༺ Царство Архімага ༻
Вранці я завершив орієнтацію з предмету [Вступ до базової магії]. Завдяки тому, що я проходив гру <Магічний Лицар Мерхен>, зміст був легким для розуміння. Але особливо нового нічого не дізнався.
Після занять я попрямував до студентської їдальні на обід.
«Гей, той хлопець…»
«Це ж той E-класник з учора? Серьозно, як він взагалі сюди потрапив?»
«Та він взагалі не дотягує…»
Сидячи сам і ївши обід за 50 ґелів, я чув глузливі зауваження, що лунали з сусіднього столу.
Враховуючи, наскільки голосно й безцеремонно вони говорили, було очевидно, що вони спеціально хотіли, щоб я все це почув.
Я вже раніше відчував, але, здається, факт того, що я отримав E-клас за ману, активно поширювався серед студентів.
Академія заохочувала систему, де слабких гноблять сильні, тож студенти відкрито зневажали тих, хто був нижче за рейтингом.
Як E-класник, який набрав навіть менше, ніж Іан Фейртейл (який теж мав E-клас за ману), я був найслабшим студентом — така доля була неминучою.
Іншими словами — я тут не можу перемогти нікого.
«Поки що просто ігноруватиму».
Сьогодні був уже четвертий день, як я потрапив у світ цієї гри, і, як і очікувалося, навіть якщо я регулярно лягав спати, назад у реальність не повертався.
Оскільки мені доведеться тут залишатися, не варто налаштовувати проти себе інших студентів — це лише ускладнить життя в академії. Найкраще просто ігнорувати.
Та й взагалі, у мене немає часу перейматися такими дрібницями. Відтепер я маю присвячувати весь свій час тренуванням, тож на інші речі часу просто не залишається.
Цього ранку, до початку занять, у мене було трохи вільного часу, тому я вирішив записати свої плани на майбутнє на пергаменті, пригадуючи все, що пам’ятаю з гри.
Першочерговим пріоритетом я вважав потрапити на вершину факультету.
Оцінки — це не лише найпростіший, але й найточніший спосіб виміряти силу людини. А оскільки мені потрібно стати найсильнішим, щоб вижити, підвищення оцінок було життєво необхідним. Кінцевою метою було перевершити першу посаду — Люс, і я готовий був зробити все необхідне, щоб досягти цього.
До речі, низькі оцінки — не варіант. Якщо провалюватимуся неодноразово, мене відрахують з академії, і тоді цей світ отримає поганий кінець.
З огляду на це, я планував знайти легендарну зброю — «Крижану косу Хільди».
«Крижана коса Хільди» — це фінальна зброя крижаної стихії. В оригінальній грі її можна було отримати лише після другого семестру другого курсу. Але оскільки я, на відміну від Іана Фейртейла, не зв’язаний сюжетом гри, це не мало значення.
«Хотілося б дістати її до кінця першого курсу, якщо можливо…»
Щоб отримати «Крижану косу Хільди», потрібно пройти випробування, яке дає «Крижаний Дракон Хільда». Але щоб взагалі мати шанс отримати таке випробування, спершу необхідно підняти [Опір крижаній стихії] щонайменше до 60.
Мені потрібно якомога швидше стати достатньо сильним, щоб дістати цю косу.
За сеттінгом оригінальної гри, людина може використовувати максимум два види стихійної магії — залежно від сумісності. Винятком є лише сила фей.
Я не знав, яку стихію з вогню, води, льоду, блискавки, каменю чи вітру обере в майбутньому Іан, який зараз користується лише магією світла. У грі другий елемент для Іана обирав гравець, але тепер це вже не так.
Якщо він обере крижану стихію, то «Крижана коса Хільди» стане його фінальною зброєю… Вибач, але вона тепер моя. Нічого не дам якомусь лузеру-новачку.
Тому я можу лише сподіватися, що він не обере крижану стихію.
«Я маю пройти цю гру за будь-яку ціну».
Я стану настільки сильним, наскільки тільки зможу, щоб перемогти в цій грі.
