділяти увагу розтягненню стегнаних м'язів?

- Так!

Чорт!

Якби я знав, що все так обернеться, залишився б на лісничому майданчику.

- Правильно розподіляйте час, закладаючи основи. Десь через тиждень, можеш почати пробіжки для поліпшення стану твого тіла. До того часу, зосереджуйся на розвитку гнучкості.

– ...

- Думай про його слова, як про мої! - Я додав відразу за Вайном..

- Як скажете!

Упевнити Кроссі послухатися Вайна було дуже легко.

- Розсунь ноги ширше.

Вайн продовжував строго все контролювати. Здається, він наповнюється ентузіазмом тренуючи когось.

- Гей! Не чіпай бедра дівчини!

Здається, Кроссі тривожать руки Вайна, які допомагали йому розсувати ноги.

- Але ж ти хлопець.

- І що? Все одно не чіпай їх! (п.п.). ...)

- Від тебе забагато шуму. Якщо хочеш стати сильнішим, то мусиш розширити їх!

- Я сказав не чіпати мене там!

Гаразд, здається вони поладнали.

Вайн, здається, намагається придивлятися за іншими. Хоча його тон і здається суворим та грубим, але він ретельно й ґрунтовно все пояснює.

Від них стільки шуму, але у них напевно вийде сдружитися.

Я повернувся до ковки.

- Дивись. Твої ноги повинні доторкнутися голови. До того як ти досягнеш такої гнучкості, тобі не вдасться перейти до наступного кроку.

- Мене не турбують твої слова. Ти надто сильно дав! Мені боляче!

- Тобі боляче, бо ти все своє життя лінився.

- Заткнись, не говори так зі мною!

- Просто будь тихим. Сила не з’являється без суворих і нестерпних випробувань.

- Я це і без тебе знаю!

Так, як я і думав, вони поладнали.

Ммм, може ви підете до своєї кімнати і продовжите там?

Глава 15

Примітка альтера: для кращого розуміння цього розділу потрібно знати, що цифра 4 є нещасливою, оскільки вона може бути вимовлена як "shi", що означає "смерть".

-----

День екзамену.

Перший день проходить тест на фізичну силу.

Усі 432 нових студенти збираються у шкільному дворі.

За ідеєю всім краще було б прийти в одязі, не соромлячись руху, але тест проходить рано вранці, коли сонце ще не встигло нагрівати повітря, тому всі прийшли одягненим попелом.

Я прийшов у легкій кігті і штанях, щоб зберегти тепло.

Приблизно через п'ять хвилин після вказаного часу збору хтось, кого можна було б відняти за інструктора, з"явився в передній частині двору.

- Приємно з вами познайомитись. Я - інструктор Мітчел Ву. (П: також "перекладач") Сьогодні проводиться тест на фізичну силу. Ви повинні пробігтися по зовнішньому колу школи, що становить близько десяти кілометрів. Від часу будуть залежати набрані вами окуляри, так що викладуться на повну. Для кожного була зроблена пов'язка з індивідуальним номером, носите її спереду. Ми починаємо через годину біля головних воріт, не запізнюйтесь! На цьому все!

Десятикілометровий марафон, значить. Чесно кажучи, досить просте випробування я очікував найгіршого.

Мій номер 44.

Зазвичай, таке число не принесе нічого доброго.

Тим не менш, я відкинув погані думки подалі і почав розмиватися.

Мене так само розминають двоє чоловіків, які прийшли до мене рано - вранці.

- Подивимося, на що ти здатний.

Вайн старанно розтягає своє тіло, попутно розмовляючи з Кроссі.

- Не дивися на мене зверху вниз, бовдур! Так розмовляти зі мною дозволено тільки Курурі-доно!

Кроссі скрупульно виконує розтягування так, як його вчора навчив Вайн.

- Ай ой, не дави так сильно!

Коли я звернув на них увагу, Вайн вже почав допомагати Кроссі з розтяжкою.

Тримаю парі, він так зводить рахунки.

- Гей! Я ж сказав вчора не торкатися моєї шкіри! Урод-збрященець!

- Я не зможу допомогти тобі, не торкаючись. Скоро звикнеш.

- Ніби я тобі дозволю!

Така розмова вже стала нормою.

Я колись сказав, що розумію Вайна краще за інших... Беру свої слова назад, Кроссі на пару порядків випередив мене.

А поки ці двоє фліртували, я оглянувся навколо.

О, тут і там миготять знайомі обличчя.

Мій погляд впав на Іріс.

Вона так само сприйняла підготовку, як і пара тих людей, згаданих раніше.

Її погляд впевнено говорив "Я виграю, незважаючи ні на що".

Дякую, тепер у мене зникло бажання підходити до неї.

До речі, я тут згадав, в академії немає ніяких упереджень щодо підлоги.

Але, як не скажеш, хлопцям часто легше бігати, ніж дівчатам.

... Я ж не програю Іріс, так?

Це трохи бентежило мене.

Я продовжував оглядатися і... Вони тут!

Перший принц Арктики і його найкращий друг Рейл.

Як оточені дівчатами, вони відразу виділяються серед інших.

На відміну від свого дня народження, тут Арктика не показував і толиці ввічливості.

Весь його погляд говорив "Відчепись від мене!"

Його друг Рейл в цей час намагається заспокоїти принца.

Да... Нелегко бути знаменитим.

Йдемо далі і ... Знову велика пташка.

Еліза Діаулль.

Дочка прем'єр-міністра і топ краси.

Чудова наука, всемогутня у спорті.

Прекрасні блакитні очі та довге волосся, яке опускається до талії.

Вона стоїть з злегка закритими очима, випростаючись і схрестивши руки, але навіть ця її стійка прекрасна.

Меншого я і не очікував від своєї майбутньої дружини.

Ні, серйозно, вона до найменшої деталі мій тип.

І все ж, чому у неї така брудна особистість?

Якби вона трохи стриманіша - була б ідеальна!

Яка втрата...

Велика четвірка, послідовники Елізи, знаходиться позаду неї.

Усі бояться їхнього зору і уникають його.

Якби тут був чоловік, гідний вітання, Еліза підійшла б сама.

Крім того, всі інші відкидаються! Ніби вона спеціально дала четвертці таке завдання.

Інакше й бути не може.

Я тут згадав, в грі, якщо я не помиляюся, Елізі легко вдалося потрапити до класу А.

Отже, вона буде серед перших у цьому марафоні.

...пф.

Представивши її обличчя, коли вона буде несамовито бігти, я злегка розсміявся.

Навіть незважаючи на її нескінченну холодну міну.

Через уявний образ, з'явилося відчуття близькості до Елізі...

Здається, Вайн з Кроссі і без мене чудово впораються, тому я попрямував убік Елізи.

- Йо, утречка. Ме...

Не встигла домовитись, мене відштовхнула жінка, яка ймовірно є частиною великої четвірки.

Це ж насилля!

- Отвали, раболепный!

- Роботолепний!

Що? Про що це вона? Мене вперше так назвали, і я без поняття що це означає.

- Ем, я просто хотів привітати Елізу-сан, — сказав я, все ще перебуваючи в замішанні

- Еліза-сама зараз зайнята. Чи ж це не правда? Подхаємо!

Мені відповіла все ж член великої четвірки.

- Подхалим! Я ж навіть нічого не зробив!

- А ти наполегливий, сука!

- Чорний!

- Досить, Мериме-сан.

Несподіване втручання з центру.

Еліза віддала команду дівчині на ім'я Меріме і підійшла до мене.

Настільки красиво проведений поклон, що його можна було б назвати ідеальним.

З мене мало не вирвалося моє щире "правно".

- Ви Курурі Хелан, правильно? Мене звати Еліза Діаулль. Прошу вибачення за грубість моїх слуг.

- Все гаразд. Не варто про це турбуватися. Сподіваюся, ми з вами зможемо поладити.

- Я некомпетентна в багатьох речах, але я теж на це сподіваюся.

- Як би там не було, Еліза-сан і ваш уклон, і ваша зовнішність, в вас все чудово.

Вона так гарно виглядала, що таких простих слів явно не вистачало для вираження моїх емоцій.

- Хаха, а Курурі-сан знає як залицятися.

- Не зовсім, я просто сказав те, про що дійсно думаю.

- Правда? Тоді я з радістю прийму ваші слова. Що ж, мені потрібно почати готуватися. На цьому я, мабуть, покину вас.

- Постараємося і викладемося на повну.

– Да.

Еліза зробила ще один незрівнянний поклон і швидко пішла назад.

Одна з великих четвірки, Меріме, також вклонилася у якості вибачення.

Думаєш цього достатньо! Забери ті свої дивні слова назад!

Але після всього цього у мене залишилися гарні враження про Елізу.

Не можу собі уявити, щоб така гарна дитина знущалась над Іріс.

Хмм, але це неминуче.

У цьому вся сила жінок. Коли дивишся лише на зовнішність, то перестаєш помічати важливі нюанси.

Я не можу собі дозволити бути ошуканцем її краси.

Зрештою, це також одна з моїх основних причин прибуття в цю академію.

Я закінчив розминку і чекав початку.

За десять хвилин до кінця цієї години всі вже були готові.

Менше і не слід було очікувати від школи, де зібралася вся еліта.

- Ви хвилюєтеся, вчитель?

Кроссі запитав мене прямо перед стартом.

- Ну так, є небагато.

Коли ви нервуєте, краще з кимось поговорити. Це одна з моїх улюблених теорій.

- Всі готові?

Ніхто не відповів інструкторові Ву.

Ознака того, що всі готові.

- Почали!

А після того, як офіцер крикнув до нього, почув постріл з гармати.

Відразу після старту сформували три великі групи - провідні, серечні та відстали.

Кожен з нас може одразу зрозуміти свої можливості і приєднатися до відповідної групи.

Природно, що я причепився до лидирів.

Не хочу багато думати і забивати собі голову непотрібними речами.

Я навіть не дивився по сторонах, щоб розібратися чи є поруч знайомі обличчя.

Під час бігу ліворуч була видно зовнішня стіна школи, тому на першій точці я звернув наліво.

Всього таких точок три. Після третього йде фінішна пряма.

Після першого повороту група з близько 50 осіб складалася.

У ній протягнулося багато сторін, тому втекти стало набагато легше.

Група продовжувала розтягуватися.

Після другої точки в лидячих залишилося близько 30-ти людей.

О, бачу Вайна.

Його легко помітити через його зріст...

Так, а це вже погано. Якщо втрачу концентрацію, почну здавати позиції і випаду з групи.

Після другого повороту йде довга пряма ділянка.

У таких ділянках, хоч би як довго ти не бігав, немає кінця і краю.

Переносячи цей ментальний біль, я звернув увагу на нашу групу. Залишилося близько 10 людей.

Попереду всіх перший принц, Арктико.

