Влада черв'яка. Розділ 66
Тиха шуміха.
ОСТОРЖНО!
Може містити такі тривожні матеріали, як згадка про насилля та ґвалтування з боку подружнього партнера в контексті міфу.
Пронизливі голоси дітей, що прийшли перед нами, лунали по цілому храмі і відбиралися так голосно від стін, як я відчула головний біль. Я встала невблаганно, і Лютець м'яко смикнув мене за руку, підтягуючи мене вперед.
- Обережно, щаблі, сходи починають.
- Добре, - відповіла я.
Коли я зробила кілька кроків вперед, контролюючи своїми кроками, я почула важкий стогін позаду мене, двері почали закриватися. І злякана тінню, що раптово промайнула під мною, я обернулась, щоб побачити священиків у сірих одежинах, які зачиняють ці самі двері.
- Ах, так, ми ж були останніми, отже...
Коли двері щільно зачинилися, священик у голубому одязі повільно йде перед ним. Він махав якимось дзвіником, подібним на музичну підвіску (вітерок), прикріплену до каменю дивного кольору. Він знервований. Потім голоси інших дітей зникли, як і їх ехо, залишивши лише слабкий дзвін, який швидко замолк.
- Що це...?
Голос Левця вже не звучав як раніше. Або, точніше, не було сказати нічого, крім шепота. Судячи з його виразу обличчя і позі, я подумала, що він намагався все ж говорити нормальним тоном, якщо не голосніше, ніж завжди. У нього був шокований погляд від того, як мало звуку він робив, і він схопився за своє горло.
- Може це якийсь магічний інструмент? - Сказала я. - Це сталося, як тільки синій священик подзвонив у дзвіночок.
Як я й очікувала, мій голос звучав не сильніше за шепото. Однак, коли священик подзвонив у дзвони, я змогла з’ясувати, що ж сталося, і залишилася спокійною. Коли я це сказала, Льотц розслабився з полегшенням. Тепер, коли він дізнався, що це сталося не тільки з ним, і що була якась причина, він заспокоївся.
Я зітхнула від захоплення, потім знову подивилася вперед, дивлячись уздовж довгої лінії процесії попереду нас. Інтер’єр храму був схожий на Атріум, з довгим і високим потолком. Стіни з обох сторін кімнати були покриті складною різьбою, а уздовж них на певній відстані вибудувалися товсті круглі колони. Високі вікна, які простягалися майже на чотири поверхи, вирівнювали стіни і впускали до кімнати довгі прямі світлові промені. І стіни, і колони були білі, за винятком золотих прикрас де-де, а навіть у тьмяному світлі вони все ще здавалися яскравими. Єдине місце багате кольоровою гаммою - це далекий кінець кімнати.
На відміну від християнських церков, які я бачила в колекціях фотографій і художньих музеях, тут не було ані фресок, ні вітрилів. Конструкція з білого каменю зробила кімнату дуже відмінною на синтоїстську святиню або буддійський храм, а кольори не відповідали жодному яскравих відтінків Південно-Східної Азії.
На самій внутрішній стіні від підлоги до стелі розтягнулася різноманітна мозаїка з складними візерунками. Вона мерехтіла там, де на неї потрапляло сонячне світло, нагадуючи мені на мить трохи мечети, але була і сходи, більш сорока ступеней, що йде від підлоги майже ндо висоти вікна. Кам’яні статуї, розташовані по дорозі на верх, лише посилили ефект чужого світу.
Можливо, ці сходи символізували ідею сходження до небес і богів? Статуї, що вибудувалися у верхній частині сходів, нагадали мені ляльок на свято дівчат (п.П. Хінамацурі) одне з головних свят в Японії, який відзначають 3 березня.