Досягати цілей завдяки наполегливості та важкій праці — це моя спеціальність. Це навичка, яку я здобув протягом усього життя, готуючись до іспитів.
Гру <Магічний Лицар Мерхен> я проходив як перерву та нагороду після довгого дня навчання.
Хоча в вихідні я грав цілий день, і ця звичка тривала навіть після того, як я склав іспит.
Я ніколи не міг уявити, що стану екстра в <Магічному Лицарі Мерхен>, і розумію, що попереду мене чекає довга та важка битва, перш ніж я досягну кінцевої мети.
Я без вагань вчиню будь-яке зло.
«Хі-хі-хі, хі-хі-хі…»
«Гей, цей хлопець що, сміється?»
Ой, я розреготався, сам того не помітивши. Занадто занурився в себе.
Хтось прокоментував мій сміх, але мені було байдуже.
Після обіду я йшов до аудиторії…
«Як справи?»
«…?»
…Коли раптом хтось привітався мені в спину.
Я зупинився і озирнувся. Переді мною стояла знайома дівчина-першокурсниця з світло-зеленими косичками, перев’язаними чорними стрічками, і двома очима прекрасного нефритового кольору, що сяяли, як смарагди.
Кая Астреан, друга за рейтингом першокурсниця факультету магії, була в шкільній формі.
[Кая Астреан]
Рівень: 90
Раса: Людина
Стихії: Вітер, Лід
Небезпека: X
Але… чому Кая заговорила зі мною?
Може, щоб дати пораду в стилі «старий дідусь»: старанно вчися, бо ти ж непотрібний E-класник?
Якщо це Кая, то цілком можливо — вона надто допитлива.
«Номер 25 з Тимчасового 3-го класу, правильно?»
Мабуть, через враження від E-класу вона запам’ятала мій номер.
«А, так, ви запам’ятали мій номер?»
Я запитав просто з цікавості, але раптом плечі Каї затремтіли.
«У-у, я не запам’ятала через те, що ти мене зацікавив…!»
Вона відвернула голову вбік і відповіла тихим, сором’язливим голосом.
Обличчя Каї почервоніло від збентеження. У неї була сором’язлива вдача, тож навіть найменший натяк на незручність викликав у неї таку реакцію — це можна було назвати захисним механізмом.
Вау, вона справді дуже знайома. Мабуть, через те, що бачив її в грі?
Я ледь не посміхнувся їй по-батьківськи. Але причин для такої посмішки не було, тож я стиснув губи й мовчки чекав, поки Кая заговорить.
«Хм-м».
Кая відкашлялася й знову подивилася на мене.
«Ти мене пам’ятаєш? З того ж Тимчасового 3-го класу… Кая Астреан».
«Так, бо ти друга за рейтингом».
«…»
Раптом повисла незручна тиша.
Що це за відчуття? Чи сказав я щось дивне?
«А».
Ой, точно.
Кая Астреан — друга дочка герцога Астреан, який керує західною частиною країни Зельвер.
Іншими словами — високопоставлена аристократка, чиє ім’я знають усі.
А я — простолюдин без прізвища.
Її статус надто високий, щоб просто сказати: «Пам’ятаю, бо ти друга за рейтингом».
Було б природніше додати щось на кшталт «Пам’ятаю, бо ти з родини Астреан».
Тепер треба бути ввічливим?
«Для мене честь розмовляти з вами…»? Ні, це занадто.
«До речі, як тебе звати?»
Слава Богу.
Одним запитанням Кая одразу розвіяла всі мої хвилювання.
«Ісаак».
«Ісаак… Ісаак…»
Кая повторила моє ім’я двічі, ніби намагаючись міцно закарбувати його в пам’яті.
Я відчув одночасно лестощі й вдячність за таку реакцію.
Я думав, що зробив величезну помилку, забувши додати «дочка герцогського роду», але, здається, хвилювання були марними — Кая надто добра, щоб знущатися з мене.
Справжньою проблемою були студенти, які час від часу крадькома поглядали на нас, проходячи повз.
Вони намагалися прочитати по губах зміст нашої розмови.