"Це серйозно!" - подумав я, але мені не можна думати! Зберися!

Підійшовши до третього повороту, найдовша ділянка марафону закінчилась.

Арктика, Рейл, Вайн, якийсь хлопець, що біжить з останніх сил, і я - залишилися в лідерах.

Я був здивований принцем, який збільшив швидкість, діставшись так далеко, але якимось чином все за ним відразу підтягнулись.

Але після третього повороту Вайн і той втомлений хлопець викинули з гонки лідерів.

Фінальна битва між трьома залишеними.

Аркад видавив з себе останній ривок.

І я слідом за ним... Але потім я зрозумів.

Я можу його обігнати і перемогти в марафоні.

Але, думаю, краще буде поступити йому перше місце.

Не хочу виділятися, та й нічого хорошого з відбивання першого місця у принца не вийде.

Я почав мало-помалу сповільнювати швидкість і відстав від Арка.

І тут мене догнав Рейл, від якого ми з Аркою нещодавно відірвалися.

Схоже, він на межі сил і тому не намагається мене обігнати.

Ми продовжили рухатись пліч-о-пліч, а потім з'явилася фінішна риска.

Арка вже пересок її і відпочиває.

- Здається, у вас ще залишилися якісь сили - раптово Рейл сказав мені таке з посмішкою.

З дивно страшною посмішкою.

Сили залишають моє тіло, придаючи відчуття невагомості. Рейл зайняв друге місце, я - третє.

Після втечі Арка з Рейлом хвалять одне одного за докладені зусилля.

Відразу після цього з'явилися Вейн все з тим же хлопцем. Трохи піднатиснувшись, Вайн випередив його на десяту секунду.

- О ДА!

Цей його рідкісний гучний голос.

- А Курурі впорався краще, ніж я думав, — Вайн підійшов до мене, випивши трохи води.

- Ти теж гарно справився, бігаючи з таким великим тілом.

Я також віддав хвалу Вайну.

Чому після занять спортом настрій завжди стає таким відсвіжним?

Після цього хлопці, які тренували свої тіла, посипалися один за одним.

Як і слід було сподіватися, для дівчат це стало важче, поки ніхто з них не фінішував.

- Наступний буде дев'ятий, так?

Останній однозначне число

Вайна погляд був спрямований в сторону фінішної прямої.

Очевидно, що так чи інакше, але він стурбований за Кроссі.

Або ж він просто хоче, щоб той закінчив у верхній частині таблиці.

І тут з'явився дев'ятий змагаючий.

Це дівчина, ні, дві дівчини!

Через те, що це був не Кроссі, Вайн відразу втратив інтерес.

Протеривши свої очі, я побачив моторошну атмосферу, яка повисла між Іріс і Елізою.

Хто з них буде першим - займе дев'яте місце.

Мало того, що це останнє однозначне місце, але це ще й перше місце серед жінок.

Вираз на їхніх обличчях просто непередавані, вся їх краса кудись випарувалася.

Ирис.

Тобі не можна перемагати!

Я з усієї сили заорал в своєму серці.

Мені хотілося по-справжньому кричати, але я не можу зробити щось подібне.

Ти ж розтопчиш гордість Елізи!

Будь ласка!

Ірисе, для твого ж блага, заради мого ж добра всього цього світу, будь ласка, програй!

- Покажи їм, на що ти здатна! Давай, піднажми, Іріс!

Вайн, нікого не соромлячись, почав з усіх сил хворіти за Іріс.

Ах ти дрібний засранець!

- Еліза! Ти зможеш!

Інстинктивно крикнув я

- Ірис! - Викрикує Вайн.

- Еліза! – кричу я.

- Ірис!

- Еліза!

- Іриса шибе!

- Елізаchina!

Двоє здійснили останній ривок.

І, здається, одночасно перетнули межу.

Хто з них перший?

- Еліза була трохи швидше.

Проголосив інструктор Ву.

- ТАК жуй!

Випадково вирвалося з мене.

Погляд Елізи каже: "Чим ти такий задоволений?"

- А ви молодець... Еліза-сан... Правда? Це була хороша гонка.

Іріс підбігла до Елізе і простягнула руку.

Прекрасний сцена після забігу.

- Еліза трохи відвернулася, знехтувала і пішла випити води.

Ірис підійшла до нас у повному задушенні.

- Здається, мене ненавидять. Навіть якщо ми мали таке хороше змагання.

- Ти добре постаралася. Це був дійсно видатний забіг. Крім того, ви зайняли дуже високе місце.

Я посміхнувся їй, передаючи воду...

Глава 16

Оп: починаючи з цього розділу змінився анлейтер, зі всіма витіканими

Дерева й квіти нарешті розбіглися, і територія школи погоріла в яскраві кольори, а обличчя учнів були блідими від втоми. Я теж втомився, але скоріше порівняв би колір свого обличчя до кольору завареного зеленого чаю.

Цікаво, як учні здали екзамени фізпідготування? З боку вони виглядають так, ніби з них висмоктували всю енергію.

Ті, які тільки закінчили довгу подорож і ті, хто ще не встиг звикнути до нового оточення виглядали особливо похмуро.

У них не було іншого вибору, як визнати, що їхня здатність на такому малому рівні.

Сьогодні проводяться іспити, а церемонія вступу почнеться через п’ять днів.

Дехто використовує цей час, щоб відпочити і позбутися втоми.

Крім того, учні просто оглядають шкільну територію і роблять все, що їм потрібно, готуючись до змін у їхньому житті.

Біля входу в будинок школи висить величезний аркуш паперу, нагорі якого видніється напис "Результати Екзамена по Физічній Підготовці Нововічків", а прямо під нею показані всі обрані учнями балли та їх місця.

Екзамен з перевірки знань був проведений наступного дня після екзамену.

Він днувся весь день, а вже наступного ранку був показаний ще один список результатів.

Так, також не було нічого поганого.

Перше місце: Аркальський кузен 500 балів.

Перше місце: Іріс Палала 500 балів.

Третє місце: Еліза Діаулль 499 балів.

Четверте місце: Рейл Рэйн 498 балів.

Курурі Хелан 497 балів.

6-е: Томас Есоджін 496 балів.

–

–

–

–

# 67: Вайн Лотте 379 очок.

–

–

–

–

# 114: Кроссі Аміраль 311 балів

Іріс побила Елізу.

Ну, з цим мені нічого не зробиш.

У неї надзвичайний талант, раз вона змогла поступити в Еленоварську Академію будучи простолюдинкою і ще й отримати стільки балів.

У всіх чотирьох тестах - Загальні знання, Арифметика, Счетоводство і проста Магічна наука - вона не втратила жодного бала.

Добре, що Еліза хоча б у марафоні перемогла.

До речі про марафон... Менше від принца я і не очікував.

У нього дійсно ідеальний результат? Я вражений.

Він правда не жульничав? Ну, щодо нього не знаю, але я - точно ні.

Четверте місце зайняв Рейл

Від нього я теж не очікував менше.

Йому всього два балів до першого місця не вистачило, напевно він виклався на повну.

П'яте місце за мною.

Дідусю Морану, я багато чого навчився і дізнався.

Втрачати ці три окуляри у розділі "Загублені знання".. Дуже прикро.

Один із питань поставив мене в глухий кут, там запитувалося: "Яка офіційна назва у Вітамі С?"

Як офіційна назва вітаміну С стосується загальних знань?. але, гадаю, тим, хто скаржиться на подібне залишається тільки визнати недолік у своїх знаннях.

Вайн і Кроссі прийшли одночасно, щоб дізнатися результати та, як не дивно, відреагували теж одночасно.

Вайн особливо не виявляв емоцій, як завжди, радий за тебе, Вейн.

В клас А допускаються тільки учні з хорошими результатами по Екзамену Фізічної Підготовки, так що, думаю, у Вайна є всі шанси туди потрапити.

За зовнішнім виглядом Кроссі можна було сказати тільки одне - зараз розчавиться.

- Учителю, прошу вибачення! Ваш учень підвів вас!

За фізичною підготовкою, до слова, він зайняв 122 місце з його слабкими показниками.

Голос у нього явно не щасливий.

Ймовірно, його зарахують у клас С

Так значить Кроссі буде в іншому класі...

Було б добре, якби ми могли вчитися всі місця.

Він розплакався, бо не міг взяти себе в руки.

Його стан був спотворений безпорадністю. Навіть дівчата поблизу спробували потішити його.

Треба було б і мені його підбадьорити.

- Не треба так вбиватися через якісь балів. Мені самому дуже пощастило з запитаннями, інакше я б не зайняв таке високе місце.

- Угу, *хнык*, так, я буду наполегливо працювати, щоб більше не зганьбити вас, вчитель!

Він швидко витер сльози.

Здається, я даремно хвилювався. Так швидко відійти від невдачі і бути готовим йти далі - правильний знак трудоголіка.

Хоча є й інші причини.

- Розчарувався як маленька дитина. Курурі може допомогти тобі з навчанням, а я простежу за розвитком твого тіла, — сказав Вайн.

Він починає бути на диво балакучим, коли мова заходить про Кроссі.

- Що? Дитина!? Кого ти назвав дитиною?

- Тебе, маленького хлопчика, який щодня харчується тільки овочами та фруктами. Направляємося до кімнати Курурі, біжи за мною.

- Не наказуй мені!

Кроссі кричав, втікаючи від Вайна.

Стоп, що?

Він сказав "до кімнати Курурі"?

- Ну, найкраще займатися вдома у когось з знайомих.

Поки я спостерігав за тими двома, рішучий голос дійшов до мого вуха.

Обернувшись, я побачив Рейла...

...з жахливою ухмилкою на обличчі... Знову.

Чому-то мені здається, що в його уяві зараз відбуваються дивні сцени... це трохи лякає.

- Так, ніби...

- Виходить, я побив Курурі-куна в навчанні.

Він продовжував посміхатися, змінивши свою стійку.

Виглядає так, ніби він оглядає мене.

- Так і в екзамені з фіззарядки теж. Звідки ви знаєте моє ім'я?

- Ну, Курурі-кун адже відома особистість врешті-решт.

Правда?

А я так старався завжди бути тихіше води, нижче трави.

- А ви... Рэйл-сан, верно? Приємно познайомитися.

Ну звичайно мені давно відомо його ім'я, але поприцятися треба.

Він не відповів відразу... мовчить.

Його погляд виглядає так, ніби він дивись прямо в мою душу.

Він вміє читати думки!

Страшно! Дуже страшно!

- Так, приємно. Сподіваюся, ми поїдемо, Курурі-кун.

– А, ага.

Я схопив його простягну руку.

І з серйозним хватом все закінчилося хорошим рукостисканням.

- Побачимося, Курурі-кун, мені ще багато про що хотілося б з вами поговорити.

Після цього, Рейл обернувся і приєднався назад до принца Арку. Фух... пронесло.

