Розділ 28: Інтерлюдія — Фестиваль Печаті
Невдовзі настав час прощатися. Але діти вперто чіплялися за нас, тягнули за рукави й жалібно просили залишитися ще хоч трохи.
— Ну-у-у! Ви вже йдете?
— Залишіться, пограйте з нами ще!
Айріс м’яко всміхнулася й присіла навпочіпки, щоб бути з ними на рівні очей.
— Усе добре. Я обіцяю, ми ще прийдемо.
Та навіть після цього було видно: вони не збиралися так просто відпускати нас.
— Справді?
— Коли? Коли саме ви прийдете знову?
— Я ще хочу погратися з вами і зі старшим братом!
Побачивши, що вмовляння не дуже діють, уперед вийшов отець Антоніо.
— Досить, діти. Не турбуйте Святу.
Навіть його суворий голос не одразу подіяв.
— А-але ж…!
Обличчя отця Антоніо потемнішало, але Айріс одразу втрутилася:
— Будь ласка, не сваріть їх, отче.
— Якщо їх так балувати, це призведе до поганих звичок, — відповів він.
— Все одно, — Айріс лагідно погладила дітей по головах, не втрачаючи усмішки. — До речі… Фестиваль Печаті ж уже зовсім скоро, правда?
Фестиваль Печаті — це день, коли вшановували Велику П’ятірку Героїв, що запечатала Бога Демонів. Один із небагатьох днів, коли курсанти, зазвичай завалені тренуваннями та лекціями, могли по-справжньому відпочити.
Ба більше — цього дня навіть Геройська академія, зазвичай закрита для сторонніх, відкривала двері для друзів і родичів курсантів. І академія, і Валгалла в ці дні буквально вирували.
— Я подумала… — сказала Айріс. — А що, як запросити дітей на фестиваль? Як ви вважаєте?
— Цих дітей? — перепитав отець Антоніо.
— І вас теж, отче. Звісно.
Священник виглядав приголомшеним, ніби така думка йому навіть на гадку не спадала.
— Ну…
Він ще не встиг відповісти, як діти вже почали стрибати й верещати від радості, здіймаючи хмари пилу.
— Урааа!
— Справді?! Ми підемо?!
— В академію! Я хочу побачити академію!
Отець Антоніо нахилився до Айріс і тихо, щоб діти не чули, запитав:
— Хіба… це не буде для тебе проблемою?
Це було справедливе застереження. Якщо під час фестивалю щось піде не так, репутація Айріс постраждає. Навіть без інцидентів знайдуться ті, хто косо дивитиметься на сиріт, що вештаються територією академії.
Формально Валгалла була нейтральною зоною без дискримінації, але людські упередження не зникають так просто. У світі, де бродять демони й чудовиська, сиріт часто зневажали навіть більше, ніж бродячих тварин.
— Усе буде добре, — м’яко сказала Айріс. — Якщо хтось наважиться мене критикувати, я скористаюся своїм авторитетом Святої.
Очі отця Антоніо зволожилися.
— Айріс… дякую.
— Не варто. Швидше я маю вибачитися, що не запросила вас раніше.
— Ха-ха, зовсім ні, — тепло відповів він.
Діти були на сьомому небі.
— То ми точно підемо в академію?!
— Так!
— Ми тебе любимо, старша сестро!
Вони знову розбіглися подвір’ям, аж поки отець Антоніо не гаркнув:
— Ви, шибайголови! Що ви тут витворяєте?! Ану всі всередину!
— А-а-а!
— Якщо за хвилину хтось не буде всередині — на фестиваль не піде!
Перелякані діти одразу ж вибачилися й кинулися в будівлю.
— П-пробачте!
— Швидше, швидше!
Переконавшись, що всі зайшли, отець Антоніо запитав:
— Фестиваль за два тижні, так?
— Так, — кивнула Айріс.
Священник велично перехрестився.
— Тоді до зустрічі, Свята. Бережіть себе.
Повернувшись до мене, він додав:
— А ти — Дейл, так?
— Так.
Він поплескав мене по плечу з загадковою усмішкою.
— Подбай про Святу як слід.
— Звісно.
— Ха-ха. Доведеться. Вона здається лагідною, але насправді вона ще та…
— О-отче Антоніо! — Айріс поспіхом втрутилася, червоніючи.
Його сміх луною прокотився подвір’ям.
— Утім, час і справді вдалий.
— У якому сенсі? — запитав я.
— Ситуація в мурашнику останнім часом значно покращилася. Саме час вивести дітей, — пояснив він.
— Щось сталося?
— Не знаю подробиць. Але кажуть, чорноробні чужинці, що раніше тинялися мурашником, зникли без сліду.
У голові миттєво спливли обличчя демонів.
— Коли вони зникли?
— Кілька днів тому.
Це точно збігалося з тим днем, коли я знищив їхнє лігво.
— Кажуть, їх було понад сотню, — додав отець Антоніо.
Понад сотню… Отже, то була не єдина база.
І тепер вони всі зникли…
Айріс витягла мене з роздумів:
— Дейле? Ти чого замислився?
— Та так, задумався.
— Ти теж засмутився, що йдемо від дітей?
— Можна й так сказати.
Айріс хитро всміхнулася.
— Тоді… на Фестивалі Печаті, може… проведеш час зі мною? Тобто з нами. І з дітьми теж!
— Звісно.
Вона аж підстрибнула від радості.
— Є-е-есс! Назад дороги немає!
— Домовились.
— Свята, нам час, — втрутилася Камілла.
Небо вже палало барвами заходу.
Айріс схопила мене за руку.
— Швидше, Дейле!
Тим часом
У темному складі, просоченому цвіллю, кілька демонів у чорних шатах стояли навколішки. Над ними ширяла фіолетова сфера.
— Усі зібралися? — пролунало з неї.
— Т-так! Ми повністю залишили мурашник! Це була провина жерця Калікса!
— Тиша. Відповідай лише на запитання.
— Чи повернули цвяхи?
— Так! Усі!
— Хм… Яка прикрість.
Темний туман заповнив приміщення.
— Покинути план? — пролунало зловісно. — Хто сказав, що я здаюся?
Сфера повільно закрутилася.
— Я просто змінюю підхід. На більш прямий.
Фіолетовий туман увірвався в тіла демонів.
— Скоро Фестиваль Печаті… — прошипів Астарот. — Ідеальний момент.
Його холодний сміх знову заповнив склад.