Розділ 15: Інтерлюдія – Весна
Наступного дня після спарингу з професором Кейном я сидів на тихій лавці вздовж віддаленої стежки, куди курсанти майже ніколи не заходили, і знову прокручував у голові той поєдинок.
Він сильний. Це була моя чесна оцінка — і саме така, якої я й очікував.
Професор Кейн мав рівень майстерності, що значно перевищував середній рівень курсантів, із якими я стикався після повернення в минуле. І все ж він не був непереможним. Більше того, десь глибоко в мені навіть майнула думка: і це все?
Звучить абсурдно, зважаючи на те, що я програв. Але причина поразки була не в нестачі навичок чи досвіду — усе впиралося в колосальну різницю в запасах мани.
Та все ж я встояв. І це вже дещо.
Я змусив професора Кейна активувати своє благословення. Сам цього факту було більш ніж достатньо, щоб відчути задоволення. Принаймні це довело: усі ті роки самотніх тренувань у зруйнованому світі не були марними.
Однак я не міг використати більшість своїх технік. Це було закономірно. Мистецтва меча, рукопашного бою й магії, якими користувалися герої, завжди розроблялися з урахуванням використання мани. Без неї я лише наслідував форму — наче муляж страви за вітриною ресторану: вигляд є, а змісту немає.
З нинішнім запасом мани я міг повноцінно застосувати лише кілька технік.
У кращому разі — «Небесний переворот», прийом, що обертав силу ворога проти нього самого. І навіть він був би значно ефективнішим, якби в мене було більше мани.
Я клацнув язиком і з роздратуванням зітхнув.
— Отже, знову все впирається в ману…
Раптом за спиною пролунав наляканий голос:
— Я… я щось зробив не так?
Ах так. Я ж майже забув, що він тут.
Поки я поринав у думки, мій «друг» сумлінно розминав мені плечі.
Я обернувся до нього.
— Гей, у тебе руки сьогодні якісь слабші, ніж зазвичай.
— Я… я зовсім не халтурю! — поспішно відповів він.
— Справді? То, може, мені здалося?
— Н-ні! Я не це мав на увазі!
— Тоді що саме? — спокійно запитав я.
Джулс зігнувся, мов від удару, на обличчі паніка.
— П-перепрошую! Моя вина!
Я засміявся й поплескав його по спині.
— Ха-ха. Та я ж жартую. Невже друг не може трохи підколоти друга?
— Т-так…
— До речі, вже майже тиждень минув, так? Ти дістав гроші?
Джулс здригнувся. По його обличчю було видно: той мільйон золотих він збирав, проходячи всі кола пекла.
Тремтячим голосом він відповів:
— Д-думаю… завтра зможу дістати!
— Думаєш?
— Н-ні! Я дістану! Обіцяю!
— От і добре. Дякую, друже. Це було непросто.
— З-заради друга ж… — сказав він.
— Авжеж! — підтримав я.
Зібрати мільйон золотих менш ніж за тиждень заради друга — це ж зворушливо аж до сліз. Допомагати одне одному в скрутні часи — ось що таке справжня дружба.
Ось вона — дружба, — подумав я з усмішкою.
Схоже, Джулс відчував те саме — його очі були червоні й вологі.
— То що, підемо пообідаємо? — запропонував я.
— Т-так! Може, принести тобі, як завжди, з крамниці?
— Ага. Але сьогодні зробімо виняток. Візьми ту булочку з сосискою. Треба ж відзначити подію.
— Зрозумів!
Він миттю розвернувся й помчав у бік магазину кампусу.
Дивлячись на його швидкість, я ще раз переконався: наша дружба справді глибока. Я відкинувся на лавці, розслабився й чекав.
Раптом пролунав тихий дзвін, і переді мною з’явилося голографічне повідомлення.
Iris:
Якщо ти вільний, хочеш пообідати разом?
Я відповів, не вагаючись ані секунди.
Dale:
З радістю. Де ти?
Iris:
У їдальні головного корпусу.