Хоча під кінець він і побудував милу усмішку, неприємний, страхітливий осад все одно залишився.

За його поведінкою і не скажеш, що він з родини фермерів.

Хоча про це мало хто знає, та й взагалі ця інформація прихована, але одного дня Іріс випадково дізнається про нього і буде змушена мовчати.

Так вийшло, що Рейл у дитинстві втратив своїх батьків.

Він познайомився з першим принцом, коли жив у свого дідуся. Рейл з Аркою на диво швидко подружилися і відтоді залишаються добрими друзями.

Після смерті дідуся, вони обидва - принц Арктики і Рейл, в якості його особистого слуги, повернулися до королівської столиці.

З своїм блискучим волоссям і тонким, ніжними рисами обличчя Рейл був нічим не гірше будь-якого аристократа. Йому легко давалися наукові науки, у тому числі різні правила поведінки в суспільстві, такі як етикет і традиції.

Таким чином, з вигляду він нічим не відрізнявся від звичайного дворянина, і ніхто не міг побачити в ньому виродка із сім'ї фермерів.

але я знаю твій маленький секрет, завдяки якому ти зможеш познайомитися з Іріс. Справді, вибач.

Але не турбуйся, я нікому не скажу і зберу цей секрет із собою в могилу.

А поки я думав про це, до мене підібралася Іріс. Вона дуже щаслива.

- Привіт.

- Привіт, я зайняла перше місце.

На її обличчі відображалася прекрасна усмішка, настільки чудова, що у будь-якого, хто побачив її, відразу з'являється бажання зробити їй якийсь комплімент.

А мені, тим часом, було трохи соромно за те, що я підтримував Елізу на марафоні.

Принаймні, треба похвалити її тут.

- Я знав, що ти зможеш це зробити. У майбутньому, ти безсумнівно досягнеш великих успіхів, пом'якши мої слова.

— Добре, я запам’ятаю їх, — відповіла вона з усмішкою.

Після розмови Іріс пішла до бібілотеки.

Я упустив з виду Вайна. Треба швидше повернутися до себе в кімнату і запобігти її неминуче знищення через що б вони там не робили з Кроссі.

Але для початку мені треба побачити ще когось.

Зрозуміло - Елізу.

Схрестивши руки, вона стоїть перед таблиці результатів, замірявши і не кліпаючи.

До неї бояться підходити інші студенти, через що не можуть побачити свої результати.

Ви заважаєте іншим! Усвідомте ситуацію, в якій ви знаходитесь, Еліза!

...сказав я у себе в голові. Сказати їй це особисто мені духові не вистачає - я її теж побажаю. Зовсім трішки.

Але хтось повинен їй про це повідомити, і якщо ніхто не вирішується, доведеться зробити це мені.

Наповнені емоціями, моє тіло почало рухатися само по собі.

Коли я підійшов, Четверта Божа королева - її звитуха - заблокувала мені шлях.

А? Замість того щоб говорити незрозумілими словами, дівчина зараз була ще іншою.

У них щось, є якась дивна посмідна система? І все ж мені трохи цікаво, як працює їхня організація.

Було і загальне, погляд цієї дівчини переді мною, здавалося, кричав: "Три секунди! І краще б тобі звалити, поки час не вийшло, сморд!" ну або щось на зразок того.

Ні, правда. Я не вру.

Їй навіть говорити нічого не довелося, її очі сказали мені все.

Але я не злякався.

І зробив ще один крок на шляху до Елізі.

Минулого разу у нас особливо не було часу через раптовий початок екзамену, та й до того ж ми тоді один з одним не були знайомі (хоча я був), але в цей раз все по-іншому і ця чотвірка немає сенсу піднімати шум, який би привернув увагу їх пані.

- Привіт, Еліза, виглядаєш засмученою, щось сталося?

Головне відразу перейти до теми, щоб вона не встигла почати на мене скаржитися.

На превелике здивування прослідувала невелика пауза з незграбним мовчанням. І її відповідь, яка мала б бути дуже різною від того, що я очікував.

- Н-ну, навіть якщо це і не ідеальний результат, все одно отримати 499 балів не кожен зможе, вірно?

Я просто відчуваю, як повітря навколо мене наповнюється сором’язливістю.

- Я не знала.

Еліза почала щось бурмотіти собі під ніс.

Навіть незважаючи на те, що я стояв майже спритик, почути хоч щось визначене не здавалося можливим.

- Якого біса! Звідки я мала знати офіційну назву вітаміну С? - Вона гукнула.

Сподіваючись не опинитися в полі її уваги, всі різко пересунули свій погляд і відвернулися.

Потім, елегантно фиркнувши, Еліза пішла, ніби нічого тільки що і не відбувалося.

Четверта, звичайно, пішла за нею.

Виходить, вона теж допустила там помилку?

Я так і знав, що це питання не повинно бути в категорії "Білі знання".

... Трохи пізніше я отримав відповідь на це питання. Офіційною назвою вітаміну С виявилося "скоробінова кислота"..

Розділ 17 (від імені Вайна)

Кожен день моє тіло само прокидається в районі 5-ти ранку.

Ця звичка була у мене ще в дитинстві, коли мені доводилось вставати рано - вранці, щоб закінчити ранкову пробіжку.

Після легкого бігу навколо кампусу я попрямував у їдальню.

Моя тарілка повна страв.

У їдальні працюють дійсно хороші леді.

Якщо мені хочеться ще, я завжди можу підійти до слів "Добачте", і взяти ще один великий ком рису.

А вдома мені довелося добре вивчитися, що означає тримати свій апетит у вузді.

Моїй матері завжди доводилося готувати їжу для мене, батька і двох моїх молодших братів.

У будь-якому випадку, шкільне харчування перевершило всі мої сподівання.

Тут їжа досить смачна, правда, мені здається, що я ще десь місяць сумуватиму за маминою приготуванням.

Досить кумедно відкривати такі дитячі риси, коли думаєш, що ти вже давно виріс морально.

Мабуть, це також одна з причин, чому батько послав мене сюди.

Коли я покинув рідний дім, ні батько, ані брати не викачали особливого хвилювання з цього приводу.

Я все одно повернуся через три роки та і ніколи не любив урочисті прощання, так що все в порядку.

Хоча мати відсилала мене зі сльозами на очах.

Вона також дала мені подарунок, заохочуючи використовувати його для того, щоб не бути надто сором’язливою у спробі завести друзів.

І навіть не подякувавши їй, місяць тому я пішов в академію.

Тепер, подумавши про це, я відчуваю невелике жаль з цього приводу.

Я б сказав їй "дякую".

Я ніколи не вважав такі речі обов’язковими.

Але тепер все інакше.

Думаю, це те, що люди називають "підростанням".

Я не знаю, чи маминий подарунок є ключем до запрошення свого друга.

Чесно кажучи, ніколи б не подумав, що мені так швидко вдасться з кимось подружитися.

До речі про друга, на мій погляд, він один з тих хлопців, з якими можна залишатися друзями протягом усього життя.

Якби мені за ці три роки вдалося знайти хоч щось, чим я міг би дорожити, моє перебування тут буде того коштувати.

Я так думав і приїхав у цю академію.

Тим не менш, з тих пір мої думки трохи змінилися.

Я хочу знайти щось, що зможу присвятити своє життя в цій школі.

Але крім цього, я б хотів просто насолодитися шкільним життям, "чому б і ні?"

Повертаючись до друга, його звуть Курурі.

Спочатку, коли я побачив, як він заколював меч, Курурі з’явився мені трохи лякаючим, але на диво, він виявився досить ввічливим і уважним.

Я відчув багато нових емоцій, коли спілкувався з ним.

Особливо під час поїдання вівці, коли він аж прослизнувся від щастя, хоча й не їв її так жадібно, як мої брати, Коли я був з ними.

На мою думку, мати великий апетит - добре.

Я часто застаю його читачам книги.

Якби хтось захотів оцінити його за першим враженням, ця людина б впевнено сказав, що Курурі є сином якогось ненадійного двореянина. Але чутки і реальність - річ різна.

Наші руки дуже схожі, у нас обох вони покриті мозолями, а це означає, що він так само щодня практикується з мечем, як і я.

Мало того, що його тіло всебічно розвинене, так він ще й у магії непоганих.

Знаєте, іноді я зустрічаю першого принца Арка, коли прогулююся по області школи, і, просто глянувши на нього, у мене з'являється відчуття, що якби ми б не боролися, я би програв.

Те саме я відчуваю при кожному погляді на Курурі.

Він напевно буде грізним противником, якщо ми коли-небудь будемо змушені битися.

Напевно мені не слід так говорити про свого друга, але він напевно пробачить мене за таку дрібницю.

Мені досі не вдалося познайомитися з жителем із 1-3. Ну і добре.

Я і так повинен подякувати пані удачі за те, що зустрів Курурі та інших своїх друзів.

"Сьогодні вони використовували якусь дивну приправу".

Такі були мої думки під час сніданку.

Материна завжди смакувала, тому я кожного разу наїдався до сита.

Ой, я знову згадав про неї, такими темпами я почну нудьгувати по будинку.

До речі, є ще одна людина, від якої у мене виникає неприємне відчуття при кожній зустрічі з ним.

Друг, який щодня приходить до Курурі.

Раптом він запитав, чи міг би стати учнем Курурі. Недовір’я до людини, яка ні з того, ані з цього з'явився поруч мого друга зі словами "Я хочу стати сильніше!"

Високий голос, худорляве тіло.

Він був дуже подібний до жіночої зовнішності і раптом відчув, що хоче стати учнем Курурі.

Він справив погане перше враження, тому я не хотіла наближатися до нього. Особливо нудить те, що у нього є непогані задатки в магії.

Також - його обличчя. Уважно ознайомившись з ним, він нагадав мені обличчя моєї матері.

Мої брати також мають подібні обличчя, тому я відчуваю, що до мене приїхав жити один з моїх братів.

На жаль, через нього я часто згадую про мою матір.

Коли я швидко прикінчив сніданок, одна з леді їдальнею раптом запитала:

- Вам так сподобалося блюдо?

"Звичайно", - думаю це найкращий тут відповідь.

Я дуже їм вдячний, але мені важко розмовляти з людьми на такі теми.

Покинувши їдальню, я побачив у небі сходить сонце.

Ще кілька днів до церемонії пошесті.

Як за звичкою, я вирішив піти до Курі.

- Утречка, Вайн. А ти досить рано.

По дорозі до кімнати 1-1, зовні я зустрів Курурі.

- Не бачу нічого дивного, в цей час я вже зазвичай не сплю.

- А я зазвичай сплю. Але сьогодні все по-іншому, цієї ночі я викував дивовижний меч! Я завжди був найкращим з усіх, що я коли-небудь створював!

Курурі виглядає дуже втомленим.

