Пролог - 4
У світі вічності існував обеліск, що панував над часом. Час від часу блакитна пташка прилітала до обеліска й терла об нього дзьобом. Вона відламувала шматочки, доки від нього не лишилася лише зернина піску.
Коли обеліск після майже нескінченного часу остаточно втрачав свою первинну форму, вважалося, що минула одна секунда вічності.
Це була міфічна казка з ❰Магічного Лицаря Мерхена❱, і заклинання прискорення часу [Обеліск Вічності] походило саме з того міфу.
[Обеліск Вічності] був бажанням головної ініціаторки, Аліси Карролл, і якщо активувати його на даху Зали Бартоса, то можна було скоротити час, потрібний для воскресіння Злого Бога.
Єдиною вимогою було використати Примарний Годинник як каталізатор, тому я пригадував ігрову історію, де Аліса відправляла своїх підлеглих шукати його.
Однак, судячи з усього, Випробування Морозу дало їй Примарний Годинник.
У результаті цього активація Алісою [Обеліску Вічності] прискорила час настільки, щоб воскресити Злого Бога.
Імовірно, саме він використовувався як каталізатор на даху Зали Бартоса.
«Рішення випробування доволі просте».
Рішення було простим: повернути стрілки Примарного Годинника назад. Він був як секундомір, але з натисканням кнопки міг обертатися у зворотному напрямку.
Тоді в місці, де активувався [Обеліск Вічності], час повернувся б у зворотному напрямку пропорційно до прискореного часу. Я б побачив дивне видовище: Злий Бог воскресає й одразу відкидається назад у безодню. Здається, знадобляться 3D-окуляри та попкорн.
Однак була побічна дія: усе в межах зони також би повернулося назад у часі. Звісно, в цьому світі мені не доводилося турбуватися про наслідки.
«Отже, мій план такий...»
Пробитися крізь оборону Аліси.
Дійти до даху Зали Бартоса й натиснути кнопку на Примарному Годиннику.
І запобігти знищенню світу.
Це випробування буде пройдено за лічені миті. Досить просто, чи не так?
«Проблема в тому, що тільки Дороті може це зробити...»
Я блукав академічними територіями, тримаючись подалі від церемонії канікул на площі. Мені потрібно було знайти Дороті.
Можливо, це випробування було створене так, щоб його можна було пройти лише за допомогою Дороті. Іншого способу впоратися з Алісою не існувало.
«Але чому я не бачу її в такий день?»
Де ти, Дороті?
Я подумав, чи не відпочиває вона, милуючись краєвидами, чи не спить допізна через канікули.
Поки я розмірковував, мене охопило сильне передчуття тривоги.
«Дивно».
Це питання зупинило мене на місці.
Дороті була персонажем, який мужньо прийняв свою долю померти. Саме тому вона була готова пожертвувати життям, аби захистити студентів академії.
«Дивно, що вона не з’явилася, попри воскресіння Злого Бога».
Це не мало сенсу, навіть якщо супротивник — Злий Бог. Дороті була з тих, хто б пішов на Злого Бога, навіть якщо це коштувало б їй життя. Вона вважала своє життя витратним ресурсом.
Навіть абсурдне пояснення, ніби Злий Бог з’явився, поки Дороті спала, і вона не змогла його зупинити, не мало сенсу. Сприйняття мани Дороті було неперевершеним. Вона б прокинулася від величезної мани Злого Бога.
«Чи є причина, чому Дороті не з’явилася...?
По-перше, очевидно, що Дороті на острові. Вона не могла вийти за межі академічних територій.
Тоді... що насправді сталося?»
«Старша Дороті!!! Де ти?!»
Я сподівався, що Дороті почує мій поклик, якщо вона була поруч.
Але скільки б я не кричав, вона не з’являлася. Можливо, вона в гуртожитку.
Я поспіхом побіг до гуртожитків академії й направився до Зали Чарльза — гуртожитку для студентів найвищого рангу.
У гуртожитках Відділення Магії панувала мертва тиша.
Першокурсники проводили запізнілу церемонію канікул, а решта студентів уже були на канікулах.
Ідеальний час, щоб непомітно проникнути в Залу Чарльза.
«Іден!»
[Кюу-!]
Кульки світло-коричневої мани зібралися в повітрі й набули форми маленького големського фамільяра — Ідена. Я не знав, чи це справжній чи фальшивий, але зараз це не мало значення.