Це була елітна їдальня, куди зазвичай ходили дворяни й діти з родин великих конгломератів. У минулому житті я там жодного разу не був — ціни там були просто шалені. До того ж завтра я збирався «спустити» мільйон золотих на фінансування досліджень. Хай навіть гроші й не мої, але сума залишалася мільйоном.
Не встиг я відповісти, як Іріс надіслала ще одне повідомлення.
Iris:
Ти пригостив мене під час польових занять, тож сьогодні я пригощаю.
Dale:
Вже йду.
І я зірвався з місця, помчавши до головного корпусу, де мене чекала моя колишня кохана.
Боже, вона і так гарна й добра, а тепер ще й обід купує? Як і очікувалося, наша Свята — найкраща!
Раптом я різко загальмував.
— Зачекай…
Було відчуття, ніби я щось забув. Але я відмахнувся від цієї думки й знову прискорився.
Та дрібниця, напевно.
Коли я прийшов, Айріс і Камілла вже сиділи за столиком і махали мені.
— О, Дейле! Сюди!
— Тут!
Я озирнувся довкола.
— То це і є їдальня головного корпусу?
— Ти тут уперше? — запитала Айріс.
— Ага.
Я сів і ще раз окинув поглядом зал. Це було більше схоже на ресторан у готелі, ніж на шкільну їдальню: вишуканий інтер’єр, м’яке освітлення, ароматичні свічки на кожному столику.
— Я й сама давно тут не їла, — сказала Айріс.
— Точно. Ти ж зазвичай їси те, що готує шеф із Святої Імперії?
— Так.
Вона відмовилася від персонального шефа, щоб поїсти зі мною? — майнуло в голові.
— Хмф. Вважай це честю. Не кожному Міледі пропонує обід, — втрутилася Камілла.
— Я надзвичайно зворушений можливістю бути присутнім на цьому священному бенкеті, — урочисто сказав я й низько вклонився.
— П-припини! І Камілло, не кажи дурниць! — Айріс замахала руками, почервонівши.
— Ха-ха. У будь-якому разі, дякую. Завдяки тобі я вперше тут.
— Ти зазвичай їси в прибудові? — поцікавилася Айріс.
— Та ні. Найчастіше просто щось беру в крамниці.
Вона трохи насупилася.
— У крамниці? Я чула, що тамтешня їжа не дуже корисна.
— Зате дешева й швидка.
Її це явно не влаштовувало. Вона схрестила руки, замислилася, а потім раптом сказала:
— Тоді… може, почнеш обідати з нами?
Камілла аж перекосилася.
— М-міледі? Це… не найкраща ідея.
— Чому? Це ж лише ще одна людина, — заперечила Айріс.
— Р-річ не в цьому…
— А в чому тоді?
Камілла опинилася в глухому куті. Проблема була не в їжі. Проблема була в тому, що Свята Святої Імперії щодня обідатиме з невідомим курсантом.
Перш ніж суперечка загострилася, я похитав головою.
— Дякую за пропозицію, але я їстиму окремо.
Обідати з Айріс щодня було спокусливо, але зараз у мене було надто багато справ. Та й час ще не настав. Навіть обіди здавалися марною тратою часу.
— Тоді… — Айріс замислилася. — Як щодо разу на тиждень? По понеділках, після занять із практичного бою?
— Це… думаю, можу, — погодився я. Один обід на тиждень — цілком прийнятно.
Айріс поглянула на Каміллу.
— Він згоден.
— Гаразд… Я попереджу шефа, — неохоче здалася та.
— То домовились? По понеділках? — усміхнулася Айріс.
— Домовились.
— Ура! Клас!
— Гм? — я підняв брову.
— Кхм. Я нічого не сказала.
— Та ти ж щой—
— Нічого. Зрозумів?
— А… добре.
Я вирішив змінити тему.
— Гаразд, ходімо їсти.
— Так! За мною!
Їдальня була у форматі шведського столу. Я застиг, дивлячись на розмаїття страв.
— Ого… Що це все?
— Тут кухня Святої Імперії, там — Імперії, а он там — Республіки, — пояснила Айріс.
