Розділ 23: То це був ти, еге ж? (4)
Місто Вальгалла, збудоване навколо Академії Героїв, сяяло немов коштовний камінь цивілізації. Нейтральна зона, незалежна від трьох головних держав континенту, вона процвітала як культурний казан, де традиції й досягнення всіх трьох сил розквітали в гармонії. За словами знавців, Вальгалла була розкішнішою за столицю Імперії, величнішою за столицю Святої Імперії та розвиненішою за столицю Республіки.
Та чим яскравіше світло, тим темніша тінь. Під блискучою оболонкою Вальгалли ховались брудні нетрі, сумнозвісні на весь континент. Місцеві називали їх Мурашником.
Темними, заплутаними провулками Мурашника рухалась група в чорних балахонах. Їхня присутність була настільки зловісною, що навіть обдовбані, беззаконні мешканці нетрів відступали, воліючи зникнути, аби тільки не перетинатися з ними поглядом.
Група зупинилась перед вузьким провулком.
— Відкрийте, — наказав Калікс.
— Так, жрецю Каліксе! — відповів демон позаду нього.
Підлеглі Калікса зайшли в провулок упевненими, відпрацьованими кроками. Один із них притиснув долоню до стіни, що виглядала глухим кутом. Коли чорна енергія потекла в неї з трьох напрямків, у повітрі повільно з’явився круглий прохід, наче з нічого.
Калікс тихо зітхнув і, скинувши балахон, увійшов до сховку. Його турбувало, як обставити зникнення мертвого кадета так, ніби це була звичайна втеча. Роботи попереду було чимало.
Що ж робити… Поки що треба знайти когось, хто виглядає максимально схожим на нього, подумав він.
План був простий: кадет, не витримавши тиску навчання та знущань професорів, утік з академії й повернувся до рідного міста. Щоб продати цю історію, Каліксу потрібно було знайти людину зі схожою зовнішністю, створити переконливе алібі й інсценувати втечу.
Спершу потрібно з’ясувати, звідки був той кадет. За рисами обличчя він, здавалось, був із Республіки, але це було лише припущення. За п’ятсот років відтоді, як люди з місця, що колись звалось Кореєю, потрапили у цей світ, кровні лінії змішались. Зовнішність більше не була надійним показником національності.
Треба все закінчити, перш ніж про це дізнається той, подумав Калікс, напружено прикусивши губу.
Просуваючись углиб сховку, він побачив близько тридцяти послідовників — членів Культу Демона, приставлених допомагати в операції. Вони кинулись його вітати.
— Ви повернулись, жрецю Каліксе!
— Ми чули, що втратили зв’язок із Хаском!
Сівши в крісло, Калікс урвав їх одним словом:
— Тихо.
— Пане Каліксе, а що робити з тілом кадета? — спитав один із демонів.
— Киньте в кут. А тіло Хаска поріжте й згодуйте бродячим псам.
— Т-так, пане! — навіть для демонів, що поклонялись Богу Демонів, наказ був настільки жорстоким, що вони почали заїкатись.
Очі Калікса холодно зблиснули.
— Отже, хто мав сьогодні йти з Хаском ставити цвях?
У кімнаті запала тиша. Погляди повільно звернулись до одного демона, який помітно занервував.
— Це був ти, так? — сказав Калікс.
— Я… я… це… жрецю Каліксе… — демон зблід і відступив, перш ніж упасти на коліна. — П-пробачте! Більше не повториться, клянуся!
Калікс простягнув до нього руку, і на губах з’явилась холодна усмішка.
— Наступного разу не буде. Я не довіряю живим. Єдині, кому я довіряю… — він нахилився ближче, — це мертві.
— П-пане Каліксе! Будь ласка! — благав демон.
Темна мана закрутилась на кінчиках пальців Калікса, ущільнюючись у гострі, колючі шипи. Зі звуком, схожим на постріл, один із них пробив череп демона наскрізь.
— Його тіло теж поріжте й згодуйте псам, — сказав Калікс.
— Т-так, пане! — бліді від жаху, решта демонів поспіхом відтягли труп, лишаючи за собою кривавий слід.
Без жодного сумніву стративши підлеглого, Калікс спокійно відкинувся на спинку крісла.
— Як ідуть справи з іншими лей-лініями?
— У-усе йде за планом, — відповів демон.
— Ніхто з вас не настільки дурний, щоб працювати поодинці, як той покидьок, так? — спитав він.
Напруженими, закам’янілими обличчями підлеглі відповіли:
— Н-ні, пане!
Калікс роздратовано цокнув язиком. Він знав, що дехто, ймовірно, порушує правила за його спиною. Якби міг, він би всіх їх винищив одного за одним, але тоді просто не вистачило б людей завершити операцію.
У цей момент один із демонів обережно промовив:
— Ем… жрецю.
— Що?
