Розділ 8: Закладання основ (4)
Під яскравим післяобіднім сонцем, з усмішкою, теплою, мов саме світло над головою, я підійшов до свого давно втраченого «друга».
— Джулсе! Вибач, я на мить замислився й навіть не помітив, що ти мене кликав!
— Га? — пробурмотів Джулс.
— Скільки часу минуло, друже! Як життя? — я по-дружньому закинув руку йому на плече, говорив легко й невимушено.
— Гей—
— Не хочу одразу після зустрічі заводити такі теми, але… чи не міг би ти позичити мені, скажімо… мільйон золотих? Сталося дещо термінове, — сказав я.
— Що ти, чорт забирай, робиш? — спитав Джулс.
— Ну, твоя родина ж багата, правда? Для тебе мільйон золотих — це ж дріб’язок?
Обличчя Джулса перекосилося від люті, і він без жодних вагань замахнувся кулаком.
— Ти з глузду з’їхав, виродку?!
— Гей-гей, спокійніше!
Навіть без підготовки його удар природно ніс у собі домішку мани — доказ того, що він був досить вправним. Але все ж він залишався лише зарозумілим хлопчиськом.
— Я ж просто прошу позичити трохи кишенькових грошей. Навіщо так нервувати? — зітхнув я.
Кажуть, найбагатші люди завжди найжадібніші.
Я легко перехопив його кулак у повітрі й вивернув зап’ястя. Джулс заволав від болю. Кістки не тріснули — мана, що підсилювала тіло, врятувала його, — але біль був нестерпним.
— Т-ти, покидьку! — він стис зуби й потягнувся до рапіри на поясі.
Щойно він вихопив клинок, зі стигмати душі спалахнуло яскраве світло, зібравшись на вістрі меча й палаючи, мов полум’я. Воно було значно сильнішим, ніж те, що я бачив у бою з Феліксом.
— Сховай це, дурнику.
Я ледь провернув корпус, уникаючи випаду, а тоді опустив долоню на пласку сторону клинка. Наступної миті я застосував Бойовий стиль Беральда: Ламання Леза. Посилена маною рука стала твердішою за сталь.
З огидним тріском рапіра розлетілася, мов суха гілка.
Очі Джулса розширилися від шоку.
— Що…
А потім я з усієї сили вдарив його між ногами.
Джулс заверещав так, що мороз ішов по шкірі, й повалився на землю, обхопивши свої безцінні сімейні коштовності.
Курсантки, що спостерігали здалеку, зойкнули від жаху.
— Кяа!
— Що ти робиш зі старшим Джулсом?!
— Старший Джулсе, ви в порядку?!
Я повернувся до них і криво всміхнувся.
— Нам із другом треба трохи поговорити. Не могли б ви дати нам простір?
— Х-хто сказав, що ти друг нашого старшого?!
— Відійди від нього негайно!
— Я покличу викладача!
Роздратований їхнім галасом, я випустив крихту вбивчого наміру.
— Ви не розумієте, що я кажу? Я сказав: геть.
Курсантки, які ще мить тому галасували, завмерли, мов олені перед світлом ліхтаря. Обличчя стали мертвотно-білими, ноги тремтіли. Одна з них навіть не усвідомила, що… обмочилася.
Я цього не очікував.
Та ну… серйозно? Вона реально напустила в штани від такої дрібки кровожерливості? Це вже занадто.
Я замислився, чи вони взагалі гідні зватися курсантами-героями. Але якщо подумати — їхня реакція була цілком логічною.
За жетонами було видно, що це першокурсниці. Новачки, які ще не проходили справжніх тренувань, не кажучи вже про реальні бої. Звідки їм знати, що таке справжній вбивчий намір?
До того ж мій намір був не якоюсь дешевою імітацією. Це була справжня кровожерливість, загартована тисячами… ні, десятками тисяч смертельних сутичок.
Чорт, з дітьми мороки більше, ніж користі.
Я криво хмикнув і втягнув назад свою кровожерливість. У ту ж мить дівчата заридали й розбіглися.
— Ну, раз відволікаючих факторів більше немає… — я повернувся до Джулса, який усе ще стогнав, тримаючись за свою розтоптану гідність. — Давай завершимо нашу розмову, друже.
— Т-ти… хочеш, щоб я позичив тобі гроші? — тремтячим голосом пробелькотів Джулс.
— Ага, — кивнув я.
— С-скільки? — колишній пихатий курсант тепер згорнувся, уникаючи мого погляду.
— Хм? Хіба я не казав?
— Т-ти серйозно?! Ти справді хочеш, щоб я позичив тобі мільйон золотих?!
— Ну так. А ти думав, я жартую?
— Це… це безумство! Як, у біса, я маю дати тобі такі гроші?! — його голос зірвався.
Я всміхнувся й повільно стис кулак перед його обличчям.
Джулс здригнувся, його обличчя побіліло.
— П-пробач! Я був неправий! Тільки не бий мене!
Я розсміявся й опустив руку.
— Та годі. Хто казав про побиття? Ми ж друзі.
Джулс прикусив губу й нерішуче прошепотів:
— Пробач… але навіть у мене немає таких грошей.
— Хм.
Це було очікувано. Навіть багатенький синок не тримає мільйон золотих у кишені.
— Але твій батько — інша справа, хіба ні? — мовив я.