Незважаючи на це, хвилювання і відчуття прям виходять з нього.

Це було зрозуміло навіть по його голосу.

- Ти йдеш кудись?

- Ага, хочу протестувати свій новий меч.

Меч, який тримав Курурі, безсумнівно скарб.

Насправді я не дуже зацікавлений самим мечем, але той, що зараз був у руках Курурі, зачарував мене.

Я навіть трохи йому заздрю.

- Збираєшся полювати?

- Так, на заході звідси ховається кілька дрібних монстрів, особливо небезпеки вони не становлять, тому я подумав, що краще місця для перевірки меча не знайти.

Його сподівання знову наповнили його очі.

Напевно йому дійсно не терпиться випробувати клинок.

- Хочеш піти зі мною, Вайн?

- Ні, я не можу відмовитися від графіка тренування.

- Ось так... Вибач, якщо це виглядало так, ніби я тебе змушую.

- Все нормально, не переживай.

Після цього Курурі пішов швидкими шажками.

У результаті, я опинився перед дверима в його кімнату на десять хвилин пізніше, ніж зазвичай.

У мене немає вибору, тому я сів прямо там і вирішив почекати.

- Ти що, забув свої ключі?

Мої очі були закриті, тому я не помітив його наближення.

Кроссі не поспішаючи йшов до мене.

- Справа не в цьому, але якщо ти тут, давай почнемо нашу вправу.

- А, зрозумів.

Він намагався відкрити двері в кімнату Курурі.

- О, схоже Курурі-доно тут немає, виходить, ти чекаєш його тут, зовні?

Сказавши це, він подивився на мене.

І знову його обличчя нагадало мені про мою матір.

- Ні, Курурі пішов у справах, тому ми будемо тренуватися в моїй кімнаті.

Почувши це, Кроссі раптом здригнувся і зробив крок назад.

Він раптово зморився.

- Ну вже ні, я не відправлюся в таке небезпечне місце! Тільки не наодинці з тобою!

- Не кричи так з ранку раніше. Можливо, моя домівка дещо відрізняється від плану Курурі. Але там немає жодної небезпеки.

- Я не про цю небезпеку! Я сам ніколи не піду в таке дивне місце!

А його слова досить жорстокі, вам так не здається?

І чого він боїться. Що може бути небезпечною для простого тренування?

- Нічого дивного не станеться, не хвилюйся.

- Правда? Поклянися, що нічого дивного дійсно не станеться!

– Клянусь. Ми будемо просто тренуватися.

Кроссі затих. Здається, він все ще мені не вірить, між нами напевно відчувається дистанція.

- Якщо щось станеться... Я вб'ю тебе або помру намагаючись це зробити!

- Тобі ніколи не вдасться перемогти мене.

- Заткнись! Ти мене дуже недооцінюєш!

Він погодився зайти в мою кімнату, щоб мене закатували різні прокляття.

Нарешті, ми можемо почати тренуватися.

Як завжди, спочатку розтяжка.

Принаймні з руховими рефлексами у цього хлопця все нормально.

І немає нічого такого, як навчання сильних проблем.

Більшість людей не мають особливо гнучких тіл, а цей хлопець вже через тиждень може виконувати всі складні розтягування. Так, йому пощастило з тілом.

Наприкінці я знову захотів допомогти йому, але він відштовхнув мою руку.

- Гей, дивись куди торкаєшся!

- Я просто хотів трохи натиснути, щоб допомогти тобі з розтяжкою.

- Все одно, не чіпай.

Зустрівши невеличкий опір, я зміг допомогти йому.

- А ти пройшов основи швидше, ніж я думав. Тепер ми, нарешті, можемо приступити до розвитку тіла.

- Серйозно! Тоді я розраховую на тебе, добре?

Щастя пряме наповнюється його.

Схоже, Кроссі дійсно любить тренування.

Але, думаю, я його розумію. Я теж дуже радів, коли мій батько вперше дозволив мені потримати меч.

Якщо Кроссі зараз відчуває те ж саме, що і я тоді, виходить, якщо я зроблю з ним ті самі речі, які зробив зі мною батько, ми наближаємось, вірно?

- По-перше, тобі варто розвинути витривалість за допомогою бігу...

– Добре.

- ...зазвичай сказав би я, але твоє тіло розвивається дуже швидко, тому ти пройдеш через особливі тренування.

– Добре... Стоп, що?

Я передав трохи розгубленого Кроссі дерев'яний меч зі своєї сумки.

- Особливе тренування. Старовинна традиція моєї сім'ї, яка показує непогані результати протягом багатьох поколінь.

- А вона допоможе мені стати сильнішою?

- Так, не відразу, але поступово ти станеш сильнішим. Відтепер просто слухайся моїх вказівок.

– Ладно... Я зрозумів.

- Йди за мною в сад.

По дорозі туди, я прихопив і свій меч.

Мені приглянула кімната на першому поверсі лише тому, що до неї прикріплено невеличкий садок.

Ще раз дякую школі за це.

Перебравшись на подвір’я, я зняв сорочку з себе, бо вона просто стала б потною після тренування.

Ми будемо разом розмахувати мечами і, таким чином, пітніти.

Нагадує спогади про мої тренування з батьком.

- Що ти робиш? Я знав, що ти викинеш щось дивне!

Раптом викрикнув Кроссі.

- Тобі теж треба зняти свій одяг, після цього ми почнемо тренування.

– Чёрта с два!

Раптом він спробував по голові напасти мечем, але так і не було важко.

Для новачка, удар був досить швидким. Як я і думав, мистецтво меча дасть йому без особливих проблем.

- Ти поклявся, що нічого дивного не станеться!

- А що тут дивного? Я подумав, що наше знайомство зав'язалося не з тієї ноги, тому я вирішив спробувати виправити наші стосунки, потрінувавши разом до сьомого посту, ось і все.

- Гаразд, але я все одно не буду знімати свій одяг!

– ...

- Тобі щось не подобається?

Не те, щоб мені щось не подобається.

Я вже встиг подружитися з Курурі, розділивши його овець. Але мені також хотілося б подружитися з Кроссі і, тим самим, отримати ще один добрий спогад.

Пам'ятається, Курурі сказав, що неможливо передувати всім. Напевно, він був правий.

- Слухай, у мене немає бажання роздягатись, але я буду махати цим мечем разом з тобою. Так зійде?

Усвідомлення його слів зайняло в мене трохи часу.

Одного разу, моя мати сказала мені дещо.

Мій дім розділився між трьома братами і кожен з нас витрачав багато часу на тренування з мечем.

Оскільки ми не зустрічалися з іншими, ніхто з нас не мав знайомих, яких можна було б назвати другом. Але з цієї ж причини у нас не було ворогів.

Усі ми народилися в одному домі і вибрали дорогу меча.

- У світі багато людей, у яких сформулюється інший склад розуму, відмінний від вашого. Ну і так, до слова, ваша мати одна їх.

Так ось про що вона тоді говорила.

Лише тепер я зрозумів, що́ вона говорить.

У такому випадку треба спробувати подружитися з Кроссі ще раз.

Я думав, що люди, про яких розповідала мама, напевно думають зовсім по-іншому.

Ні, не "наверняка", а швидше "правдо".

Я думала, що якщо ми обоє не зможемо в однакових умовах насолоджуватися однією і тією ж справою, то не станемо справжніми друзями.

Після того, як я побачив жорстоке обличчя Кроссі, я просто не міг повірити, що весь цей час безжалісно розтоптав його почуття.

- Гаразд, тоді почнемо.

- Покладися на мене.

- Як тільки я почну розмахувати мечем, скажи, якщо я щось роблю не так.

- Ага.

Потім, Кроссі почав тренуватися.

Подивившись за його рухами, я не помітив ніяких грубих помилок.

Він не допустив жодної помилки, яку звичайно допускають любителі.

Якщо ви прискіпуєтеся до чогось, окрім його поганого тіла, нічого в голову не приходить.

Його ноги виглядають занадто худими.

Хоча я не впевнений, чи це проблема.

Але, як би то не було, м'язами обзавестися все ж не завадить.

Я схопив його за стегно ... Відчувається такий же тонкий, як і його рука.

- То ти збирався зробити щось дивне! Ось так раптово дотикатися до внутрішньої частини чиєго-то стегна!

- Постарайся набрати хоча б кілограм 20.

З огляду на його статуру, цього цілком повинно вистачити.

- Ага, розбігся!

- Не хвилюйся, достатньо буде просто збільшити щоденний прийом їжі, так що протягом півроку ти набереш необхідну вагу. До речі про це, скільки ти важиш?

- Не можна так просто питати у людини про його вагу!

Глава 18

Мені вже не терпиться випробувати мій новий меч.

Вчора мені не вдалося поспати, але зараз я такий дурний, що мене це мало хвилює.

У 80-ти кілометрах на захід від школи знаходиться ліс, наповнений слабкими монстрами, і, якимось чином, мені ще раз вдалося позичити той самий кінь, на якому я тоді відправився на "сніданок" з Вайном.

Цікаво, скільки вже часу пройшло з того моменту, як я поїхав.

Кінь, здається зовсім не заперечує таких довгострокових поїздок. Навіть навпаки - вона виглядає щасливою від того, що може стрибати стільки, скільки захоче.

Мені сказали, що маленькі монстри живуть у західній частині лісу, але при цьому вони не збираються в групи.

Але мені не варто недооцінювати їх. Навіть якщо вони маленькі - це не означає, що від них немає проблем. Багато монстрів можуть використовувати отруту або інші небезпечні елементи для самозахисту. Але мені сказали, що в тій області не водяться подібних, так що все повинно пройти гладко.

Краще місця не знайти, щоб протестувати моє творіння.

- А тепер... Погнали!

Притиснувши ноги до коня, вона зрозуміла, що я хочу від нього, швидко почала прискорюватися і набравши навіть більшу швидкість, ніж під час минулої подорожі.

Десь до полудня почав виднітися ліс, але з якоїсь причини кінь раптово зупинилася.

Хоча я нічого такого не командував.

- Эй, ну давай.

Після короткого виговору, я плескнув ногами по її животі.

Дивно, лише кілька хвилин тому все було в порядку.

Оглянувши коня, я б не сказав, що у нього якісь проблеми.

Навіть навпаки, виглядає здоровіше всіх здорових.

Що не так?

Задаючись подібними запитаннями, я повернувся до лісу.

Хоч і розпливчасто, але я точно помітив щось, що крадеться частіше.

Це "щось" завмерло на секунду, готуючися до нападу і ніби обмірковуючи, чи помітив я його.

– Упир, значить?

Демон, що належить до виду мертвих.

Найдивовижніше те, що коня відчули з такої відстані.

Хоча він один, але з запирим жартом погані речі, мені краще повернути назад.

Згідно зі словами дідуся Морана, упирі належать до того типу монстрів, від яких мені напевно варто давати дьору.

