Розділ 26: Мурашник (1)
Уранці вихідного дня я прокинувся раніше, ніж зазвичай, виконав свій звичний цикл культивації мани — хоча, глянувши збоку, ніхто б і не здогадався, що це саме культивація — й став перед дзеркалом. Щоразу, коли я бачив власне відображення, в голову само собою закрадалося одне й те саме питання:
— А я ж доволі привабливий, еге ж?
Повертаючи обличчя то так, то сяк, я дозволив собі задоволену усмішку. Щоправда, десь глибоко всередині тихенький голос совісті самовдоволено підколював: А якщо порівняти з Юреном?
Але я з легкістю його проігнорував. До того ж, завдяки одному дорогому другові, я безкоштовно позичив цілком пристойний одяг. А вчора ще й акуратно підстригся. Не те щоб я ніколи раніше не ходив на побачення з Айріс у минулому житті, але піти з нею кудись зараз, коли я все ще кадет, — це було вперше.
— Ну що ж, час вирушати.
Я попрямував до місця зустрічі з обличчям, сповненим очікування.
Айріс уже чекала там, охайно вдягнена в офіційні шати Святої Імперії. Але була вона не одна. Поруч стояла Камілла, екіпірована так, ніби зібралася на війну.
Піймавши мій погляд, Камілла насупилася.
— Що це за погляд?
— А ти що тут робиш? — спитав я.
— Яке ще питання? Очевидно ж — я тут, щоб охороняти миледі.
Ну… логічно, зітхнув я подумки.
Звісно, церква нізащо не дозволила б Айріс вийти за межі академії самій, тим паче якщо місце призначення — сумнозвісний Мурашник, найнебезпечніший і найбільш кримінальний район Вальгалли.
Камілла схрестила руки на грудях і подивилася на мене так, ніби хотіла пропалити дірку в голові.
— Хмф. Тільки не кажи, що ти справді думав, ніби підеш з міледі наодинці?
Айріс поруч із нею опустила плечі, явно засмучена.
— Угх! Ну от чому ти з’явилася саме сьогодні?!
З її вигляду було ясно: вона намагалася вислизнути так, щоб Камілла не помітила, — і з тріском провалилася.
— Що значить “чому”? Міледі, хіба я не казала, що вам категорично заборонено покидати територію академії без супроводу? — суворо відповіла Камілла.
— Але ж зі мною буде Дейл.
— Ха! І ви думаєте, що якийсь низькоранговий кадет здатен захисти—
Камілла обірвала фразу й кинула на мене погляд. Її обличчя на мить застигло: вона явно згадала, як минулого разу навіть не встигла вихопити меч, перш ніж я її вирубив. Вона поспішно відвела очі й ніяково прочистила горло.
— Кхм. У будь-якому разі, якщо стане відомо, що Свята покинула академію сама, мені кінець.
— Гаразд, можеш іти з нами, Камілло, — зі зітханням погодилася Айріс.
— До речі, якщо ви прямуєте в Мурашник… ви ж ідете в те місце? — спитала Камілла.
— Ага.
Вони розмовляли так, ніби це була далеко не перша їхня поїздка туди.
— Ха-а-а… ви, міледі, справді дивовижна, — Камілла похитала головою, хоча виглядала напрочуд спокійною.
— Що? Тобі ж самій там подобається, — піддражнила її Айріс.
— Хмф. Хто це сказав?
— Та годі. Ти ж завжди найзавзятіша, щойно ми туди приходимо.
— Ц-це неправда!
— Хі-хі! Ти впевнена?
Перервавши їхню суперечку, я з цікавістю запитав:
— То куди ми, власне, йдемо?
— Хм? Міледі тобі не сказала?
— Ні.
Камілла глянула на Айріс, мовляв, чи можна пояснити. Айріс лише хитро всміхнулася, похитала головою й сказала:
— Хай це буде сюрпризом до самого кінця.
Я гадки не мав, куди вона зібралася. Навіть із пам’яттю минулого життя нічого такого не пригадувалося.