«Кая справді заговорила з якимось E-класним простолюдином…?»
«Чому?»
«Мабуть, щоб сказати йому, який він жалюгідний, бо E-клас?»
«Це ж леді Кая, напевно прийшла сказати щось типу “бо такий бідненький”».
Здавалося, їхня розмова йшла приблизно в такому руслі.
Ситуація, коли друга за рейтингом першокурсниця факультету магії, дочка родини Астреан з B+-класом мани, розмовляє з найслабшим першокурсником з E-класом мани та простолюдином, була просто абсурдною.
Що ж робити…?
Це виглядало неприродно, але може, краще вклонитися під прямим кутом і сказати: «Радий познайомитися, леді гідного герцогського роду!»
«Ісаак, я запитаю прямо… Чому ти приховуєш свою справжню особу?»
«…Га?»
…Що вона має на увазі?
«Про що ти?»
«Ти не можеш приховати це від мене. Ти ж приховуєш свою справжню особу, правда?»
Кая виглядала напруженою.
Що за маячня.
…Невже? Зачекай-но.
«…Зрозумів».
Кая, мабуть, бачила, як я переміг «Тревіона Злого».
«Можливо, тоді…»
Наступний спогад — вчорашнє оцінювання мани.
Коли професор Фернандо сказав щось про те, що «архімаг» може обманювати максимальний об’єм мани, я пригадав вираз обличчя Каї.
Якщо вона дійсно бачила, як я перемагаю Тревіона, то її вираз обличчя був досить переконливим.
Я показав переважну силу перед Каєю, але за вимірювачем мани моя мана — лише E-клас… Будь-хто, хто бачив би ці дві події, подумав би, що це абсурд.
…Зачекай, невже вона думає, що я — геній серед геніїв, який досягнув рівня архімага?
«Царство архімага… Ти можеш приховувати власну ману, правда?»
Кая запитала тихо навмисне, щоб ніхто не почув.
У мене запульсувала голова…
Кая відчувала комплекс неповноцінності перед Люс, але мала схильність захоплюватися людьми, яких вважала недосяжними. Мабуть, вона бачила в мені саме останнє.
Вона сліпо слідувала за такими людьми.
Так, ця дівчина, яка здавалася бездоганною, насправді була повною ідіоткою.
По-перше, непорозуміння Каї було для мене проблемою, адже на початку мені безумовно потрібно вважатися «слабким простолюдином». Але якщо вона раптом почне розповідати всім «Ісаак насправді сильний», сприйняття мене може змінитися.
Як Ісаак, мені потрібна причина, щоб деякий час бути підлеглим Матео.
Але спершу.
«Найнебезпечніша проблема…»
Чи повідомила вона академії про те, що саме «я» переміг демона.
Якщо повідомила — це була б дуже серйозна справа.
«…Мабуть, ні».
Я відразу дійшов висновку, що ні.
Якби мій внесок у перемогу над демоном повідомили, академія зробила б із цього велику подію й нагородила мене.
Особливо «Аліс», одна з найвпливовіших осіб в академії та голова студентської ради, не залишилася б осторонь. Якби вона дізналася, то знайшла б будь-який спосіб підійти до мене.
Якщо подивитися на сюжет ❰Магічного Лицаря Мерхен❱, Аліс не могла необачно чіпати Іана, головного героя, бо він походив із родини віконта Фейртейл.
Але для такого незначного простолюдина, як я, їй було б байдуже навіть убити мене будь-коли.
Іншими словами — Аліс не знала, що саме я переміг демона.
«Ти нічого не сказала?»
Чому?
Чому, Кає?
…
Навіть якщо це пізніше спричинить мені головний біль, здається, мені доведеться підіграти цьому дурному непорозумінню.
Між нами повисла коротка тиша, поки я обережно підбирав наступні слова.
Закривши очі й знову їх розплющивши, я тихо зітхнув і сказав серйозним виразом обличчя:
«Ти комусь про мене розповідала?»
«…!»
Старий як світ кліше — задрот, що приховує свою силу. Коротше кажучи — той, хто удає слабкого. Я вирішив зіграти цю роль.
