Розділ 13: Перевірка меж (1)
Так я й пройшов перше групове тренування. Ба більше — вперше в житті отримав те, чого раніше ніколи не мав: бонусні бали. Аж два.
Професор Кейн пояснив мені систему винагород.
— Триокий демонічний монстр коштує один бал. Чотириокий — три.
— Тоді чому ми отримали лише два? — невдоволено спитав я.
— Бо хтось зламав обмежувальний магічний пристрій, — відповів він.
— Це був не я.
— А ти не знаєш, що в групі відповідальність спільна?
Чорт забирай! — вилаявся я подумки, а тоді сказав уголос:
— Якщо вже говорити про відповідальність, то хіба частина провини не на вас, професоре?
— О? І я тут до чого? — зацікавлено підняв брову Кейн.
— Ви ж не сказали, що їх не можна вбивати.
— А ти не знаєш, що означає слово «захоплення»? Ти взагалі уявляєш, скільки коштує виростити одного демонічного монстра для навчальних цілей? Звісно, їх не можна вбивати!
— У мене навіть немає контраргументу… і від цього ще більше бісить, — простогнав я й розвалився на стільці в кабінеті викладачів.
Кейн глянув на мене.
— До речі, чого ти шастаєш сюди на кожній перерві, ніби це твоя вітальня?
— Через чутки всі витріщаються на мене надворі, — знизав я плечима.
У цьому сенсі кабінет професора Кейна став ідеальним сховком від всюдисущих поглядів курсантів.
— Цк. Який же ти нахабний, — буркнув він. — Що, вирішив, що я тобі вже друг? Га? Ми, значить, тепер приятелі?
Він виглядав так, ніби от-от вибухне лекцією про святість власного кабінету.
— Пам’ятаєте торішній осінній культурний фестиваль? — спитав я.
— Га? І що з ним?
— Там проводили поетичний конкурс. Мовляв, героям потрібне базове розуміння мистецтва й літератури.
— І?
— Учасників було небагато, тож подія не стала гучною… але твір, що переміг, був зворушливим анонімним любовним віршем.
Кейн раптово замовк.
— Гарний вірш, сповнений тихого смутку за нерозділеним коханням.
— С-справді? Напевно, пропустив. Я не дуже поезію люблю, — пробурмотів він.
— От як? Дивно! — усміхнувся я.
Я повільно підвівся й витягнув із полиці товсту книгу під назвою «Дослідження передового бою». А точніше — дістав тонкий білий аркуш, захований між сторінками.
— Якщо ви нічого не знаєте про конкурс, тоді чому у вас зберігається той самий анонімний любовний вірш?
— Т-ти малий! Як ти…?!
— Хіба вам не цікаво, хто його подав і виграв? — запитав я.
— Угх!
Я розгорнув аркуш.
— Професоре Кейне.
На папері, написаний його безпомилковим почерком, був саме той вірш-переможець.
— Ви ще й поет, — сказав я й почав читати вголос:
— «Ти, кого я кохав усім серцем…»
— З-замовкни!
— «Я не здатен забути тебе ні на мить…»
— Перестань!
— «Хоч я знав, що ти ніколи не будеш моєю…»
— Я сказав — досить, покидьку!
— «Я все одно думав про тебе. Сам. У тиші.»
З ревом розлюченого звіра професор Кейн кинувся на мене. Попри майже двометровий зріст, він рухався з неймовірною швидкістю. В одну мить опинився поруч, тягнучись до паперу в моїй руці.
Я різко відскочив.
— Ой!
Та він передбачив мій рух.
— Куди це ти зібрався?!
Розвернувшись у стрибку, він із лякаючою точністю вихопив аркуш.
Швидкий…
Хоч я й не намагався ухилятися всерйоз, він забрав папір надто легко. Недарма Кейн вважався одним із найкращих інструкторів академії.
— Хек… Хек… Ти, дрібний виродку… Як ти це взагалі знайшов?
— Під час прибирання на зимових канікулах.
Технічно це були канікули, що мали настати аж за дев’ять місяців. Але в минулому житті я справді знайшов його саме тоді.
— Прибирання? Що ти взагалі робив, прибираючи мій… А. — Кейн насупився й замовк.
Зазвичай курсанти на канікулах роз’їжджалися по домівках. Але сироти на державній стипендії, як я, залишалися. Ми не отримували виплат, тож бралися за підробітки: прибирання, технічні роботи.
Не маючи підстав мене сварити, Кейн тихо зітхнув і зім’яв папір.
