Розділ 6: Закладання основ (2)
Минуло три дні відтоді, як я замкнувся у своїй кімнаті в гуртожитку, раз по раз повторюючи цикл смерті й відродження.
Після незліченних експериментів мені вдалося з’ясувати кілька ключових фактів.
По-перше, нескінченне вмирання й воскресіння не призводить до безмежного зростання мани.
По-друге, після кожного відродження зростання мани зупиняється приблизно на шість годин.
І по-третє, якщо помирати й повертатися до життя до чотирьох разів на день, приріст мани значно перевищує те, що можна накопичити звичайними дихальними техніками.
Я опустив погляд на нотатник і переглянув записи всіх експериментів за останні три дні.
— Чорт забирай… це божевілля.
Задоволена усмішка сама з’явилася на моєму обличчі. Хто б міг подумати, що проблему з маною, яка стримувала мене в минулому житті, я зможу розв’язати таким абсурдним способом? Хоча, звісно, метод був… м’яко кажучи, нетрадиційний.
Кожні шість годин я мав власноруч позбавляти себе життя, щоб мана зростала.
Як не намагайся це виправдати — нормальним таке не назвеш.
— Тобто… я прокидаюся зранку і помираю. Обідаю — і знову помираю. Вечеряю — помираю. І перед сном — ще раз помираю?
Навіть вимовляючи це вголос, я відчував, ніби остаточно з’їхав з глузду.
Та що поробиш?
Інакше ману я накопичувати не міг. Якби це було моє минуле життя, Айріс уже давно впіймала б мене й добряче відлупцювала за саму думку про таке. Але тепер… тепер не було нікого, хто дорікав би мені за те, що я так легковажно ставлюся до власного життя.
Я придушив миттєве бажання ще раз почути її докір і змусив себе зосередитися.
Мене дещо непокоїло інше: чи не почне стигмата душі зношуватися або зникати через постійне використання цього методу?
Хіба початкова сила Праматеринського Вогню не полягала в тому, щоб спалювати й знищувати стигмату душі?
З якоїсь причини після поглинання Праматеринського Вогню моя стигмата лишилася неушкодженою. Але якщо я й далі черпатиму з неї силу… чи не зникне вона зрештою разом із Благословенням Відродження?
Я ретельно оглянув стигмату на лівому боці грудей.
Поки що — жодних змін.
Вона залишалася цілісною, без найменших ознак пошкодження. Благословення Відродження працювало, як і раніше, безвідмовно повертаючи мене з того світу.
Іронія ситуації була майже смішною. Я коротко хмикнув і похитав головою. Я витерпів стільки мук, прагнучи смерті… а тепер хвилююся, щоб не втратити саме те благословення, яке не дає мені померти.
Та принаймні одне було зрозуміло напевно: Праматеринський Вогонь не знищив Благословення Відродження.
Якщо я й далі зможу так нарощувати ману, то з часом перевершу себе з минулого життя.
І тоді я зможу захистити тих, кого не зміг захистити. Врятувати тих, кого не встиг урятувати. Я більше ніколи не дозволю собі втрачати когось.
Я розплющив очі, не даючи спогадам затягнути мене глибше.
— Гаразд. Тепер, коли фундамент закладено…
Настав час здобути потужну зброю.
Зброю, значить.
Я почав порпатись у спогадах минулого життя, шукаючи щось придатне. Це мало бути те, що можна отримати швидко й одразу використовувати: древні реліквії або божественні артефакти, просякнуті силою богів.
Кілька таких артефактів, за якими я колись ганявся по всьому континенту, одразу спали на думку. Але всі вони були або надто важкодоступні, або абсолютно недосяжні для мого нинішнього рівня.
Навіть якби я якимось дивом отримав один із них, скористатися ним належним чином я б не зміг.
Чим сильніший артефакт — тим вищої майстерності він потребує. А зараз, окрім спогадів, я був майже чистим аркушем. Навіть здобувши реліквію надлюдськими зусиллями, я навряд чи зміг би реалізувати її потенціал.
Я змусив себе думати далі.
Зброя, яку можна швидко дістати. І яка дає негайний приріст сили…
Відповідь з’явилася миттєво.
Зілля Підсилення Стигмати Душі.
Зілля, що змушувало стигмату працювати на межі можливостей, тимчасово наділяючи користувача колосальною силою. Для такого, як я, хто все життя страждав від нестачі мани, воно було справжнім божественним даром.
Чи можна це назвати зброєю — питання відкрите, але за ефективністю воно перевершувало більшість артефактів. Тож назва не мала значення.
Звісно, побічні ефекти були жахливими. Навіть одна доза викривляла енергетичні потоки тіла. Повторне вживання могло розплавити внутрішні органи й часто закінчувалося смертю.
— Ну, для мене це не проблема, — усміхнувся я, поглянувши на стигмату на грудях. — План є. Отже, час діяти.
У минулому житті зілля Підсилення Стигмати Душі створив герой, який відіграв ключову роль у війні проти демонів. А зараз… зараз ця людина перебувала в Академії героїв Рейнальда. Тій самій, де я навчався.
У викладацькій Бойового відділення професор Кейн дивився на мене так, ніби його погляд кричав: «У яку халепу ти цього разу вліз?»
— Ти хочеш зустрітися з професором Бастіоном? — перепитав він.