На найвищій сходинці були дві статуї, що стояли поруч один з одним, чоловік і жінка. Судячи з того, як вони були розташовані, у мене склалося враження, що вони одружені. Тим часом і тим, що вони стояли на самій верхівці сходів, я подумала, ніби вони найбільш високопоставлені боги в цій релігії. Незважаючи на те, що вони були зроблені з білого каменю, Божий чоловік був наповнений блискучою чорною мантією із незліченними золотими зірками, а жіноча богиня була з золотою короною з довгими кінічними шипами, які походили від неї як промені світла.
Чи це Бог світла і темряви? Чи богиня сонця і Бог ночі? У будь-якому випадку мантія і корона виокремилися.
У кількох кроках трохи нижче була кам’яна статуя злегка пухлою ніжною жінкою, яка тримала золоту чашу, що виблискувала дорогоцінним камінням. Під нею жінка тримала палицю, чоловік тримав списа, та жінка втримувала щит, а чоловік зберігав меч. Вони всі зроблені з одного і того ж білого каменю, але той факт, що кожен з них тримає тільки один якийсь яскравий предмет, зробив це ще більш загадковим для мене. Ці статуї були зроблені, щоб тримати реальні речі ... Чи в цьому є сенс?
Щось на зразок Священного Грааля чи святого меча, можливо?
На сходах нижче були квіти, фрукти, тканини та інші пожертви. Чим більше я дивилася на це, тим частіше мені нагадувало свято дівчат.
- Мейн, не стій просто і пялься, продовжуй йти!
- Хм? Ой! Прости, прости.
Летц потягнув мене вперед, я трохи не встигала за ним, щоб встигнути наздогнати кінець процесії. Шлях далі по центру кімнати був порожній, так що ми змогли йти вільно на ньому, хоча, з обох боків були розкладені товсті червоні килими, розташовані приблизно в одному метрі один від одного.
У передній частині кімнати було кілька їдальні, де стояв ряд священиків, одягнених в синій колір, схоже, що виконували якусь процедуру. Діти, які закінчували цю процедуру, відправлялися священиками в сірій одежі по обидва боки кімнати. Їх вели до тих дільниць червоних килимів і говорили зняти їм взуття, перш ніж сісти.
У міру того, як процесія повільно просувалася вперед або щось сталося, або Летц помітив щось нове. - Гех, - вилетіло у нього, він зморщився, дивлячись вперед на щось.
- Що сталося, Льотц? Щось сталося там попереду?
- Ааа...
Миттєвість пом’якшує, наче він намагається зрозуміти, як же краще сказати щось важке, він зітхнув, а потім подивився на мене.
- Це кривавий друк, який ти ненавидиш.
- Чт... Що?
- Якийсь магічний інструмент, я думаю. Всі палять пальці, і вони несуть ними про щось, залишаючи свою кров.
Я б хотіла, щоб я цього не чула, але тепер мені нічого не залишалося, крім як різко передивитися і відразу піти звідти. Але він міцно схопив мене за руку і відмовився відпускати.
- Здавайся, - сказав він. - Схоже на якусь реєстрацію. Держу пари, це пов'язано з громадянством міста, так?
- Фу... так, ти правий. Думаю, на цьому все і закінчиться.
Отто і Бенно сказали мені, що після церемонії хрещення мене визнають жителем цього міста й представляють громадянські права. Іншими словами, якщо я не зможу пройти через цей ритуал, хоч би яким поганим він був, я б не міг отримати громадянство.
- ...Чому ж магічні інструменти так люблять кров? - Запитала я.
- Не знаю, — відповів він.
Кожного разу, коли я використовую магічний інструмент, мені доводиться різати палець і залишати десь кров. Незважаючи на те, скільки разів я це робила, я ніколи не зможу звикнути до болю. Поки я дивилася вперед, щоб побачити, через що ж проходять інші діти, я побачила грубих священиків у синіх одежах, які тикають голками в пальці хлопців, а потім міцно притискають їх пальці до чогось, що виглядало як медальони з плоского білого каменю. У цих дітей рти були відкритими, схоже, що вони видавали крики болю, але я взагалі нічого не чула від них. Коли я побачила, як вони стискають свої порізані пальці, аж поки їх відводять до килимів, то була дуже налякана.