— Хмф. Навіть якщо ти це знайшов, без доказів тобі ніхто не повірить.
— Та копія — це лише дублікат. Оригінал у мене надійно схований.
— Синочок…
Кейн жбурнув зім’ятий аркуш у смітник і важко зітхнув.
— Гаразд. Гаразд! Я здаюся. Роби, що хочеш. Хоч живи тут!
— Дякую, професоре.
— Не дякуй мені, ти…
— У такому разі в мене ще одне прохання.
— Ти зовсім безсоромний! Що тепер?!
— Побийтеся зі мною.
— Що?
Очі Кейна розширилися.
— Спаринг? Зі мною? Просто зараз?
— Так.
— Якщо без мани, то ще можна…
— Ні. Я хочу, щоб ви билися на повну.
Він пильно подивився на мене. В його погляді було чітке: «Цей малий зовсім з’їхав з глузду.»
Це було нормально. Курсант, який просить професора про бій на повну силу — абсурд. Тим більше, якщо це Лукас Кейн, Кривавий Гончак.
Серед незліченної кількості героїв він входив у топ-100. Не серед курсантів — серед справжніх, ліцензованих героїв.
Йшлося про так званий Тринаціональний рейтинг героїв — напівофіційний список, складений нудьгуючими експертами.
Так, його точність була сумнівною. Але потрапити до сотні з десятків тисяч героїв — це щось означало.
Саме тому цей тест був ідеальним.
Минуло дев’ять днів із мого повернення в минуле, а я досі не знав одного: де я зараз?
Після смерті товаришів я тисячі років блукав континентом, відточуючи все, чого навчився.
Меч — від Юрена.
Рукопаш — від Бералда.
Теорія магії — від старшої Софії.
Я аналізував, ламав, переробляв, робив їх своїми. Без цього я б збожеволів.
У тій самотності єдиним порятунком було тренування. Коли я бився чи досліджував магію, мені здавалося, що вони поруч.
Але чи став я кращим? Чи зіпсував усе?
Зрештою, я був найбезталаннішим йолопом в історії академії.
Які шанси, що я справді щось покращив?
Можливо, я лише зіпсував їхні техніки.
Я ніколи не досяг «вершини», про яку говорив Юрен.
Тому я мав знати.
Мав перевірити.
— Повний бій, значить? — фиркнув Кейн. — Я думав, ти просто трохи змінився. А ти, схоже, зовсім дахом поїхав.
— Я знаю. Це дурне прохання.
— Тоді навіщо?
— Бо мені це потрібно. Більше за все.
Він ще трохи дивився на мене, а тоді зітхнув.
— Гаразд. Мені й самому цікаво, скільки ти приховував.
Він підвівся. Повітря в кімнаті наче змінилося — мов прокинувся хижак.
— Ти ж розумієш, що означає бій на повну?
Кейн зняв зі стіни дві справжні бойові сокири.
Кровожерлива аура заповнила приміщення.
Я усміхнувся й витягнув заздалегідь підготовлений меч.
— Звісно.
На дуельній арені Кейн став у центр.
— У тебе п’ять хвилин.
Тримаючи одну сокиру, він накреслив ногою коло діаметром близько метра.
— Використовуй усе, що маєш. Просто виштовхни мене з цього кола.
Я злегка розчарувався.
— Хіба ви не погодилися на повний бій?
— Спершу подивімось, чи ти взагалі вартий клопоту.
Я кивнув.
— Мене влаштовує.
Я глибоко вдихнув, зосередившись на лівому боці грудей. Стигмата душі засяяла, огорнувши тіло енергією.
— Я йду.
Це був мій перший повний удар після повернення.
Чи спрацює він проти такого, як Кейн — я й сам не знав.
Тіло й мана були слабшими, ніж у минулому житті. Але я мав інше — спадщину товаришів, загартовану століттями самотності.
Я видихнув і відштовхнувся від землі.
Бах!
Сонячний стиль меча. Друга форма: Вбивчий Місяць.
Пролунав оглушливий металевий скрегіт.
Кейн ледь встиг підставити сокиру.
— Ти скажений ма—
Але сила удару зіштовхнула його назад. Він ковзнув по землі… і перетнув лінію кола.
Очі Кейна розширилися.
Я нахилив голову й усміхнувся.
— Ну як? Тепер я вартий вашої повної сили?
Минуло навіть не п’ять хвилин.
Навіть не п’ять секунд.