— Ти… хочеш, щоб я попросив у тата грошей? — Джулс подивився на мене так, ніби я з’їхав з глузду. — Ти що, божевільний?!
— Я чув, він тебе дуже балує.
— Це не означає, що я можу просто так попросити мільйон золотих! — він люто затрусив головою.
Я спостерігав за ним кілька секунд, і в пам’яті сплив спогад.
Я пам’ятав Джулса не лише тому, що він мене чіпляв. Тоді багато хто знущався з мене — сироти й вічного аутсайдера.
Ба більше, Джулс навіть не був найгіршим із них.
Він принижував мене лише перед молодшими дівчатами, напевно, щоб покрасуватися силою. Та справжня причина, чому його ім’я врізалося в пам’ять, була іншою.
Колись воно сколихнуло всю Академію.
У нього було… доволі специфічне хобі.
Я чудово знав, яке саме. У цьому житті його викриють лише за пів року, але сумніву не було: Джулс і зараз цим займався.
— Джулсе. Дай-но свій Геройський Годинник, — сказав я.
— Щ-що?! — його обличчя стало ще блідішим.
Геройський Годинник — високотехнологічний артефакт, створений спільно інженерами Республіки, алхіміками Імперії та майстрами очищення каменів мани зі Священної Імперії. Офіційно він називався «Багатофункціональний Композитний Годинник», але оскільки користуватися ним могли лише ті, хто мав ману, всі називали його просто Геройським.
Джулс інстинктивно притиснув руку з годинником до себе.
— Ч-чому ти раптом просиш мій Геройський Годинник?
Його реакція була такою щирою, майже дитячою, що я не втримався від сміху.
— Що таке? Там є щось, чого ти не хочеш, щоб хтось побачив?
— Н-ні! Звісно ж ні!
— О? Тоді не заперечуєш показати?
— Тц… — Джулс нервово відступив на крок, помітно панікуючи. За мить він різко розвернувся й кинувся тікати.
— І куди це ти так поспішаєш?
Я вдарив його ногою по гомілці. Поки він валився вперед, я зняв Геройський Годинник з його зап’ястя.
— В-віддай! — закричав він.
— Зачекай хвилинку.
Я спробував активувати годинник, подавши ману, але замість екрана з’явився значок замка.
Очікувано. Захисний замок, — подумав я.
Ймовірно, доступ був налаштований лише на ману Джулса. Але обійти таке — дрібниця.
Серед багатьох речей, яких мене навчила старша Софія, була техніка тимчасової зміни природи мани. Щойно я імітував мановий підпис Джулса, годинник розблокувався, і з’явився голографічний екран.
Біп!
Я переглянув файли — і знайшов їх.
Колекцію фото, де Джулс був одягнений у жіночий одяг, приймаючи кокетливі пози.
— Бляха… мої очі, — простогнав я.
Джулс був досить вродливим, тож його перевдягання не виглядало повною катастрофою. Але все одно: м’язистий тип із волохатими ногами в пишних спідницях — це було більше, ніж я хотів бачити.
— Т-ти… Я-як ти… — пробелькотів він.
— Подивимось… спершу скопіюємо всі файли на мій Геройський Годинник… Готово.
Закінчивши копіювання, я повернув годинник Джулсу. Він тремтів, мов осиковий лист, з абсолютно збляклим обличчям.
— Дістань мені мільйон золотих. Зможеш? — спитав я.
— Щ-що ти збираєшся зробити з цими фото?
— Просто відповідай.
— А-а… угу… — сльози навернулися йому на очі. Він схлипував, надягаючи годинник назад. — Я… я не зможу дістати все одразу…
— Даю тиждень. Принесеш до того часу.
Я махнув рукою.
— Та годі, чого ти ридаєш? Я ж не відбираю гроші. Просто позичаю. Усе до останнього золотого поверну. Що, не довіряєш другові?
Джулс заревів уголос, жалюгідно й безпорадно. Я цокнув язиком, дивлячись на нього зверху вниз.
Ну що ж. З фінансуванням питання вирішене.
Я не очікував, що дістану кошти так легко, але… іноді життя просто складається вдало.
Я потягнувся, піднявши руки, насолоджуючись теплим післяобіднім сонцем. Щойно проблема з грошима зникла, на душі стало значно легше.
Я бігав увесь ранок, і десь по дорозі час обіду минув. Я відчув легкий голод.
Мм… їдальня, мабуть, уже зачинена.
Я глянув на Джулса, який усе ще шморгав носом на землі, й легенько штовхнув його ногою.
— Гей.
— Т-так?
— Ось п’ятсот шилінгів. Сходи до крамниці, купи мені дві булки хліба і великий пакет молока.
— За п’ятсот шилінгів цього не купиш… — пробурмотів він.
Навіть з урахуванням низьких цін у крамниці Академії цього було замало. Залежно від хліба, потрібно щонайменше три золотих і п’ятсот шилінгів.
— І що? — я примружився. Серйозно? Він зараз просить більше грошей?
— Н-нічого! Я-я зараз усе куплю! Почекай трохи!
— А, стій.
Я схопив його за плече саме тоді, коли він збирався тікати.
— Гх! Щ-що ще? Хочеш, щоб я купив щось іще?
— Ні, лише одне.
Я поплескав його по плечу з усмішкою.
— Обов’язково принеси решту — п’ять золотих.
Схоже, про гроші, найближчим часом, можна не хвилюватися.