Мало того, що вони фізично сильні, ще й отруїти можуть, тому люди їх бояться. Для їх отрути немає протиотрути, тому було б краще уникати їхніх пасток.

Так, краще триматися від них подалі... Але я дуже хочу випробувати свій меч ...

Ну, я просто повинен це зробити, розумієте?

На щастя, його рухи не дуже різкі і їх легко порахувати.

Придивившись до нього, я помітив, що він укладає одну ногу, мабуть десь поранився.

О, я повинен це зробити! Не можна упускати такий шанс.

Мені також дуже хочеться випробувати одне нове закляття, яке я вивчив з третього магічного тому.

Зміст третього тому складається з Переобладнання властивостей і покращення сили та контролю зовнішньої мани, що включає в себе більш просунутий магію. Магія такого рівня вже містить заклинання, навіть визнані державою.

Основа цих заклинань, схоже, обертається навколо "чищення магічних організмів".

Мені вдалося вивчити магію, яка тимчасово володіла життям неживі предмети.

Звичайно, використовувати її надзвичайно важко.

Навіть враховуючи скільки часу я витратив на практику, мені ще дуже далеко до повного успіху. Принаймні, хоча б основи почали збуватися.

Добре це закляття в бою чи ні, сьогодні якраз і перевіримо.

Все ще сидячи на коні, я вилив свою ману на сусідні мене бур'яни.

- Ті, хто не є невидимим оком, матеріалізуйтеся.

Звільнена мною мана була швидко поглинена травою, а потім з землі почувся звук, схожий на тріск тисячі мотузк.

Коли все стихло, з злегка підняте ділянки грунту виникли вони.

Близько сотні істот, схожих на редьку, з травою, що росте на їхніх "головах" і кінцівках, вилізло з землі.

На тій стороні тіла, яку можна було б прийняти за їх "перед", були обличчя.

Обличчя, трохи заглибині всередину і дуже схожі старі.

Їхні тіла були деформовані через ці ямочки, за допомогою яких створювалися риси зовнішності, тому весь їх образ здавався неврівноваженим і нестабільним.

У мене вийшло, але я не зміг.

Для довідки, у мене не було бажання створювати таких істот. Взагалі.

"Визнайте!" - майже миттєво подумав я.

Вони трохи постояльці, а потім, зауваживши мене, почали стрибати вгору і вниз видаючи тваринні звуки.

~iсут--~, y@ item: // www. org / kiten_ rm- daty...}

Це так страшно виглядає!

Як тільки я підійшов до одного з них, всі інші щасливо оточили коня.

Д-да що з цими хлопцями таке?

Бути оточеним загадковими, з обличчями старих істот, які не зупиняються видають дивні звуки - дійсно дратує.

Я зістрибнув з коня, і штовхнув першого по дупі.

- У~і--?

Той, якого я щойно пнув, схопився своїми кінцівками за дупу і обернувся, дивлячись на мене власними відкритими (хоча вирізати) очима.

Спочатку його обличчя було повно подиву, але потім воно змінилося глибокою печаль.

Мені дуже шкода!

Я просто зірвався! Я не хотів так з тобою поводитися!

- У~и? У~и? У~и? У~и?

Деякі з них зібралися навколо нього, 'Що таке?' "Боліт?" і того ж роду думки прослідковувалися в їх голосах.

— У~і--цейській ~иотсу -- у@ item: // en. wikipedia

Жертва з усіх сил почала пояснювати всім іншим свою ситуацію.

Правду він говорить чи ні - мені невідомо. Я маю на увазі, звідки я взагалі можу знати про що вони говорять?

Я тут злочинець і я чекаю свого вердикта, тому можете вже будь ласка заткнутися!

- У~и!

Злодії, які почули історію потерпілого, почали злитися.

- У~і!

Здається, що вони вже встигли зав’язатися.

Кожен з покликаних мною хлопців кинувся на мене.

- У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и! У~и!

Досить! Ви занадто страшні!

... і трохи небезпечні.

- І вибач за те, що штовхнув тебе. Я правда не хотів, просто трохи не стримався, тому давай помиримося і забудемо про той маленький пінок, добре?

~и!, У~і!

Ох, здається, я тільки що просто підлив масла у вогонь.

- Вибачте, будь ласка, пробачте мене, я був неправий!

"У--і?", на цей раз звучали так, ніби цікавлячись, чи справді я вибачаюсь.

- У~и.

Як би багато разів ви не повторювали свою 'У~и', я ніколи не зможу вас зрозуміти.

Але той, кого я пнув, простяг руку. Думаю, врешті-решт вони зрозуміли мої слова.

Я простягнув свою руку до його кінцівки і впевнено її потиснув.

- У~и!

- Так, хто старе пом'яне ...

Після цього все знову почали радісно стрибати.

— У~і, y--i, закладки, У ~И, Вarmи, Повторення статей...

Я ж сказав, що це моторошно! Будь ласка, досить!

Відразу після прикладу, у мене знову запала бажання пнути когось.

- Отже, увага! Помітьте вказівки вашого творця!

Всі вони тихо затихли і почали слухати мене.

Ух... Це дійсно лякає.

...ну добре, треба їх випробувати.

- Так, подивимось...

У порівнянні зі своїм минулим місцем розташування запилюра наблизилася до нього.

- Зв'яжіть цього гада!

- У~і!

Всі істоти відразу побігли на запиря, відповідно до моїх вказівок.

Вони накинулися на нього і завдяки тому, що стало очевидним багато переваг без особливих проблем.

- Гуооос--

У абсолютній меншості запилю нічого не залишалось, крім як здатися і прийняти свою долю.

- Чудово.

Гадаю, я буду називати їх "відряд У--" Навіть враховуючи первинний провал використання заклинання, ці істоти виявилися на диво корисними, так що в кінцевому підсумку це все ж можна назвати успіхом.

Я стрибнув на коня і почав наближатися до запиря.

Помітивши моє наближення, він спробував щось виплюнути з рота.

Напевно, краще зайти до нього зі спини?

Я стрибнув з коня і дістав свій новий меч.

І ще раз, я не можу захоплюватися ним.

Баланс, міцність, дизайн, з якого боку не подивися, це моя найкраща робота.

Навіть мій старий коваль-вчитель не зміг би зробити щось подібне... Напевно.

Але все ж, цей меч незрівнянний.

Повітря наповнилось вигуками подиву.

Голосами моїх вірних редисок.

- У~і!

'Давай вже! Зроби це!' - приблизно те, що вони, схоже, намагаються сказати, хоча вирази на їхніх обличчях не особливо змінилися. Мабуть, мені все ж варто закінчити розпочате, запир бо пов'язаний і обезрухомий рух, так що ... Чому б і ні?

Звичайно, це не є приємним заняттям, але краще закінчити його.

Сильно стискаючи меч, я почав підходити до затилки впиря.

- У~и! - Звила редька, що на потилиці. Вам що, обов'язково кричати при кожній нагоді?

Звичайно, може це і прозвучить трохи жорстоко - в устах людини, яка от-ось когось вб'є, але ...

- Асталавіста.

(Ісп. "до побачення", якщо хто не знає - в європейському іспанському показі Термінатора "засталист" було спеціально замінено на японське "сайонра". Загалом, тут пряма відсилка)

Я помахнув мечем і з легкістю пройшов їм крізь шию упаря. Взагалі не було жодного опору.

Острота меча справді вражає.

Хоча, можливо, меч пройшов так легко через особливості монстрів цього типу. Я б порівняв відчуття при розчавленні його шиї з розрізненням пудинга, так що це цілком можливо.

Але саме цей запир виглядав досить грізно, але навіть так, обезголовити його одним помахом... Окрім "вау" нічого в голову не приходить.

Члени групи 'У~и' звільнили запиря і підібрали тіло одного зі своїх товаришів. А, я і його зачепив? Упс...

Після цього, несучи тіло свого собрата, вони оточили мене, чоловіка, який убив його.

Вони збираються мені мстити!? Так я думав, але на моє здивування вони не стали.

Всі мовчали, віддаючи шану за смерть.

Він був вірний своїм ідеалам, коли впав гідною смертю.

Тож не плачте! Проводимо його в останній шлях з посмішкою!

Але я все одно відчуваю себе трохи винним, бо він загинув через мої егоїстичні бажання.

Коли я повернув меч назад у ножні, то сів на коня.

По-перше, ми маємо повернути команду "У--" назад до землі, а потім повернутися в школу.

Але коли я думав про це, то помітив несподіваний рух. Тіло померлого запиря, тіло без голови - воно рухалося.

Що?

Ця жахлива картина посіяла в мене по спині мурашки.

Як він міг вижити після цього?

Краще триматися від нього на безпечній відстані.

Слегка поплескав ногами по боках коня, я набрав невелику дистанцію між мною і запирим.

- Плам'я розкидає!

Пекельний вогонь, який народився з моєї мани, з'явився прямо під запирим, прикриваючи того в мовах полум'я.

Без болю, навіть без миголів на опір, його тіло звалилося на землю кучкою чорного вуглецю.

Розвертаючи коня, я побачив зібраний загін 'У~і'.

- Дякую за все, хлопці.

- У~и!

Відтінки в тонах їхніх голосів виражали смуток.

"Ви збираєтеся повернути нас назад в землю?" - очевидно з усього, кажуть вони.

Звичайно, я не зможу взяти їх з собою.

- Ті, хто не є невидимим оком, поверніться в землю!

Після застосування виганячої техніки, загін 'У~и" занурився у ґрунт.

А на їхньому місці залишилися звичайні бур’яни.

Деякий час я просто вів коня, не звертаючи особливої уваги на дорогу.

А було вже за полуднем.

... Я все одно відчуваю себе винним, хоч би як я намагався не думати про це.

Напевно, це через тих сумних облич.

Роздумуючи про це, я їхав додому.

Я поклявся собі виправити цю невдачу.

Хоча роботи там не на пару секунд. І навіть не на пару днів. Замість цього, можливо, краще ще трохи зайнятися іншими щоденними справами.

Кінь повернулася до мене, задумливо дивлячись мені в очі.

- Вибач, не турбуйся за мене.

Але вона все ще дивиться на мене.

- Хм?

По лівому боці дороги йшла дівчина.

- Ірис!

Одного силуета вистачило, щоб зрозуміти хто це і я різко попрямував до неї на коні.

- Курурі! Що ти тут робиш?

Іріс, тримаючи щось в руках, була безумовно здивована.

- Те ж саме я хотів запитати у тебе.

- Ох, ну, я просто трохи закучала по будинку, а оскільки вони готують тут рис не так, як я звикла, то вирішила зібрати кілька диких рослин, щоб приготувати їх у їдальні.

- А, ось воно що. Я теж інколи сумую за домом, так що я тебе розумію.