Я знав, де кімната Дороті. Про це я дізнався, граючи в ❰Магічного Лицаря Мерхена❱.
«Іден, створи мені сходи!»
[Кюу!]
「Створення Каменю (Елемент Каменю, ★1)» 「Створення Льоду (Елемент Льоду, ★1)»
Іден створив грубі кам’яні сходи з зовнішнього боку жіночого крила Зали Чарльза.
Я побудував на них льодову драбину. Моя [Ефективність Елементів] була вищою, ніж раніше, тож драбина вийшла витонченішою.
Кімната Дороті була на третьому поверсі. Навіть третій поверх у Залі Чарльза був високо через високі стелі на всіх поверхах.
У мене не було часу відчувати провину за проникнення в її кімнату. Я видерся по грубих сходах, а потім — по льодяній драбині.
Кімната була на третьому поверсі. Крізь вікно я побачив кімнату Дороті.
Вона була сірою, без нічого зайвого, окрім необхідних меблів та базових речей. Здавалося, це простір, де живе неймовірно тиха й нудна людина.
Кімната Дороті завжди була такою. Єдиним милим акцентом був плюшевий ведмедик, застряглий у шафі, з торчащим пухнастим хутром і витягнутою лапкою.
У ❰Магічному Лицарі Мерхена❱ справжні почуття Дороті ніколи не розкривалися повністю.
Однак було ясно, що вона перебирала речі, які могли б змусити її вагатися з жертвою свого життя.
Я дізнався про це опосередковано, досліджуючи карту й шукаючи сліди Дороті.
«Її тут немає...»
У будь-якому разі Дороті не було в кімнаті. Я швидко спустився вниз, розвіяв Ідена й побіг далі.
Я обшукав усі місця, де вона могла бути, але марно.
Зрештою настав час кінця світу, і Злий Бог Нефід воскрес.
Чорні сфери полум’я посипалися на землю.
І так світ добіг кінця.
«Ми зараз проводимо церемонію літніх канікул для першокурсників Відділення Магії».
Знайти Дороті на величезних територіях академії мало бути надзвичайно складно.
Я ж мав обмежений час. Щойно крижаний холод Морозного Кіготя повністю поглине моє тіло, я помру.
«Що мені робити?»
Мені зараз потрібні були люди. Як найбільше людей, щоб допомогли знайти Дороті.
Однак, коли я грав у ❰Магічного Лицаря Мерхена❱, альтернативні шляхи, що відхилялися від заданих маршрутів проходження випробування, часто були мінами.
Це була одна з причин, чому Іан почувався безнадійно під час свого випробування.
«Але це випробування відрізняється від того, через що пройшов Іан».
Можливо, один із шляхів проходження — зібрати групу людей, щоб знайти Дороті.
«Спробую».
Кивнувши головою, я встав зі свого місця. Ведучий церемонії та студенти Відділення Магії почали дивитися в мій бік.
Не зніяковівши, я підняв праву руку вгору й закричав.
«Кая! Матео! Люс! Емі! За мною...!»
Через мить я ковтнув.
За частки секунди обличчя студентів і ведучого церемонії канікул зникли.
Це було як привид-яйце; очі, ніс і рот були повністю невидимі. Залишилося лише абрикосове море.¹Примітка перекладача: Привид-яйце — корейський привид без кінцівок і рис обличчя. Кажуть, що якщо людина побачить привида-яйце, то помре.
Їхні погляди були спрямовані на мене. Без найменшого руху вони фокусувалися лише на мені.
«Чорт забирай...!»
По спині пробіг мороз. Це було моторошне видовище, наче з жахливого фільму.
І тоді.
Кіуууууу─!
Голови викладачів і студентів розкололися навпіл.
Я побачив переріз їхніх червоних тіл із численними зубами та витягнутими язиками, що підіймалися, як пітони, просто перед моїми очима.
Я похитнувся назад. З кожної розколотої голови висунувся язик, подібний до анаконди.
Я вже біг на повній швидкості, коли ніжка стільця зачепила мою ногу, і я гепнувся назад.
«Ах, чорт! Не мав дивитися...!»
Саме як у ❰Магічному Лицарі Мерхена❱.
Коли я зустрів Каю після церемонії канікул, її голова, мабуть, розкололася б навпіл просто переді мною, якби ми не вели ту саму розмову.