Сюрприз, значить…
Ну, скоро дізнаюся. Вона ж не поведе нас у сховок Культу Демонів, правда? — криво усміхнувся я подумки.
Раптом Айріс сказала:
— А, до речі. Перед тим як вирушати, нам ще треба щось купити.
Я здивовано нахилив голову.
— Що саме?
Айріс широко всміхнулася.
— Рамен.
— Що?
Так я й пішов на своє перше «побачення» з колишньою коханою в цьому житті.
У межах Вальгалли розташовувався найбільші нетрі на континенті — Мурашник. Звісно, навіть усередині нетрів були різні рівні жахливості. Район, куди хотіла піти Айріс, належав до менш жахливих — околиці. Саме там містився сиротинець, що фінансувався Святою Імперією.
Невдовзі ми дісталися сиротинця. Щойно ми зайшли, на нас, мов зграя голодних гієн, налетіла юрба дітей. Їхні очі сяяли чистою радістю, і вони заговорили всі разом.
— Ваааа!
— Сестро Айріс!!
— Гей, усі сюди! Сестра Айріс і сестра Камілла прийшли!
— Хух, хух! Сестро Камілло, можна ти схопиш мене за волосся і відшмагаєш разок?!
— Ми думали, ви нас забули!
Позаду дітей з’явився літній священник і гримнув на них:
— Шибеники! Хіба я не казав сидіти всередині й поводитися чемно?!
Діти миттю розсипалися, мов мурахи, на яких хлюпнули водою.
— А-а! Батько тут!
— Рятуйся хто може!!
Одягнений у шати Семизоряної Церкви, старий священник підійшов до Айріс і склав знак хреста.
— Ха-а-а… от халепа. Перепрошую, Свята. Схоже, моє виховання ще кульгає.
Айріс тепло всміхнулася.
— Хо-хо. Нічого страшного, отче Антоніо. Діти виглядають здоровими — це тішить. Як ви?
— Ха-ха! Авжеж добре! Хоч і старий, але енергії в мене ще як у молодого! — засміявся він.
І він не перебільшував: з-під ряс виглядали міцні, м’язисті руки досвідченого воїна.
Камілла зробила крок уперед.
— Перепрошуємо, що не навідувалися частіше.
— Не варто вибачатися, леді Камілло. Уже сама ваша поява час від часу надає цьому старому сил, — відповів отець Антоніо, а тоді глянув на мене. — А хто ж цей молодий пан?
— Я Дейл Ган, кадет з їхньої групи, — представився я.
Айріс пояснила:
— Як ви знаєте, отче Антоніо, у нас, третьокурсників, стало більше командних занять. Дейл відтепер буде в постійній групі з нами.
Стривайте… з якого це часу я в постійній групі? — здивувався я.
Очі отця Антоніо зацікавлено блиснули.
— О-о-о, розумію. Досить несподівано. Адже раніше, міледі, ви нікого сюди не приводили.
— Дейл — людина, якій я довіряю, — одразу відповіла Айріс.
Священник трохи схилив голову, ніби здивований такою швидкою відповіддю, а потім тихо засміявся й подивився на нас обох.
— Що ж, живеш достатньо довго — і бачиш усіляке.
— Що ви маєте на увазі? — перепитала Айріс.
— Хто б міг подумати, що та маленька дівчинка, яку я колись бачив, виросте й приведе сюди молодого чоловіка — такого дорослого й надійного на вигляд.
— З-зачекайте! Якщо ви так кажете, складається враження, ніби я привела нареченого! — вигукнула Айріс, її права щока спалахнула яскравим рум’янцем.
— З дитинства? — перепитав я.
Священник гідно склав знак хреста.
— О, мабуть, я не представився як слід. Я Антоніо — людина, яка мала певний зв’язок зі Святою ще до того, як вона офіційно стала Святою.
Це ім’я я теж чув уперше. Айріс узагалі мало розповідала про своє минуле. Коли я намагався розпитати, вона лише гірко усміхалася й міняла тему.