- Наступний, будь ласка, сюди, - сказав священик.
Черга людей переді мною порізала, і голос пролунав з одного зі порожніх їдальні. Левц штовхнув мене вперед, і я починаю рухатися туди, куди покликали. Священик у голубому трохи посміхнувся мені, подивився на мене зверху вниз, а потім простягнув руку.
- Будь ласка, простягни руку долонею вгору. Я вколу тобі палець, але буде зовсім трохи боляче.
Звичайно ж, хоч він і сказав, що буде трохи боляче, насправді, буде жахливо боляче. У той момент, коли голка вколола мій палець, я відчула гострий біль, наче мене тикали чимось дуже гарячим, і жирна червона крапля крові з'явилася на кінчику мого пальця. Між болем і видінням моєї крові я відчула, як стала мертвою.
- Якщо не проти, то розмаж цю кров тут.
На відміну від священика, якого я бачила раніше, який грубо покладав пальці дітей на маленький медальйон, цей священик просто направив мою руку на нього. Здається, що лише розмазати кров на його поверхні було достатньо. Це змусило мене заспокоїтися, адже процес виявився не таким вже болісним, як я думала.
Я рада, що цей священик не був такий жорстокий, але мій палець все ще дуже ловив!
Цікаво, що цей магічний інструмент, який був використаний для придушення нашого гулу від розмов, насправді не використовувався для цього, а використовувались, щоб не було чутно наших криків від болю?
- Ви двоє останні, хто пройшов. Сюди, будь ласка.
Нас покликав священик у сера, хоча й був дорослим. Ми з Летцем пішли до килима. Отримавши вказівку зняти взуття, ми зробили це і сіли на килим. Серед усіх дітей, які або сиділи зі скрегоченими ногами, чи з розтопиреними перед собою, я єдина людина, яка сіла із зігнутою ногою, ніби я повернулася до класу фізкультури в початковій школі (п. Коли я була в такому широкому, спортивному просторі навколо дітей мого віку, то відчула, що це єдиний правильний спосіб сидіти.
- Мейн, чому ти повернулася в м'ячик?
- Це не м'яч, це трикутник, - пояснила я. - Це називається трикутна поза.
- А? Трикутник? А де він?
- Ось він, - сказала я, жестикулюючи.
Поки ми розмовляли вдвох, священики в синіх мантіях, закінчуючи реєстрацію, колективно пішли через їдальню. Після того, як вони винесли всі коробки, в які вони склали усі наші реєстраційні медальйони, стали діяти священики у сером, вони метушилися, мабуть йшла підготовка до наступного етапу. Вони винесли письмові столи, а на його місце принесли набагато більш екстравагантний вівтар і поставили його перед ступенеми.
Священики в голубих одеях повернулися до кімнати, вишикувалися з обох боків від вівтаря і приблизно водночас священики у сірому шатрі вибудувалися вздовж стін, де ми сиділи, здається, закінчили підготовку. Оскільки вони стояли позаду нас, то нагадали мені вчителів у школі. Я вирішила переконатися, що я точно сиджу правильно в трикутній позі.
- Входячи головний жерець, - вигукували священики в блакитні шати, розмахуючи жезлами, які вони тримали. Роздався звук незліченних дзвонів, і старий, одягнений в білу одежу з золотою стрічкою, що перетинає його плече, повільно увійшов до кімнати, несучи щось. Обмірковуючи свої кроки, він пішов до вівтаря.
Це... це ж... Книга?
Я почала сумніватися, що мої очі не обманювали мене. Коли я побачила, що священик повільно перевертав сторінки, то зрозуміла на сто відсотків. Немає сумніву, що це була книжка. Схожа на Біблію або якусь іншу форму Святого Письма.