Не уявляю, наскільки безнадійно я б почувався без знань з гри. Серйозно... ці міни ще гірші в реальності.
Чорт забирай, ці випробування. Які безглузді. Забудь. Знайду її сам.
Як я вже казав, території академії були неймовірно величезними, тож було вкрай важливо швидко подумати й визначити конкретні місця, де могла бути Дороті.
«Де може бути Дороті...! Скажи мені!!»
Я почав витягувати з пам’яті всі розмови та історії, які ми з Дороті вели досі, намагаючись пригадати кожну дрібницю.
Дурне базікання, непотрібні жарти — усе підійде. Мені просто потрібна зачіпка.
Де зараз може бути Дороті? Де це місце?
Де ти?
Де?
─ Президенте, що ти робиш?
─ □□□□□, □□□’□□ □□□□. □□□□’□ □□□ □□□□□□ □□ □□ □□□□□□ □□□ □□□□?
─ Твій вираз здається надто розслабленим для цього.
─ □□’□ □□□□□□□ □’□ □□□□□□□ □□ □□□, □□□□□.
─ Ніхіхі, як і личить моєму фанату!
─ Тобі подобається, коли я така?
─ □□□. □’□ □ □□□ □□□ □□ □□□□□, □□□□□, □□ □□ □□□□□.
─ Гм, ти мене любиш, Президенте?
─ Ніхіхіхі...! О, яка реакція? Президент такий милий.
─ Зірки такі красиві сьогодні вночі, я на них дивилася й раптом подумала про тебе, тож прийшла! Ти все ще тренуєшся, га?
─ Ніхіхі, приємно познайомитися.
─ □’□ □□□□□ □□□□ □□□’□□ □□□□□. □□□□ □□ □□□□ □□□ □□□.
─ Подивись, як ти говориш~ Це так мило! Няхаха!
─ Я падала з неба!
─ □□□□ □□□ □□□□ □□□ □□□□□□□ □□□□ □□□ □□□?
─ Я дивилася, як збираються хмари дощу. Особливо люблю момент, коли вони формуються. Можна сказати, естетично приємно? Тож! Я літала, спостерігаючи за цим, і подумала: «Готово», — і спустився.
─ …
─ Ніхіхі.
Я подивився в небо. Хмари дощу, які колись здавалися мені пухнастими хмаринками, м’яко пливли. Ці скупчення хмар напевно поллють опадів пополудні.
З заходу хмари дощу пливли й збиралися в напрямку Моря Аркінс.
Я дослідив цю зону після численних смертей. Нарешті я дістався до скелі, що стирчала біля самого берега.
Школярка з довгим лавандовим волоссям і відьомським капелюхом сиділа на скелі, обіймаючи коліна. Її погляд був прикутий до темних хмар, що заповнювали небо над далеким морем.
«Хафф, ах...»
Я біг щосили. Ледве віддихавшись, я почав наближатися до Дороті Хартфнови.
Вона здригнулася від моїх раптових кроків, її голова ледь затремтіла.
«Старша».
«Що сталося, Президенте? Що тебе сюди привело?»
Дороті повернула голову до мене, але її обличчя все ще ховалося під відьомським капелюхом, який вона завжди носила.
Фиркнувши раз, вона підняла капелюх, відкривши чарівну усмішку.
Вона жила, милуючись небом, навіть пропускаючи заняття заради цього. Вона хотіла вбрати в серце якомога більше краси світу перед неминучою смертю.
Ховаючи справжні почуття за фальшивою усмішкою, вона поводилася дружелюбно з усіма й завжди прагнула сяяти найяскравіше.
Це була Дороті, яку я знав.
«Президенте...?»
Я сів поруч із Дороті.
Вид хмар дощу, що формуються... Я мав би зрозуміти з першого разу, коли почув це.
«Що в цьому красивого?»
Це просто похмуро й темно, анітрохи не красиво.
Чи бачить Дороті себе в цих темних хмарах дощу?
«Старша».
«Угу, так?»
Дороті тут приречена зникнути. Вона — лише копія, що спостерігає за хмарами дощу над далеким морем під час церемонії канікул. Простий інструмент для проходження випробування, і нічого більше.
Та все ж, що більше я думав про Дороті, то більше усвідомлював, скільки всього я справді хочу їй сказати. Не витримавши, якщо не скажу зараз.
Сказати правду справжній Дороті було б важко, тож я вирішив скористатися цією нагодою.