— Може, варто призупинити роботу з лей-лініями, доки ми не підготуємо алібі для кадета?
Зрештою, вже наступного дня професор, який видав дозвіл, напевно помітить його зникнення. Поки не буде сфабриковано достатньо доказів того, що кадет утік добровільно, а не зник на полігоні, ризик викриття був надто високим.
Калікс на мить замислився, потім повільно похитав головою.
— Ні. Продовжуйте, як заплановано.
— А-але!
— Той професор не здійме галасу лише тому, що не чув нічого від кадета день чи два.
Зрештою, якщо він надто рано здійме тривогу, то сам себе підставить — адже саме він видав дозвіл.
Максимум — спробує пошукати кадета самостійно, подумав Калікс.
Звісно, як не крути, ризик зріс. Але він лише холодно кинув:
— Якщо робота затримається — затримається і план.
— Але ж до початку повномасштабного плану ще цілий рік…
Калікс роздратовано клацнув язиком і глянув на підлеглого, ніби на безнадійного дурня.
— Ідіоте. Як ти думаєш, чому ми готували це роками? Поступово вливати прокляття в лей-лінії, готуючи масштабний ритуал… Навіть тій людині знадобились роки, щоб провернути настільки складну справу.
Найголовніше — Калікс знав: щойно стане відомо, що щось пішло не так, він помре. Цей інцидент потрібно було поховати будь-якою ціною.
— Зрозумів? Тоді хутко знайдіть когось, хто виглядає як той кадет.
— З-зрозуміли, — демон вклонився й рушив до кута, де лежало тіло кадета. Через попередню метушню його ще не встигли роздивитися як слід. — Так… як же виглядало його обличчя… Гм?
Він завмер, побачивши, як у повітрі танцює дрібний сірий попіл.
— Що за чортівня?
Нахмурившись, він штовхнув ногою дивний попіл, розкиданий по підлозі. І в ту ж мить спалахнуло сліпуче синє світло.
— Що—?!
Наступної секунди його голова покотилась підлогою, чисто відтята.
Сивочолий кадет, якого всі вважали мертвим із пробитим серцем, повільно підвівся.
— Ясно. Отже, ось що сталося.
Калікс і решта демонів завмерли з широко розплющеними очима, не вірячи побаченому.
— Щ-що це таке?!
— Не може бути! Що за біса відбувається?!
— Ти… був живий? — прошепотів Калікс.
Ні. Це неможливо. Я точно пробив йому серце, майнула думка в голові жреця.
Калікс рвучко підскочив і підійшов ближче. Діра в грудях, яку він пробив темним шилом, зникла без сліду. Навіть він не зміг приховати шоку.
— Щ-що це в біса таке…?
Сивочолий кадет, Дейл, з усмішкою повернувся до нього.
— Ти ж казав, що не довіряєш живим, так? Відтепер раджу тобі не довіряти й мертвим.
Обличчя Калікса перекосилось від лютої злості.
— Я не знаю, який трюк ти провернув, але ти справді думаєш, що виберешся звідси живим?
Це було лігво Культу Демона, де зібралось близько тридцяти культистів. Сам Калікс носив титул жреця. Навіть професійному герою було б нелегко вийти звідси цілим. А цей хлопчисько? Усього лише кадет.
— Схоже, це ти серйозно помиляєшся, — спокійно сказав Дейл.
— Помиляюся? — перепитав Калікс.
Дейл тихо хмикнув і постукав мечем об підлогу.
— Той, кому варто хвилюватися, чи вибереться звідси живим, — це не я. Це ви.
— Що? — вирвалось у Калікса.
Дейл більше не дивився на нього. Спокійно оглянув сховок. Усюди, в стінах і підлозі, були вбиті чорні цвяхи розміром із кулак.
Ось вони… прокляті цвяхи, що живлять лей-лінії, подумав він.
Вони також сказали, що повномасштабний план почнеться наступного року. З такою кількістю інформації перед очима, якби він досі не здогадався, що це за «план» і хто та «людина», то не заслуговував би зватися регресором.
У пам’яті спливла розмова з Айріс. Про прокляття, яке позбавило її зору, відібрало титул Святої й життя її найдорожчого друга. Про того, хто вкрав сміх у дівчини, що колись усміхалась, мов пустотлива дитина.
— Це було прокляття.
— Прокляття? Від кого?
— Від Архієпископа Снів і Фантазій, Астарота.
Кажуть, коли людина занадто розлючена, вона починає сміятись. Саме це й сталося з Дейлом. Він засміявся — божевільно.
Він витяг із кишені скляний флакон із яскраво-синьою рідиною й осушив його одним ковтком.
— Ясно… то це були ви.
Порожній флакон вилетів із його руки й розбився об підлогу. А наступної миті Дейл виконав Шосту форму Сонячного Меча: Біле Сяйво, і сліпуче біле світло вибухнуло, заливаючи сховок нестримною люттю.