- Льотц, книга! Це ж книга!
Я схвильовано тикала його в плече. Він постійно голився, бо не звик сидіти на землі. Він витягнув шию, щоб самому побачити її.
- Де? Де ти її побачила?
- Дивись, що тримає головний священик. Ось це!
Схоже, що вона була обтяжена шкірою, а злегка пошкоджені кути були всилені тонко обробленим золотом. Там я також побачила, що вона була всипана невеликими коштовними каменями.
- Це називається книга? Ого, виглядає дорого. Це зовсім не схоже на те, що ти сама робиш.
- Немає нічого спільного з книгою, яка має більше художньої цінності і тим, що я роблю, адже моя книга в основному практична. Це як порівняти меч статуї з твоїм ножем.
- Ааа, зрозуміло. Незважаючи на це, хіба ти не здивована побачити щось подібне тут?
- ...Насправді, я зовсім не здивована. Якщо подумати, то це було досить очевидно.
Будучи звичайною японською жінкою, яка не цікавилась релігією, я ніколи навіть не розглядала можливості наближатися до храму, але в такому релігійному закладі, як це, безсумнівно, був якийсь спосіб зібрати всі Писання, святі писання, Біблії та різні вчення в одному місці. Тут будуть книги. Навіть якщо моє здоров'я не дозволить мені йти тим шляхом, яким я хочу, навіть якщо у мене немає грошей, хоча я відчайдушно не спробую зробити їх сама, то все одно книги дійсно існують.
Якщо Гільдія торговців є центром інформації, то храм повинен бути центром теології, математики, музики, мистецтва та інших галузей досліджень, які можуть наблизити їх до богів. Християнська церква сприяла розвитку таких наук, і в Японії буддійські храми й синтоїстські святині були місцями для людей на яких вони збирались вчитися від провідних інтелектуалів.
- Ааахх, я повинна була прийти сюди раніше! Чому я про це не подумала? Яка ж я ненормальна! Я могла б читати книжки, не втягуючись у всі ці неприємності!
Мабуть, було на краще, що мій голос не ставав гучним незалежно від того, на скільки я кричала. Коли я кричала від усього серця, Левц дивувався на мене і просто потиснув плечима.
- Ну, схоже, ти повністю забула, але вони не дозволили б цим дітям, що не пройшли через свої церемонії хрещення у храмі, а знаєш це? Навіть якщо б ти подумала про це раніше і прийшла б сюди, приратники не впустили б тебе.
Він був правий. Неодружені діти, які могли б увійти в храм, — це охрещені особи.
- Але, щоб ось так вперше піти до храму і зустріти книгу в день мого хрещення, хіба не доля?
- Всі йдуть до храму, коли їм виповнюється сім, Мейн. Доля тут ні до чого.
- Тьху ти, Льотц! Перестань розбирати все на частини!
- Я знаю, ти рада, що тут виявилася книга, але заспокойся. Буде великою проблемою, якщо ти втратиш свідомість прямо тут.
Левц, здається, подумав, що я занадто схвильована і спробував мене затруїти.
- А? Але ж книга так близько. Мені ніяк не вдасться бути не схвильованою, це абсолютно неможливо, розумієш?
- Навіть якщо це неможливо, то ти повинна. Я кажу, що цю книгу тобі все одно ніколи не дадуть почитати, вірно?
- Ах... Все так.
Незважаючи на те, що тут була книжка, я все одно не торкаюсь її. Мені ніколи не дозволять почитати книжку, обтянуту шкірою та коштовне каміння. Як тільки я зрозуміла це, моє хвилювання швидко пішло, а моя голова сумно поневолювалася.
- Сьогодні вам всім здійснюється сім років, і вас визнали громадянами цього міста. Вітаю.