Я відкрив рота й вирішив висловити почуття, які стримуював весь цей час.
«Знаєш, старша. Я думав, що ти справді крута там».
«Гм. Хіба не тому ти мій фанат?»
«Саме так, те, як ти намагаєшся сяяти в будь-якій ситуації, ти виглядала так круто. Тож я подумав: „Гей, не можу не бути фанатом“».
«Ніхіхі, справді?»
«Але ти перегинаєш, старша».
«...Га?»
«Ти змушуєш себе усміхатися й змушуєш себе бачити красу, якої немає. Бо хочеш прикрасити своє життя змістовно й красиво, хоч трохи».
Я сказав прямо.
«Чесно, тут нічого справді красивого, правда?»
«...»
Усмішка Дороті повільно згасла.
Але, як завжди, вона одразу наділа маску з усмішкою.
«Про що ти, Президенте? Мені трохи нудно».
Усмішка Дороті містила відтінок настороженості. Одне неправильне слово — і вона накладе на мене заклинання.
У будь-якому разі, у цьому випробуванні я помер багато разів. Навпаки, якщо помру від руки Дороті, це буде найкрутішою смертю в моєму житті. Непогано, якщо на могилі напишуть: «Причина смерті: ідіот-фанат».
Звісно, поки я жартував про смерть, моє тіло було в серйозній небезпеці.
Коли я підняв одяг, щоб перевірити живіт, він був заморожений наскрізь. Лише кілька регресій лишилося. Може... одна-дві.
Утім.
Було дещо, що я хотів сказати Дороті, навіть якщо це коштувало б смерті.
Розмірковуючи про час, проведений з нею, я почав сумніватися, чи не помилкове моє рішення врятувати її.
А що, якщо Дороті бажає смерті? Що, якщо вона зовсім не хоче, щоб я її рятував?
Мені потрібно було побачити реакцію Дороті.
«Старша, я тебе врятую».
Я хотів почути відповідь Дороті — чи дозволено мені її рятувати.
«Тож перестань жити, ніби на запозичений час, і почни думати, як хочеш жити після випуску».
Очі Дороті розширилися. Її голос затремтів.
«Чому... ти це мені кажеш?»
Бо я хочу, щоб ти знайшла щастя.
Більше за все.
«Бо ти для мене сяюче світло, старша».
Саме з цієї простої причини я найбільше любив Дороті.
Дороті здригнулася. Запала незграбна тиша, яку порушував лише шум хвиль.
«...Ти такий нудний, Президенте».
Дороті нарешті відповіла, повернувши голову назад до хмар дощу.
У її голосі бриніла нотка сміху.
«Насправді я волію, щоб мене врятували силоміць. Так веселіше~»
Хмари дощу, що збираються, анітрохи не були гарними. Не варто приділяти їм зайвої уваги.
Дороті повністю зрозуміла, що я щойно сказав. Моя щирість, здається, дійшла до неї.
Я схилив голову, міцно заплющив очі й відчув, як вологість моря ковзає по шкірі.
Дороті хотіла бути врятованою. Цього достатньо.
Я знову розплющив очі й подивився на Дороті. Час братися до справи.
«Старша, є дещо важливе, що мені потрібно тобі сказати».
«Ти звідси підеш, так?»
«...?»
...Га?
«Я вже знала, що цей світ фальшивий. Я бачу суть усього, пам’ятаєш?»
«Тоді, старша, ти весь час знала...?»
«Не зовсім. Я не знаю, що буде далі. Але я зрозуміла, що ні я, ні цей світ не справжні, тож що станеться — не важливо. Не бачила сенсу надавати значення своєму існуванню».
Тоді я зрозумів.
Дороті не боролася зі Злим Богом, бо знала, що цей світ і вона сама фальшиві; просто не було причини це робити.
«Але, здається, це не так».
Дороті енергійно встала, а потім пустотливо засміялася, простягаючи до мене свою білу ручку.
«Ніхіхі. Дозволь мені допомогти тобі, Президенте! Розтрощимо цей світ разом».
Клянуся. Її усмішка така яскрава й освіжаюча, мов стиглий фрукт. Така мила. Не можу не сміятися.
«Так».
Я взяв руку Дороті й встав.
Час проходити це випробування.
Примітки:
-
¹Примітка перекладача: Привид-яйце — корейський привид без кінцівок і рис обличчя. Кажуть, що якщо людина побачить привида-яйце, то помре.