- Ага, до речі, Курурі, чому ти тут? Та ще й на коні?

— Минулої ночі я викував новий меч, але мені не терпілося перевірити його в дії, тому вранці пішов до лісу.

- То ти вже повертаєшся? Тоді підкинеш мене? На конях буде більше, ніж на коні.

Школа всього за кілька кілометрів звідси, але чи мало що може статися, якщо я залишу її саму.

- Звичайно, із задоволенням.

- У~и!

- У~и?

- А, кхм, неважливо. Погнали!

Я вперше вів коня, везучи іншу людину і те, що поїздка йшла гладко - заслуговувала самої коні.

Цей кінь справді дивовижний.

Навіть серед інших коней він помітно виділяється.

А небо, тим часом, розфарбоване променями заходу сонця. Коли я роздумую про те, як цей день наближається до кінця, то на мене випалила невеличка туга.

- Сьогодні у мене була гарна зустріч.

Іріс почала щось казати, дивлячись вниз.

- Правда? І з ким ти зустрілася?

- З ким? Ну, це хороша людина, хоча я ще не дуже близько до нього знайома.

- Ти не дуже близько з ним знайома, але стверджуєш, що він хороша людина? Смішно.

- Ага, якщо ця людина дійсно така хороший, як мені здалося б, було би непогано коли-небудь зустрітися з ним і познайомитися ближче.

Цікаво, про кого вона? Окрім здогадок, у мене нічого немає.

- Якщо ти вважала, що цей хтось хороший чоловік, ймовірно так воно і є. Але, на всяк випадок, було б мудро бути обережним або мало що робити.

— Не хвилюйся, я буду обережна, — відповіла вона трохи схибивши.

Дивлячись на силует Іріс, моє серце тремтіло. Заспокойся, заспокойся...

Оскільки ми їхали швидко, нам бив сильний вітер на зібрання.

Сильний, але в той же час, незрозуміло теплий.

- У мене сьогодні теж відбулася хороша зустріч.

- Здорово! Так значить ми обидва сьогодні зустріли хороших людей.

- Ага.

– Хм... Но... Як би сказати... Ти виглядаєш так, ніби тобі зараз самотньо.

- Правда?

- Угу.

- Ну, мабуть ти маєш рацію.

- Знаєш, тобі може пошкодувати, якщо ти викинешся.

- Не думаю, що слова тут допоможуть.

- Ти бився з кимось?

- Можна сказати і так.

Після цього ми довго мовчали.

Єдине, що нас оточує - це ритмічне цоканья копит.

- Якщо ви билися, вам варто помиритися.

- Так.

І знову тиша.

- Ти знала, що це не максимальна швидкість коня? Я можу трохи пришвидшитися, якщо хочеш.

- Давай!

- Тоді... Понеслася!

- Так!

Здається, мені вдалося її підбадьорити.

Я дав їй команду стрибати ще швидше.

Швидше ...

Швидше!

Давай! Покажи мені все, на що ти здатна!

Яке ж чудове відчуття!

Ірис теж подобається.

Та ще й захід сонця такий гарний.

Мабуть, я більше не зможу сказати це...

- У~і!

Глава 19 (від Абеля)

Я досі пам'ятаю ту зустріч, що сталася сьогодні вранці.

Я ще раз вирушив у гори, тримаючи за спиною дуже довгий лук і кілька маленьких дичин.

Бачите, кожної весни в горах поруч з селом, багато ведмедів виходять зі сплячки.

Чи вони вже прокинулися? Не знаю, але поки що мені жодного з них не зустрівся.

Продаючи різноманітні матеріали, які видобувають з ведмедів, можна отримати добрі прибутки.

Мало того, що полювати - весело, так з цього ще можна і заробити, отже для мене це ідеальний час проведення.

З самого ранку моє тіло переповнене енергією.

Я відчував, що сьогодні буде гарний день.

Але вийшло досить забавно, коли, тільки діставшись до гірської області, мені назустріч виліз ведмідь, найбільший з тих що я будь-коли бачив.

Здається, він мене поки що не помітив.

Точніше, він не міг мене помітити, тому що в даний момент все його увага зосереджено на якійсь дівчинці, яка тримає в руках зв'язок гірських рослин.

Знайшла, блін, час по горах повзати! 

При ній навіть немає ніякої зброї.

Ведмідь подивився на неї, а потім з усією силою накинувся на дівчину.

Я дістав цибулю.

Мені довелося два роки тренуватися, перш ніж я зміг нормально його використовувати.

Насправді в моєму селі немає нікого достатньо сильного, щоб стріляти з цього цибуля. Нікого, крім мене.

...але моя рука вважає інакше, вона вже вся дротить від напруженості тевіти.

До слова, стріли для цього цибуля також використовуються втяжкі.

Отже, якщо натягнути тетиву до межі, то не виживе медведя.

Я зосередився на рухах звіра і випустив стрілу.

Розігрівшись, снаряд кинувся прямо до ведмедя і вразив його.

Прямо промеж очей.

При достатній концентрації стріляти так - досить просто.

Цього року мені вдалося підстрелити дуже достойну здобич.

А як бонус навіть допоміг одній дівчинці в біді.

"Дякую вам за порятунок мого життя, я зроблю що завгодно, щоб подякувати вам!", а я такий: "Я просто полював, не бери в голову".  Хоча від нагороди, мабуть, краще не відмовлятися.

- Гей, дівчинко! Ти в порядку?

- Дякую, що врятував мене.

Підійшовши ближче і подивившись на неї, виявилося, що ми з нею приблизно одного віку.

... а ще вона дуже мила.

Я настільки зосередився на медведі, що не помітив цього.

Якби я знав про це раніше, був би більш ввічливим.

- Що ти робиш в горах у цей час року? Твій батько ніколи не вчив тебе здорового глузду?

- Ні, е-е... Мого батька більше немає...

– Оу...

Чёрт.

Я не хотів піднімати таку делікатну тему, сподіваюся вона не почне через це погано думати про мене.

Агх да яка різниця! Мила дівчина просто намагається мені віддячити, так що треба бути з нею пом'якше.

- Весною всі ведмеді, що сплять у горах виходять з сплячки, ти не знала?

- На жаль, ні. Я тут нещодавно.

Так от воно що ...

- Тобто, виходить, ти одна з новобраних, що поступили в Еленоарську Академію?

- Так, мене звати Іріс Палала.

Цікаво виходить. Ніколи б не подумав, що ця юна леді ходить до тієї школи для дворян.

І все ж добре, що я врятував її.

Цікаво, як вона збирається повертати долочок?

Десь п'ять років тому я допоміг іншому студенту з Елонарської академії, і він дав мені за це 5 золотих.

Мало того, що ця дівчина - мишка, так вона ще й з багатої сім'ї. Цього разу я розраховую принаймні на десять золотих.

- Приймаючи всю твою красу, я попрошу за твоє спасіння всього лише десять золотих монет.

– Э!? Але я ніяк не зможу заплатити таку велику суму!

- Правда? Ну, якщо у тебе немає таких грошей я можу прийняти що-небудь рівної їм вартості. Наприклад, у тебе є якісь прикраси? Вони теж цілком підійдуть.

- Вибач, але я не ношу ніяких прикрас.

- Та мені все одно що це буде, поки це "щось" можна буде дорого продати.

Після моїх слів на її обличчі з'явилося деяке непорозуміння, і замість очікуваного мною золота вона дістала зібрані дикі рослини.

- ... У тебе що, немає нічого дорогого? Золоте намисто там або щось подібне.

- Все, що у мене є - ці їстівні рослини.

Ще раз глянувши на неї, я помітив, що її одяг нічим не відрізняється від нашої простолюдини, на ній не було жодної дороги речічки.

Вона навіть виглядає трохи худою.

- Ну і хто ж ти така?

- Мене звати Іріс Палала.

- Це я вже чув.

- Тоді що ти хочеш дізнатися? Все, що у мене є - тільки ці дикі рослини, більше мені нічого дати.

- Не-не-ні, я не про це, навіщо ти збирала ці рослини? Дворяни зазвичай не їдять такого.

- А я й не казала, що належу до дворахянського роду. Вдома я часто їла такі рослини, тому хотіла їх зібрати.

- Але ж ти вчишся у Эленеарській Академії.

- Взагалі-то не обов'язково бути палацом, щоб піти туди, ти не знав?

Е!? Чё, правда что-ли!?

Я не знав про це.

Коли вона сказала, що не є людиною знатного походження, неприємне відчуття, ніби весь цей час сидів у мені, зникло.

Я знову подивився на неї.

Так, вона все-таки дуже мила.

- Простолюдин в школі для двірян... Та вже, не солодко тобі буде.

- Чому? Я не бачу в цьому нічого такого страшного.

- Особисто мене, навіть якщо подумати про те, щоб проводити стільки часу поруч з гордими дворахянами, починає блювати. 

– Хмм... Ну, у кожної людини є власна думка.

Коли наша розмова закінчилась, мій живіт почав бурчати.

І тут я згадав про тих двох птахів, яких я підстрелив цього ранку.

Просто трохи пожежити - і можна їсти.

- Я збираюся приготувати спійману раніше дич, ставиш компанію?

До мене доходили чутки, що в тій дворикській школі учні щодня можуть їсти стільки, скільки захочуть.

Нам самим треба добувати їжу і, наскільки мені відомо, такий птах не харчує учнів.

Ну, принаймні я ніколи не чув, щоб вони їли щось подібне.

- Ні, дякую.

Я ж казав.

Збираючись вже було йти, я ще дещо помітив...

...лицо жахливо голодної людини.

А крім того по обличчі моєї нової знайомої було так само очевидно, що вона раніше вже куштувала смажену дику пташку!

- Ти впевнена?

- Так, впевнена.

- На слово, птахи, яких мені вдалося зловити цього разу досить жирні...

– ...

Вона не відповіла, але я напевно почув її слину!

- Що б ти не казала, а виглядаєш ти дуже голодною.

- А? Н-нічого я не голодна!

- А так? Ну, мені якось байдуже, я зможу з'їсти одну пташку без особливих проблем, прикінчити обидві також не важко.

- Про що це ти?

- Якби ти з дворикової сім'ї я навіть не пропонував би, але ти, так само як і я, із простолюдью, до того ж трохи точна, тому я й вирішив поділитися. Давай, я спалю костер.

- Добре.

І так, я почав смажити діч на створеному нами стовпі.

Повітря довкола нас наповнилось запахом.

Шкода тільки, що я не захопив з собою сіль і які-небудь приправи, але тут вже нічого не поробиш.

- Шкільне харчування, як на мене, на смак якесь занадто привабливе. До цього часу я не можу до нього звикнути.

- Ну, там адже зібрана їжа, зароблена для дворян.

- Хехе, так. Спочатку я була дуже стурбована тим, що маю подібну їжу. Але зрештою почала сумувати за минулими і більш економними стравами, якими харчувалася вдома.