Хоча священик здавався досить старим, у нього все ще був сильний голос від храму. Після поздоровлення він почав читати вголос книжки своїм ясним голосом. Схоже було на якесь Святе Письмо. Я міцно трималася книжки і в очікуванні нахилилась.
Зміст священних писань, схоже, був про те, як сказав мені Бенно якийсь час тому, про створення світу і зміну пір року. Священик читав книжку простими словами, які було легко зрозуміти навіть дітям.
Довгий час, так довго, що ми навіть уявити собі не можемо, Бог темряви жив у повній самотності.
Після цього він зустрів богиню сонця, сталося багато подій, вони одружилися, у них було чимало дітей, серед яких є Богиня води, Бог вогню, бог вітру і Бог землі, і створили світ, в якому ми живемо, та й далі пішла історія. Частина, де "загублена" сталася", була скорочена спеціально для нас, але все прозвучало дуже схоже на милю оперу.
Хоча міфи такі. Всі мої міфи були хаотичними. Зараз не час для саркастичних зауважень.
Навіть просто почути нову історію було вже веселим заняттям, але порівняти її з іншими міфами, які я вже знала, тільки зробила її ще цікавішою. Левц, схоже не був зацікавлений, і він, здається, не знав, на скільки вона може бути веселою. Він гойдався взад і вперед, заздрісно дивлячись на мене.
- Ти виглядаєш так, ніби тобі весело, - сказав він.
- Так, шалено, - відповіла я.
- Чого ж у цьому цікавого?
- Початок, кінець і все інше, що між ними!
Я відповіла йому з величезною усмішкою. Він подивився на мене здивовано, потім зітхнув, похитав головою.
- Добре. Це добре.
- Так!
Після міфу про створення, нам розповіли історію про зміну пір року. Я вже чула основи від містера Бенно. - Весняна - це сезон води, де таючий сніг викликає паростки. Літо сезон вогню, де жар сонця змушує листя розкритися. Осінь - сезон вітру, де охолоджене повітря змушує його до спустошування. Зима - це час року землі, коли спить все життя. - Сам міф, однак, укладався в іншому.
Богиня землі була первісткою сонця і Бога темряви. У цей час Бог глянув на неї і відразу закохався в її батька, Бога темряви, руки. Бог темряви вважав, що їхній шлюб принесе багато дітей і схвалює цю пропозицію. Тому він задовольнив прохання Бога про одруження.
Так почався міф про сезони. Лютц, однак, вже зазевав, йому все це здалося дуже виснажливим, тому я думаю, що краще поясню все ці речі у формі резюме.
Просто кажучи, Бог життя виявився більш ніж трохи божевільним. Він замкнув у в’язниці Богиню землі зі снігу та льоду і ґвалтував її, поки вона не завагітніла. Потім він заздрив ненародженим дітям. Зима - це час розграбування і нічого недіє.
Богиня сонця була стурбована тим, що не бачила богиню землі з часу її одруження і розтопила весь лід. Бог був змучений, і тому богиня води змила весь сніг та лід, звільнивши свого друга й сестру. Весна - це час, коли вони працювали разом, щоб допомогти зернам, тобто дітям Богині землі прорости.
Потім Бог вогню позичив свою силу, зробивши літо тим часом, коли нове життя стало зрілим. Однак після цього Бог відновив свої сили і почав шукати богиню землі. Осінь - це сезон, коли Богиня вітрів доклала всю свою силу, щоб Боже Слово не наближалося до її сестри і при цьому забезпечувало збирання врожаю.
Потім, коли брати і сестри були, нарешті вичерпані, настала черга Боже божевілля. Іншого разу він замкнувся і став ґвалтувати Богиню землі. Її брати й сестри хотіли вбити Бога, але якщо вони це зроблять, то ніколи не народяться і тому не можуть зробити цього. Коли брати і сестри потрапляють у цю запеклу дилему, то змушені перечекати зиму.