«Ні…»
«…»
«…»
«…»
«Ні, тобто… Я того ж дня, коли демон з’явився на церемонії вступу, повідомила академії, але навмисне сказала, що не знаю, хто його вбив».
Я намагався стерпіти поколювання в руках і ногах і подивився на Каю.
Мабуть, відчувши зміну атмосфери, Кая була явно нервовою. Здавалося, вона вважала, що її здогадка правильна.
«Чому?»
«Бо ти, здається, хочеш приховати свою силу…»
«Дякую, що помітила, будь-як».
Було великим полегшенням, що Кая виявилася дуже чутливою до таких речей.
Вона мало не спричинила game over, навіть не усвідомлюючи цього.
Я приблизно уявляв, як академія відреагувала на звіт Каї.
За сеттінгом ❰Магічного Лицаря Мерхен❱ демони вважалися природними катастрофами. Якщо з ними вже розібралися — далі нічого не треба розслідувати.
Найважливіше — «безпека студентів», а оскільки всі, крім єдиної жертви Іана, були в безпеці, то єдине, що вони зробили — це поставили його на кілька днів під нагляд, і на тому все.
Персонал академії потрапляв у великі неприємності через те, що в ❰Магічному Лицарі Мерхен❱ з’являлося так багато демонів, тож голові ради дорікали за потенційну небезпеку та неминучий галас, який спричиняв кожен демон.
Проте персонал академії якось усе-таки вирішував усі проблеми так, щоб вони не заважали навчальному процесу. На них не звертали особливої уваги, попри кількість важливих і клопітких завдань.
Аліс, мабуть, уже шукала того, хто переміг демона.
Вона не знала, як саме створюються демони, тож не знала, коли й де вони з’являться, але знала в загальних рисах, що демони виникають за волею Нефіда.
У Нефіда була проста мета, створюючи демонів — усунути будь-які потенційні загрози.
Тому Аліс не мала вибору — вона мусила шукати того, хто переміг демона.
«Поки що підтримаємо цю атмосферу».
Я навмисне заплющив очі й глибоко зітхнув, удаючи роздратованість.
«Тебе ж Каєю звати, правильно?»
«Т-Так…?»
Я розплющив очі й подивився на неї поглядом холоднішим за обійми смерті.
«Нікому про мене не кажи».
«…»
Кая завмерла.
Вона була схожа на оленя, загнаного в кут, що тремтить перед звіром, який збирається його пожерти.
Вона слабка перед тим, хто демонструє переважну майстерність, до якої вона навіть близько не дотягує.
…Досить на цьому.
Якщо гравець проходив маршрут кохання з Каєю, вона була достатньо уявною, щоб здогадуватися про кожне слово, яке скаже Іан, і через це природно починала погано думати про себе.
Я тихо пішов звідти.
Треба було втекти, поки Кая не отямилася й не сказала ще щось, а тепер, коли вже так сталося, не можна розкривати справжню особу.
На щастя, на її обличчі все ще був наляканий вираз.
Ми говорили тихо, тож студенти, які спостерігали, не мали почути нашу розмову.
«Але чи можна просто так це залишити?»
Ну, мабуть, буде нормально.
«Я мала рацію…»
Кая тремтіла, як осика, пригадуючи свою розмову з Ісааком.
Вона здригалася, як ягня, що відчуло страх смерті перед вовком.
Ноги підкошувалися, здавалося, що найменший дотик — і вона впаде.
Серце калатало все швидше й швидше, а потужна хвиля страху охопила все тіло, не даючи поворухнутися.
Попередження… Це було попередження.
Червоні очі Ісаака мали колір свіжої крові.
Коли образ того, як він розчавлює могутнього демона, злився з ворожістю, яку вона бачила сьогодні, це стало для неї джерелом жаху.
Ісаак точно приховував свою справжню особу, і судячи з їхньої розмови, він, мабуть, навмисне удавав слабкого з якихось причин.
«Що ж мені робити…?»
Кая звинувачувала себе за те, що намагалася дізнатися більше про Ісаака.
Вона… йому не до вподоби…