— Так, — відповів я.
Джейден Бастіон був найавторитетнішим на континенті дослідником стигмат душі.
— Чому раптом Бастіон? Він же дослідницький викладач. Курсанту немає жодної причини до нього звертатися, — зауважив професор Кейн.
— Я хочу проконсультуватися щодо свого майбутнього шляху.
— Бастіон із Магічного відділення.
— Але ж дослідження стигмат відкриті для всіх відділень, хіба ні?
— Кар’єрна консультація… у професора Бастіона? — погляд Кейна потемнів, і його звірячі очі вп’ялися в мене. — Ти ж знаєш, як його тут називають?
— Звісно. Як я міг би не знати?
Як би багато часу не минуло, я не міг забути сумнозвісного Вбивцю Учнів.
— І все одно хочеш із ним зустрітися? — запитав професор Кейн.
— Це ж лише чутки, хіба ні? Про те, що професор Бастіон убив свого учня?
— Чутки, кажеш? Та дідька лисого! — Кейн відверто насупився. І це говорив не студент, а викладач. Цього було достатньо, щоб зрозуміти серйозність ситуації.
— Два роки тому сам Бастіон ходив і хизувався, що вбив курсанта на ім’я Оскар, — сказав він.
— Але ж розслідування визнало це нещасним випадком під час експерименту, — відповів я.
— Лише тому, що він — Бастіон! — Кейн гепнув кулаком по столу, спотворений гнівом. — Навіть якби це й був нещасний випадок, нормальний професор так не поводився б!
Його руки тремтіли.
— Знаєш, що той покидьок зробив на могилі Оскара? Я чув власними вухами, як він насміхався з мертвого учня, називаючи його безмозким дурнем!
— А ви просто стояли й слухали? Хіба не врізали йому в пику? Через що вас, до речі, теж відсторонили, — зауважив я.
— Я… е-е… ну… — Кейн ніяково прочистив горло. — Я тоді був молодий.
— Ха-ха. Ви так кажете, ніби це було двадцять років тому, професоре.
— Замовкни, щеня! — рикнув Кейн і замахнувся ногою.
Я легко ухилився.
— Ти… — його очі звузилися. — Як, чорт забирай, ти так змінився за одну ніч?
— Я повернувся з майбутнього.
— Брехня!
Та ні ж. Справді повернувся.
— Т-ти… не укладав, бува, угоду з Демонічним Богом? — обережно спитав він.
— Ви ж знаєте, що герої зі стигматами Сімох Богів не можуть стати демонами.
Кейн цокнув язиком, усе ще намагаючись мене зрозуміти.
Хоча… про одну річ я йому збрехав. Герой може укласти контракт із Демонічним Богом і стати демоном.
Просто не зараз. Це стане можливим лише в майбутньому, коли печатка ослабне. Але зараз зайві підозри були ні до чого.
— Гаразд. Навіть якщо ти відсторонений, правил, що забороняють зустрічатися з іншими викладачами, немає. Я напишу рекомендаційного листа. Іди, — сказав Кейн.
— Дякую.
— Хмф. Здохни там, якщо хочеш, — буркнув він, нашвидкуруч пишучи листа.
Я взяв його, повернувся до дверей… але вже на виході почув голос, у якому прозирала турбота:
— Якщо щось станеться — одразу до мене.
Я тихо всміхнувся й кивнув. От же ж людина.
З таким грубим виглядом — і таким м’яким серцем.
Лабораторія професора Бастіона ховалася в одному з найбільш відлюдних закутків Академії. Територія була величезною, тож більшість курсантів, певно, навіть не здогадувалися про існування цього місця.
Я постукав у щільно зачинені двері. Відповіді не було. Я постукав ще раз. І ще.
— Професоре Бастіоне. Я знаю, що ви там.
Після паузи двері повільно заскрипіли. Назовні хлинув густий, гнилий сморід. Усередині була лабораторія, настільки брудна, що більше скидалася на покинутий будинок із привидами.
У щілині з’явився худорлявий старий. Його обличчя було вкрите глибокими зморшками й пігментними плямами. Довге біле волосся злиплося від бруду, немов його не мили тижнями. Мантія була така подерта, що не годилася навіть на ганчірку.
Він був точнісінько таким, яким я його пам’ятав.
— Хто ти? — спитав він.
— Мене звати Дейл Ган. Я третьокурсник Бойового відділення.
— І чого ти хочеш?
— Мене цікавлять ваші дослідження, професоре. Ось рекомендаційний лист від професора Кейна.
Бастіон узяв лист… і раптом пирхнув. Його плечі затремтіли.
— Цікавлять… мої дослідження?
— Так. Зокрема зілля, що впливають на стигмату душі.
Він зареготав — перекручено, моторошно, мов демон, благословенний Демонічним Богом і зведений з розуму.
— Ти. Ти знаєш, хто я?
— Знаю.
— Хе-хе-хе… хе-хе-хе-хе! І все одно хочеш стати частиною моїх досліджень?
Слина стікала з його губ, поки він реготав.
Наступної миті він розчахнув двері й грубо схопив мене за комір. Його шалені, блискучі очі наблизилися до мого обличчя.
— Ти помреш, — прошепотів він низьким, зловісним голосом.
Я всміхнувся.
— О? Невже?
Спробуй.