Здається, що цей період постійно повторюється і утворюється у нескінченному петлю сезону. Цей міф також був повний можливостей для саркастичних зауважень, як і всі інші.
До речі, оскільки всі ті діти народилися влітку, наше божество-охоронець - ревний, гарячий Бог сонця, і у нас є божественна милість, пов'язана з керівництвом та вихованням дітей. На цьому головний жерець завершив виступ про богів і закрив книжку.
- За цим я навчу вас, як поклонятися богам. Якщо ви будете молитися і дякувати богам, то вони обов’язково виявлять вам велику Божу милість.
У нього було дуже серйозне вираз обличчя, поки він вимовляв це, повільно виходячи через вівтаря. Поки він це робив, священики в сірих шатах швидко розгорнули килими перед священиками у синіх мантіях.
Головний священик стояв у центрі кімнати, а за ним — з десяти священиків в синіх мантіях.
- А тепер, перш ніж спробувати самим, уважно подивіться. Ми молимося богів!
Як тільки він сказав це, головний жерець широко розкрив руки і піднявши своє ліве коліно та подивився на небо.
- Пфф!
Я швидко плескала рукою по губах, придушуючи свій раптовий порив. Не було нічого поганого в тому, щоб мимовільно розгулюватися серед храму. Я повністю усвідомлювала це. Тим не менш, незалежно від того, скільки разів я буду намагатися нагадати собі про це, я була наповнена гігантським бажанням розсміятися вголос. Мій шлунок стиснувся.
Це ж поза Gl >co! Вони встали в їх позу! Та ще й кам'яним обличчям! Чому саме Gli\? Вам не потрібно ж так піднімати ногу, вірно? Ти ж старий, ти не повинен так стояти на одній нозі! Це ж небезпечно! (p/п: Glico - це продуктова компанія, відома на міжнародному рівні своїми кондитерськими виробами, як Pcky і Pretz. З 1935 року вона тримає величезний рекламний щит на тротуарі в Дотонборі, Осаку, з зображенням людини, що тріумфально перетинає фінишу межу гонки. Це одна з головних пам’яток туристів. https://ww.glico.com/ global/feature/ggicosign01/ )
Я не могла сміятися тут - це було б занадто грубо. Ця людина тримала себе в ідеально збалансованій чіткому позі. Мабуть, я зациклилася на жарті. Я була впевнена, що коли ще викине цей чоловік, то зможу витримати.
Головний жерець повільно поставив ногу на землю і опустив руки, я дивилася, як він робить Тай-Чі. Якби він на цьому закінчив, то я була б в змозі все зупинити під контролем, але чи мала у цього старого ще якась поза, яка розколола би мене?
- Ми вдячні богам!
З елегантними рухами, як поточна вода, головний священик перейшов від пози Glhaco до передгези, сідаючи на руки і коліна та притискуючи лоб до підлоги. Це було занадто важко. Дивний шум вирвався у мене з рота.
- Бэхехе!
- Мейн, що сталося? Ти добре себе почуваєш?
- Я в... в порядке! ...Я все ще в порядку. Я можу це зробити. Зрештою, саме так люди тут поклоняються богам.
Я затиснула рота, вклонившись обличчям до коліна. Левц дивився на мене з тривогою. Навіть якщо б я спробувала розповісти йому, що ж я знайшла такого в цьому поклонінні веселого, навіть якби я намагалась пояснити жартома, він би все одно нічого не зрозумів. Необізнаний нічого про позі Glhaco, не зрозуміє цього сміху.
Така їхня релігія. Така їхня релігія. Вони роблять це серйозно, сміятися грубо.
Я пам’ятаю, як відкрила двері в класі і увійшла до мусульманського однокласника, який молився Аллаху. Для когось молитва до релігії може виглядати дивно. Я сміялася тільки тому, що не очікувала пози Glheco з нізвідки, от і все. Сміятися - погано.