Який же я “перероджений”, якщо нічого не знаю, — подумав я з самоіронічною усмішкою.
Та, правду кажучи, мене це не засмучувало. Кожна нова деталь, якої я не знав у минулому житті, нагадувала: це справді нове життя.
Отець Антоніо запросив нас усередину.
— Ходімо, ходімо. Навіть навесні тут ще прохолодно.
Я глянув на Айріс.
— Це те місце, куди ти хотіла піти?
— Так. Ми з Каміллою інколи приходимо сюди допомогти дітям. Я подумала, що було б добре, якби ти приєднався цього разу, — сказала вона, уважно й трохи нервово дивлячись на мене. — Ем… ти не розчарований?
— Га? Чим саме?
— Ну… це не зовсім те місце, де більшість людей воліли б проводити вихідні.
Справді, коли вона запросила мене, я уявляв зовсім інше. Але відповів щиро:
— Мені подобається.
— Справді?
— Так. Я, взагалі-то, звик до таких місць.
— Звик?
— Я теж виріс у сиротинці. У Республіці.
— О!
Це був не такий теплий і затишний сиротинець, як цей, але факт лишався фактом: я виріс без батьків. Щоправда, я майже нічого не пам’ятав з того часу.
— Отже, ти теж виріс у сиротинці, Дейле, — тихо сказала Айріс.
— Теж? — я глянув на неї.
— Н-ні! Нічого! Кхм! Ходімо вже, діти чекають, — швидко змінила тему Айріс.
— Гаразд.
Щойно ми зайшли всередину, приміщення наповнилося криками й сміхом. Каміллу миттю оточила юрба наденергійних дітей.
— Сестро Камілло, давай битися! Мечі!
— Я теж хочу!
— Сестро Камілло, будь ласка, насвари мене своїм могутнім мечем!
— Цього разу я точно виграю!
— П-почекайте! Усі, заспокойтеся! — Камілла металася поглядом, приголомшена натиском. Потім схопила з кутка дерев’яну палицю. — Гаразд! Усі — надвір!
— Ура-а-а!
Я дивився на це з легкою усмішкою.
— Не думав, що діти так люблять Каміллу.
— Хе-хе, вона робить вигляд суворої, але насправді обожнює з ними гратися, — м’яко сказала Айріс.
Я засміявся, спостерігаючи, як Камілла спарингує з дітьми.
— Тепер бачу.
Діти навіть спромоглися на імпровізоване оточення, але шансів у них не було. Зрештою вони перейшли до скарг.
— Ай!
— Т-ти занадто швидка!
— Кья-а-а!
Камілла звалилила їх усіх за мить і, гордо випроставшись, тріумфально заявила:
— Ху-ху! Повертайтеся після того, як вип’єте ще маминого молока, дрібні шибеники!
Стій… таке тут говорити не можна, — майнула думка.
— У нас немає мам!
— Сьорб! А можна я вип’ю твого молока, сестро Камілло?
— Цікаво, яке воно — мамине молоко?
Зрозумівши фатальну помилку запізно, Камілла залилася потом і заметушилася.
— Н-ні! Я не це мала на увазі! Я просто—
Діти вибухнули сміхом.
— Е-хе-хе!
— Сестра Камілла така мила!
Один із дітей показав на мій меч.
— До речі, а він теж мечник?
Я підійшов і кивнув.
— Так.
Технічно я був значно більшим, ніж просто мечник, але тут це було ні до чого.
— Тоді хто сильніший? Ти чи сестра Камілла?
Питання було цілком невинне, але наслідки — миттєві. Двір вибухнув суперечкою, і діти розділилися на два табори.
— Пфф, звісно, сестра Камілла переможе!
— Це ж очевидно!
— Вона ж майбутній «Меч Святої Імперії»!
— Ну, може, але той дядько теж виглядає дуже сильним!
— Та й сестра Айріс уперше когось сюди привела! Він точно не простий!
Ми з Каміллою переглянулися.
Схоже, з цього вже не викрутитися.