— Усе виглядає неймовірно.
— Хочеш, пораджу щось із імперської кухні?
— Е-е… я, мабуть, пас.
— Щ-що? Чому?!
Та всі ж знають, що їжа Святої Імперії — жах, подумав я.
Наче прочитавши думки, Айріс обурилася:
— Там є й смачні страви!
— Кращі за рамен?
— Ц-це…
Вона відвела погляд.
Навіть фабрична локшина перемагала їхню традиційну кухню. Що то за місце взагалі — Свята Імперія?
— У будь-якому разі! — Айріс потягнула мене за рукав. — Раз ти постійно їси фастфуд із крамниці, сьогодні з’їж щось корисне!
— Болісно, — зітхнув я.
Поки мене тягали від секції до секції, я помітив скупчення курсанток в одному місці.
— Гм? — я придивився. — Юрен?
Вони зібралися не навколо страви, а навколо людини. Юнак із золотим волоссям, що сяяло, мов сонце. Золоті очі, біла шкіра, природна шляхетність. Він був настільки гарний, що його легко можна було сплутати з дівчиною.
Юрен Геліос. Мій колишній наставник. Той, хто передав мені Стиль Сонячного Меча. І мій найближчий друг.
— Пане Юрене! Сьогодні їжа Святої Імперії?
— У вас є улюблена страва? Ми нещодавно найняли відомого кухаря з Республіки.
— У мене є рідкісне вино, воно ідеально підійде до вашого обіду!
Юрен мовчки наповнював тарілку, ігноруючи натовп.
Айріс помітила мій погляд.
— О, це спадкоємець дому Геліос. Ти його знаєш?
— Чи знаю я його… — я гірко всміхнувся. — Просто чув ім’я.
Ще не час. Перш ніж знову стати перед ним, я маю бути достатньо сильним.
— Він і досі популярний, — пробурмотів я.
На відміну від Джулса, який подобався лише наївним першокурсницям, Юрен приваблював справжню еліту.
Звісно ж. Зовнішність, рід, перші місця на всіх оцінюваннях… Як інакше?
— Дейле? — покликала Айріс.
— А? Вибач.
— Про що ти думав?
— Просто… Він справді, як кажуть, дуже гарний.
Іріс глянула на Юрена, кашлянула.
— Гарний, але не в моєму смаку.
— Справді?
— Так. Я не люблю типаж «виліплений богами».
Почути це від людини, яка сама виглядала так, ніби її виліпили боги, було іронічно.
— А який тоді твій тип? — запитав я.
— Хтось… трохи шорсткий. Як бур’ян, що проріс крізь асфальт. Живий. Справжній. Наприклад… — вона відкинула пасмо рожевого волосся й глянула на мене. — Хтось на кшталт тебе, Дейле.
— Стривай.
— Гм?
— Ти щойно назвала мене бур’яном?
— Н-ні!
— Це ж образливо.
— Я не це мала на увазі!
— Ніколи не думав, що мене назвуть бур’яном, — засміявся я.
— Ідіот! Я зовсім не це хотіла сказати! — вигукнула вона, почервонівши.
— Ходімо вже їсти.
Я рушив за нею до столу, кинувши ще один погляд у бік Юрена.
Айріс. Юрен. Десь в академії — Бералд і старша Софія.
Я справді повернувся…
Було вже понад тиждень після регресії, але саме зараз це відчуття накрило по-справжньому.
Березневий полудень. Зима відступала. Весна вже стукала у двері.
Тим часом біля порожньої лавки задиханий золоточубий хлопець підбіг, стискаючи кілька буханців.
— Д-дейле! Я приніс булочки з сосискою, як ти просив!
Джулс озирнувся.
— Дейле?
Відповіді не було.
— Може, до вбиральні пішов?
Він сів на лавку, так і тримаючи хліб у руках. Минуло тридцять хвилин. Потім година. Потім дві.
Коли живіт загарчав, він нарешті відкусив холодну булочку з сосискою.
Смак, просочений слізьми, був гірким смаком життя.