Я зробила кілька довгих, повільних вдихів, потім, коли я стала впевнена, що зможу тримати своє обличчя під контролем, підняли голову. Коли я це зроблю, головний священик заохотив усіх нас встати.
- Тепер, будь ласка, встаньте. Давайте зробимо це разом.
Разом! Разом, говорить він! Будь ласка, виявіть милосердя!
Всі навколо мене встали. Я теж так зробила, але відчула, як кутки мого рота почали звиватися і мій живіт затримався — це передвісники величезного сміху. Хоч би скільки разів я говорила собі, що сміятися погано, а сміх був поганим, моє бажання сміятись тільки посилилося.
- Ми молимося богам!
Головний священик виділив ці слова, встаючи у позу Glhaco. Це нормально. Це другий раз, коли я бачу це, так що це зовсім не шокує. Я успішно витримала цю гігантську хвилю сміху. Це була перемога для моїх м'язів живота.
Наступної миті жерці у сині шати, в ідеальному віноні, підняли руки й ноги.
- Ми молимося богам!
Бачити десять священиків, що стояли в ряді з абсолютно кам'яними обличчями, які стоять у позі Glabo занадто багато. Мої боки не витримали. Кут їхніх рук, висота їх ніг, серйозність їх облич абсолютно були ідентичні. Я не могла втриматися у вертикальному положенні. Ноги відмовили, і я повалилася на підлогу.
- Нгх! ... ммпф... нггх...
Мой живот! Хто-небудь мене врятує!
Хоча я все ще могла контролювати свій рот на замку, сльози вже навернулися на очі і хохот став дедалі більше просочуватися. Якби я тільки могла покататися по килиму, плескаючи по підлозі, поки я надривно сміялася, я знаю, що мене б відразу ж відпустило, але відмовилася, так як це лише зробить мій сміх сильніше.
- Мейн, ти дійсно не в порядку!
Коли я подивилась на Льотця, він дивився на мене з неспокійним виразом обличчя, стоячи в позі Glifeco, нестабільно балансуючи на одній нозі. Він завдав мені останнього удару. Я почала бити по килиму і не могла стримати себе.
- Я пpocтилa... гехе... Я не можу... дихати...
- Мейн! Чому ти раніше нічого не сказала?
- Эт... Це не так... Я... хех ... Я в порядке...
Левц нагнувся до мене, відчайдушно махаючи рукою. Священик у сірому році поспішив, коли побачив катастрофу.
- Ви двоє, що сталося?
- Емм, схоже, Мейн не дуже добре себе почуває, так що вона раптом впала. Вона вже досить слабка і має крихке здоров'я, а зараз вона ще й дуже стурбована церемонією...
Звісно, я хвилювалася, але не дуже погано почувалася. Це звичайний приступ сміху. Не було потреби кликати священика.
- У мене... у мене все добре! Я буду в порядку через хвилину! Дивіться!
Я відчайдушно спробувала встати, але, на жаль, через те, що моє тіло не очікувала такого раптового руху або тому,що я була позбавлена кисню після цього сміху, я повністю не змогла вкласти сили у руки і впала на своє обличчя прямо перед Левцем та священиком.
- Ніби ти в порядку! А як щодо цього? Схоже, що ти в порядку?
- Ох, це була проста помилка... я дійсно в порядку, розумієте?
І, поки я все ще лежала на підлозі, то не переконала їх. Навіть якщо я повністю розумію, що я в порядку, коли я відключаюсь і подивлюся на себе, цілком було природно що люди будуть охоче вірити словам Льотця, ніж мені.
- Я відведу тебе в кімнату допомоги, - сказав священик, ні до найменшої міри мені не довіряючи. - Ви можете відпочити там, поки церемонія не закінчиться. - Він підняв мене, а у мене не було сил чинити опір.
Через біль у боках я пішла з церемонії хрещення. Схоже, це буде гірким спогадом про яке я нікому не зможу розповісти.