- Включають дикі рослини?

- Ага, їжа, якою я звикла харчуватися разом з батьком та всією сім'єю. Рослини, такі як ці... і маленькі дикі птахи.

Ух, треба намагатися уникати того, що пов'язане з її батьком.

- До речі, а як тебе звати?

– Абель. Фамилії немає, рівно як і не є батьками, в дитинстві я був підготований мешканцями одного села.

- Гарне ім'я.

На її обличчі з'явилася свого роду жалість.

Не хочу, щоб вона робила такий сумний вираз.

Коли птахи приготувалися, я віддав одну Іріс.

І ми одночасно в них гризлися.

Смачно, як завжди!

- Смакота!

Іріс стиснула кулак і підняла його вгору.

- Не можу зупинитися.

- Так, цей смак ні з чим не порівняти.

...не встигли озирнутися, а від птахів залишилося одне ім'я.

- А як щодо ведмедя?

Вона подивилася на звіра позаду мене.

- Пізніше я віднесу його до свого села і розділю між мешканцями. Не можу ж я його повністю собі заграбувати.

- Ого, ведмідь-то важкий. Ти, мабуть, дуже сильний.

– Щось на зразок. Я просто вільна людина, а без сили важко прогодуватися. Ось такий вже я.

- Так, розумію.

Ох, я трохи розгубився, але в результаті, мене похвалили.

Ну, що поробити, нечасто мені вдається поговорити з такою красунею.

- Ей, Ірісе, тобі подобається ходити до школи, побудованої для цих палаців?

- Загалом. Хоча мені доводиться працювати ретельніше інших і думати про своє майбутнє.

- Про що я й кажу, навчаючись у такому місці неможливо уявити щасливе майбутнє.

- Це не так.

Вона різко спростувала мої слова, ніби це була найбільш очевидна брехня у світі.

Це ж школа, побудована для знаті. Як там можуть вчитися звичайні люди, як ми?

- Ти, мабуть, єдина не знатне походження. Ти взагалі розумієш, що неминуче станеш об'єктом глобальної дискримінації?

– Я...

- Що, я в чомусь помиляюся?

Якщо ти не хочеш говорити, я тебе не змушую, але краще висловитися, ніж мовчати.

І мені дійсно хочеться знати, чи помиляюся я.

- У гуртожитку по сусідству зі мною жила одна дівчина. Спочатку ми полагодили... Але потім, коли вона дізналася, що я простолюдинка, вона обірвала зі мною всі зв'язки. Невдовзі всі інші почали мене уникати.

Слова Іріс залишили на мені важкий осад.

Я б хотів, щоб вона не розповідала мені про це, але з іншого боку, добре, що вона змогла висловитися і не тримати цього в собі.

Нічого іншого від двірян я і не чекав.

Тепер я відчуваю злість.

- Тоді чи не краще буде залишити це місце?

- Ні, я не можу собі цього дозволити. Удома мене чекає сім'я, яка покладала на мене великі надії.

Я ніколи не зазнавав дискримінації.

Іріс, напевно, теж перед тим, як прийти в академію.

Без сумніву, вона страждала від цього.

Моя ненависть до палацу продовжує зростати.

- Але, знаєш, не всі там такі.

- Тобто?

- Є кілька дивних людей. Я не маю на увазі "поганих".

- Хм?

- Також є люди, які звуть мене другом, хоча це і не сильно все змінює.

- І що це за люди?

- Один з них є спадкоємцем Хеланських земель. Він справляє враження від інших учнів.

- Не можна виключати, що у нього є якісь приховані мотиви.

Ірис красива дівчина.

Тому багато хлопців з поганими намірами завжди будуть до неї чіплятися.

- Може, люди з прихованими мотивами і є, але мені здається, Курурі до них не ставиться.  Він з тих людей, до яких простягаєшся, поруч із якими цікаво знаходитися, іноді він навіть робить таке, через що було б важко повірити, що він палац.

- Це був комплімент?

- Звичайно!

Іріс, спочатку, була трохи сумною, але зараз, здається, відчула полегшення.

Але дивні двореяни, так?.

- До речі, недавно ціле село стояло на вухах через дивного дворянина, який відвідав нас. Це був якийсь гігант, який купав вівцю, а потім зник, як не бувало.

- О, це напевно був Вайн! А Курурі з ним не було?

- Ні, нас відвідав лише один чоловік.

- Я чула, що вони вдвох з'їли вівцю, "в знак дружби" або щось на зразок того.

- Ось як? Якщо тобі коли-небудь теж захоче з'їсти вівцю, приходь в моє село.

- Вибач, але якщо я коли-небудь і прийду, я скоріше віддам перевагу диким птахам.

- Добре, мені вони теж подобаються, тоді я тебе якось навчу, як їх найкраще готувати.

- Правда?

- Агась.

Я віддав Іріс свою запасну маленьку цибулю.

Спочатку я користувався ним, бо не мав сили натягувати тетіву на довгих луках.

- І як ти цим стріляєш... Хіба ти не геній?

- Хаха, трохи практики і у тебе теж вийде.

У відповідь на її похвалу, я щасливо розсміявся.

- Хороший цибуля, здається.

- Ні, поганий.

- Якщо ти в них так добре розбираєшся, навчиш мене їх робити?

- Звичайно, в такому випадку...

Обстругуючи ніжом дерев’яну гілку, я повільно надав їй форму цибулі.

На одному все не закінчилося, тому в мене боліла рука.

Люди дійсно талановиті створіння.

Вони просто старанно працюють, і це природно для інших.

Такими темпами, якщо я і далі буду розслаблятися, моє серце буде вкрадене.

Ввечері, ми змогли створити гарну цибулю.

Залишилося тільки натягнути тетиву.

Але це я вже зроблю після повернення в село.

Ми дали один одному обіцянку коли-небудь знову зустрітися, щоб я зміг віддати його їй.

Вона виглядала дійсно щасливою, коли я сказав про це.

----

- Ну що ж, мабуть, мені пора повертатися.

- Один раз, коли ти будеш тут, досить небезпечний?

- Так, не хвилюйся.

З дикими рослинами в руках вона почала спускатися дорогою.

З самого ранку, коли я тільки прокинувся, я вже знав, що це буде хороший день.

Коли я почувався трохи самотнім, то почав кричати на неї.

- Ірис! Якщо тобі коли-небудь набридло ця академія, заглядай до мене!

– Добре!  

Я ніколи не забуду її усмішку.

...а захід сонця позаду Іріс тільки зробив її ще більш прекрасною.

Розділ 20 (від імені кронпринцеси Марії)

– Сестра! Чому ти тут?

Після нашої першої зустрічі через довгий час, обличчя Рахси спотворилося від сильного подиву, і він не знехтувавши, закричав.

- Чому? Чи ж це не природно для людей час від часу навідуватися додому? Особливо, якщо цей "дом" є королівським замком.

- Але ж і старший брат Арктики, і братик Курурі обидва пішли 2-3 тижні тому. Чому старша сестра приїхала додому, коли школа от-от почнеться?

Обидва, старший брат Арктики і братик Курурі? З мене мало не вирвалося "Диво, і хто ж з нас тут ще дивний?"

Цікаво, чи думають про мене інші так само як і Рахса.

- Я чекала на доставку замовлення від одного торговця, і сьогодні цей предмет нарешті прибув. Тепер я можу повернутися до школи.

- Що за той торговець, що стоїть?

Щоб відповісти на його запитання, я дістала кулон і показала йому.

- Я про це.

– Кулон? Але ж на ньому немає жодної коштовності, як ні круті, звичайний камінь... - Від непорозуміння Рахса нахилив голову.

Я усміхнулася: - Вірно, на вигляд зовсім звичайна людина, але в цього камінця є одна дуже цікава історія.

- Старша сестра, знову! Ти і так вже проносилася з занадто великою кількістю сумнівних предметів, а тепер до них додався ще один!

- Гей, я просто цікава, не бачу в цьому нічого поганого!

– Сестра... Ти, можливо, і геній, здатний навчитися всьому, що завгодно після кількох уроків, але, все ж, занадто довірливий генії, чи знаєш ...

- Це не так!

Очі мого брата звузилися і він подивився на мене.

- Ну і який же ефект у цього 'скарбу'?

У такі моменти Рахса виглядає справді моторошно.

- Мені сказали, що просто носити з собою цей камінь зі мною як за заявою долі буде відбуватися багато дивних подій.

Обличчя Рахси похололо.

– "Страчених"? Чи це означає, що вони « небезпечні »?

- Не турбуйся про це, я ж таки найсильніша жінка у світі, — відповіла я з гордістю.

- Ха? Отже, ти збираєшся стати відстійною в школі через таку дрібничку? Не могла б ти бути трохи серйознішою, принаймні як брат Курурі?

- Хмф, Рахса, а ти нічого не забув?

- Тобто?

- До початку навчання ще три дні, я можу встигнути.

- Це ж як поспішати доведеться, якщо на звичайній кареті туди як мінімум тиждень їхати?

- Я використовую особливих коней, натренованих особисто головним палацом. Вони набагато стійкіші від звичайних.

- Я не про коня, сестро.

- Оу?

Я похлопала Рахса по голові і підмигнула.

- У тебе найсильніша старша сестрёнка в світі, зі мною нічого не трапиться, так що не хвилюйся.

- *Вітрах* ...будь ласка, не повторюй таке в майбутньому. Хоча, думаю, саме ця твоя сторона найбільш вражаюча. А якщо вже про це зайшла розмова, замість боягуза, як я - цинічний чоловік, на зразок мого старшого брата, набагато краще підходить до ролі короля.

- Про що це ти говориш?

Я трохи потягла його щоки в різні сторони.

Взагалі, я хотіла підбадьорити його, але він сприйняв це як якусь загрозу.

- Ну що ж, мабуть мені пора висуватися, передаси моє прощання мамі.

- Добре, почекай секунду, я накажу слугам... Стій! Сестра! Куди ти йдеш?

-----

Перш ніж Рахса встиг договорити, я вже вийшла.

Не хочу зв'язуватися зі слугами.

У цій ситуації вони лише сповільнюють мене.

Швидко вниз по дорозі, на моїй улюбленій коні, Широ-чан.

У мішку я залишила тільки необхідний для дороги мінімум речей і трохи грошей.

Минулого разу мені вдалося дістатися до школи за три дні.

Цього разу, треба постаратись поліпшити результат! Скажімо, за два з половиною дні!

Сьогодні вранці на дорозі взагалі нікого немає, що означає ... Без перешкод!

О так, те що потрібно для їзди на максимальній швидкості!

Я, напевно, вже поставила новий швидкісний рекорд.

– Так тримати, Широ-чан!

Мій кінь вже давно не скакав на довгі дистанції, тому ця поїздка теж її тішить.

- Вибачте, людина на коні! Можете, будь ласка, на секунду зупинитися?

Через деякий час поїздки, до мене раптово дійшов чийсь голос.

Замеднувшись, я помітила, що 7-8-річний хлопчик, який запросив мене на побачення, виявився моїм чоловіком.

- Тобі щось потрібно? Я зараз трохи поспішаю.

- І пробачте за раптовість.

Він глянув на мене так, ніби зараз розчавиться.

- Я зараз посередині своєї подорожі, і щоб закінчити його, мені потрібен кінь. Не могли б ви, будь ласка, позичити мені вашу?

- Не думаю. Навіщо мені це?

- У мене з собою не так багато грошей, отже я міг би що-небудь зробити для вас?

Хмм... Що ж робити...

- Ну, не знаю, може, для початку, розповіси, що сталося?

- Моя бабуся скоро закінчиться, тому я хотів принести їй її улюблені цукрові пироги,* щоб вона в останній раз насладилася ними. Я ходив у село, щоб купити їх, але через те, що я торопився, по дорозі назад я підвернув ногу. Такими темпами я не встигаю принести їй ті пироги... *хнык*

Хлопчик не міг стриматися і розплакався.

Так, доля обійшлася з ним жорстоко, особливо враховуючи його вік.

Якщо я віддам йому коня, повернути його по-швидкому назад не вийде, і я точно запізнюсь на церемонію.

- Я не можу тобі віддати коня, вона мені сама дуже сильно потрібна.

- Ось як? Тоді, думаю, тут вже нічого не поробиш. Дякую, що зупинились і вислухали мене.

- Я не можу віддати тобі коня, але я тебе підвезу.

Обличчя хлопчика миттєво сяяло.

Звичайно я не можу його просто так залишити.

Таким чином мені не вдасться побити свій рекорд, ну і добре. Спробую зробити це іншим разом.

-----

- Я купив їх, бабусю! Твої улюблені цукрові пиріжки!

- Ох, дякую тобі, Яро, напевно, тобі нелегко довелося.

- Та нічого страшного, бабусю, я все що завгодно для тебе зроблю.

– Я... Я така щаслива. Я прожила хороше життя.

*Схлип* так, я спочатку сумнівалася у своєму виборі, але не шкодую, що допомогла.

У неї хороший онук, так що, думаю, вона зможе спокійно заснути, знаючи, що з ним все добре.

- Очевидно, ви допомогли моєму синові. Завдяки вам ми зможемо з'їсти улюблені пиріжки моєї матері в її останні моменти. Прийміть це на знак моєї подяки, мені шкода, що я не можу запропонувати вам нічого більш цінного.

Мати хлопчика передала мені якийсь предмет.

Браслет з скляних кульок.

Для мене це дрібниця, але для простолюдинів така річ, мабуть, варто дуже багато чого.

Але я не можу відмовитися, тим самим не прийнявши її вдячність.

- Що ж, тепер мені варто поспішати до місця мого призначення.

- Добре, ми ніколи не забудемо те, що ви зробили. Вдалої подорожі.

- Поїхали, Широ-чан.

-----

А часу все менше.

Цей гак, хоч і небагато, але все ж затримав мене.

Але через те, що минулого року я поліпшила свої навички верхової їзди, думаю, я все ж встигаю дістатися вчасно.

- Вибачте! Людина, що їде на коні!

Мене хтось зупинив вже вдруге.

- Вам щось потрібно? Я дуже поспішаю.

- Ой, вибачте, я зупинив вас не через таку вже й серйозну проблему.

Цікаво виходить. Чому ж я йому потрібна?

- Можете показати мені скляний браслет, який у вас на руці?

Той подарунок що-ли? Але такі дрібнички можна придбати майже де завгодно.

Я простягла йому праву руку, з якою свисав браслет.

- Ох, як я і думав. Так само той же браслет я подарував своїй дружині, навіює спогади...

Цікаво, чи є мати того хлопчика його дружиною?

Хм, ну, напевно мені краще не влізти у такі справи.

- Чомусь до мене повертаються почуття, що я відчував тоді. У мене не було золота, але я любив його. Наші серця жили один для одного, і нам не потрібно було більше. Наші шлунок були порожні, але серце наповнене радістю.

- Твоя дружина, здається хороша людина.

- Це ще слабо сказано. Але ми були змушені тимчасово розділитися один з одним через що відчуття поступово охололи. Незабаром, вона вирушає на кораблі в подорож до іншої країни, так що ми навряд чи коли-небудь знову побачимося.

- Зрозуміло...

Сумна історія.

Але, чомусь мені було приємно її почути.

- Ох, як же я хочу знову її побачити... Просто згадати почуття, що наповнили мене в той час... Я хочу побачити мою Медею, але корабель скоро відправляється, і я ніяк не встигаю туди на своїх двох. Я доставив їй стільки клопоту за ці роки, так що, думаю, це для мене справедливе покарання.

Сльози повзалися з очей старого.

Хотіла б я знати чому.

Хмм... Може, мені слід йому допомогти? Чи залишити його, щоб не запізнитися в Академію?

Аргх, та яка різниця! Я зроблю це!

- Застрибуй, старий! Я підвезу тебе до пристані!

- Але юна леді...

– Швидше!

– Добре!

-----

І ще один гак, але вже в сторону пристані.

- Медея! Я повинен тобі дещо сказати!

- Вже надто пізно. Наші стосунки вже давно закінчилися.

- Не кажи так, сьогодні я побачив браслет, який виглядає точно як той, що я колись подарував тобі, і в цей же момент у мені відродилися давно нові почуття.

- Ось як? Рада за тебе, мені пора, корабель от-ось відчачить.

- Медея! Будь ласка! Благаю тебе! Не йди!

- ...кажи мені, дізнаєшся, що це?

Медея простягнула свою праву руку до старого.

- Це... той браслет, який я подарував тобі! Но... Я думав, що ти вже давно від нього позбулася...

- Ніби я могла його викинути...

- Медея...

- Дорогой...

*Всхлип* Любов цієї пари відновлена, а добра справа я зробила.

Бажаю вам два довгих роки щастя!

- Дякую, що підвезли мого чоловіка, відтепер ми будемо робити все можливе, щоб зберегти наші стосунки. Прийміть від мене цей срібний ключ, який я хотіла обміняти на гроші в іншій країні. Вдалої вам поїздки.

Вона передала мені таємничий ключ, який повністю складається зі срібла.

Дорогой... Цікаво, від чого він?

Ну до тих пір, поки пара щаслива, решта мене мало турбує.

- Отже, прошу вибачити, я трохи поспішаю.

- Ще раз дякую!

- Будь ласка! Поїхали, Широ-чан!

Я тільки зараз помітила, що Широ почала втомлюватися від усіх цих непланованих поїздок.

Не можна більше відволікатися від дороги, інакше я точно запізнююсь!

- Вибачте! Той чоловік, що їде на коні!

Ігноруйте його, ігноруй...

- Будь ласка, зачекайте!

Мені дуже шкода, але я поспішаю.

Чоловік, який кликав мене, вистрибнув на середину дороги! Я ледве встигла зупинитися. І як і мене, думаю Широ-чан теж починає все це дратувати.

- У чому справа? Що ж такого серйозного сталося, що було необхідно стрибати під невідчутливий кінь?

- Це дійсно дуже важливо.

- Тоді давай швидше!

- Звичайно, але спочатку можете показати мені ту річ, яку ви тримаєте в руках?

Я дала йому срібний ключ.

- Як я і думав, саме цим ключем запечатали колишнього лорда вампірів, який вселяв страх у серця людей. З покоління мого прадідушки, вже понад сто років ми шукали цей ключ. І, нарешті, знайшли.

- То він тобі потрібен? Забирай.

- Ви просто так віддасте його мені? Радий вас зустріти!

Отримавши ключ, чоловік впав на коліна і розплакався.

- Мати, батько, дідусь, всі мої предки, як же жорстоко ви зі мною поводитеся! Дозволити мені знайти ключ, який ми так довго шукали, але не дати достатньо часу для того, щоб донести його до друку! Після наступного сходу сонця буде вже надто пізно, але без транспорту мені ніяк не вдасться дістатися до стародавньої печери на той час! Провалити все в останній момент, який же я непотрібний!

Чоловік гукнув головою об землю і почав бити кулаком по болоті.

- За що, предки? За що?

Краще скажи за що ти змусив мене вислухати твою історію! За що?

- Я не збираюся тобі допомагати...

- Що?

- Я сказала, що не буду тобі допомагати!

-----

- Щоб виконати обіцянку, дану клоном Ерл за нахожуванням ключа і завершенню друку...

- За допомогою цього ключа друк закінчиться! Нехай не побачить більше світ людських злочинів!

- Ні! Мої прагнення, мої амбіції! Ні!

... Загалом, лорд вампірів, або чия б це не був голос, був запечатаний всередині печери.

— О пращури, бажання нашої сім'ї нарешті було виконано. Ви можете відпочити з миром.

Я навіть не розплакалась.

...Краще б я його тоді проігнорувала.

- Моя подорож закінчилася, так що я більше не потребую цього легендарного мече, чи прийміть ви його на знак моєї доброї волі?

Насправді мені він не потрібен, але цей чоловік продовжує дивитися на мене з вдячним виразом обличчя.

Як я можу відмовитися від мети всього його життя?

- А тепер, якщо дозволите, я дійсно поспішаю.

- Великий мандрівник, ви добродійник країни Соната, ми вічно будемо у вас в боргу.

– Ага, круто, поїхали, Широ-чан!

Невдовзі після цього мене зупинив ще один голос.

...Це взагалі коли-небудь закінчиться?

-----

- Вибачте! Мандрівник на коні!

Я хотіла його проігнорувати, але, здається, у мене вже був умовний рефлекс.

Погано, я починаю втомлюватися від усього цього.

- Меч, приєднаний до вашої талії, годиною, не належав одному мудрецю?

- Тобі потрібно кудись? Я підвезу! Давай швидше!

- Ну, взагалі-то так, було б непогано, якби ви...

- КУДА!

- Еленоарська академія...

- Добре, застрибуй.

___ назва

Примітка:

1. Sugar cake - цукрове пиріжне, воно готується з тертого кокосу виварюванням в цукром (і обов’язково із ароматизаторами на зразок ванні, імбіря або чади апельсина). Традиційно тістечка готують на островах Карибського моря (Трінідад, Барбадос та д), і вони дуже популярні серед молодих людей, які живуть у "карібському стилі". Часто sugar cake перекладається і як "сахарний пиріг", оскільки в оригінальному рецепті після приготування страву викладається у формі квадрата, а потім, охолонувший та затвердженим вигляді, рідше на частини.

https://literna.net/uk/books/632-u-ochikuvanni-bidnosti-ya-zbirayusya-stat-kuznetsom