Влада черв'яка. Глава 35.2
Літца Мейн
Зі словами “О-о, вірно, було така справа, так...", Люц кивнув. Для нього ця подія не мала великого значення, але для мене це був величезний поворотний момент у житті.
- Тоді я думала, що повинна просто дозволити гарячці проковтнути себе. Я дійсно планувала таким чином зникнути. У мене не було жодних зв'язків з цим світом без книжок, і хоч би як я старалася, я нічого не могла нормально закінчити, тому думала, що можу вже здатися.
Левц нервово сковтнув, та так голосно, що я почув. Він подивився на мене, мовчки закликаючи продовжити, тому я закривала очі і стала згадувати ті події. Коли я лежала з жаром, серед облич моєї сім’ї, які були в моїй свідомості, обличчя Летца несподівано висіло чітко перед моїми очима.
- Поки я була повністю поглинута гарячкою, я могла ще бачити обличчя моєї сім'ї, але раптом я побачила твоє обличчя, і подумала, чому ж ти там опинився. Я зосередилась на цьому і зібрала всі свої сили, щоб витягнути свою свідомість з марення лихоманки. Коли я побачила, що ти дійсно там був, я трохи здивувалася, розумієш?
- Це... Ти ж не могла серйозно повернутися, тому що тобі стало цікаво, чи дійсно ти побачила мене, а не когось із членів своєї сім'ї?
Він нахмурився, зітхнув, і я плавно похитала головою.
- Що повернуло мене назад, так це те, що я була здивована, побачивши тебе. Потім ти сказав, що збираєшся принести мені бамбук, і попросив мою маму не спалювати його, пам'ятаєш? Це змусило мене усвідомити, що я повинна протриматися ще трохи, щоб боротися з хворобою.
- Але твоя мама все ж спалила бамбук, так?
Я кивнула. Я все ще можу чітко пригадати той гнів і розчарування, які прокололи мене, залишивши з великим пригніченням. Навіть коли я згадую все це, то тепер відчуваю дедалі більшу гарячку всередині мене.
- Якщо все дійсно так жахливо, і мене більше нічого не хвилює, я подумала, нехай лихоманка просто віднесе мене. Я більше не хотіла чинити опір, так що смерть могла б бути полегшенням, але... Тоді я згадав нашу обіцянку.
- Наша обіцянка?
- Я не пам'ятаю обіцянки, - пробурмотів він про себе. Він подивився вгору і в бік, як ніби він дійсно не пам'ятає і став копатися у своїх спогадах. Звичайно. Я трохи посміхнулася сама собі. Для Льютця все, що він намагався сказати, не означає, він лише хотів, щоб мені стало краще і я якомога швидше видужала б. Однак ці слова були найважливішим рятівним колом, за яке я вхопилася обома руками.
- Я пообіцяла познайомити тебе з містером Отто. Хіба ти не казав, що бамбук - це передоплата за послуги, так що мені потрібно поправлятися?
Можливо, він все ж щось згадав, чого не хотів, але коли він почув, що я чітко думаю про нього, як про останню важлива ниточки в цьому світі, Він збентежено простогнав, тримаючи голову в руках.
- Та... Так все і було! Я не намагався змусити тебе відчувати обов'язок переді мною... ааах, ні!
- Тоді, що ти намагався цим сказати?
- Не питай! Нічого! Забудь про це!
Я хотіла зіграти роль прямолінійної людини, але її реакція виявилася абсолютно непередбаченою, так що тепер мене можуть звинуватити. Як і попросив Левц, я вдавала, що нічого не сталося.
- Еммм, ну, я згадала про цю обіцянку, і потім подумала, що мені дійсно не варто зникати, не повернувши хоча б одну послугу, тим більше після всього, чого ти для мене зробив, так що я наполегливо постаралася, щоб позбутися лихоманки, та емм ...
- ...
І все ж ми зустрілися з містером Отто та паном Бенно, і я дотримувалась своєї обіцянки. А потім зробили папір, тому, хоча я й хочу сильно зробити книгу, якщо вийде. Думаю, що все буде гаразд, якщо я зникну прямо зараз, але тільки якщо ти так захочеш. А ти ж хочеш?
Левц подивився на мене з такою особою, ніби він проковтнув жука. Він дивився на мене згори вниз своїми очима, які вловлювали маленьку брехню і потім кинуло голову.
- З яких пір...
- Що?
Я нічого не розчула, поки він бурмотів з низькою головою, тому я із цікавістю нахилила голову в сторону і попросила його повторити. Льотц підняв голову і втупився на мене.
- Відколи це ти в тілі Мейн?
- ... Ти думаєш відколи? З яких пір ти стадій думати, що я більше не та Мейн, яку ти знав?
Можливо, я відповіла на його питання іншим питанням, але Левц не розсердився. Натомість він мовчки подивився в небо, глибоко роздумуючи. Він подивиться на мене зверху вниз, пробурмотів щось занадто тихо, я не могла розчути, потім подивився вниз на свої ноги, піяний бруд черевиком.
- ... Це, - каже він, вказуючи на мою шпильку у волоссі. - Це було, коли ти почала її носити?
Я не очікувала, що він здогадається на стільки точно, але так, це правда, я єдина, хто носить волосся з такою шпилькою. Якби моє волосся не було таким шовковим і прямим, схильні розпускатися незалежно від того, скільки разів і наскільки сильно я їх зв'язала. Я, мабуть, носила б їх як звичайно зв'язані ззаду шнурком.
- ...Правільний.
- Це приблизно рік тому! - Він прокричав з такою силою, що слина вилітає у нього з рота. Його очі широко розкрилися в люті.
Якщо подумати, я стала Мейн приблизно в кінці осені. Зараз же залишилося півдорозу до осені, тому незабаром сезони зроблять одне коло.
- Так, я думаю, що все правильно. Більшість з того що я пам'ятаю, це як я застрягла в ліжку з тією гарячкою, але пройшов же майже вже рік.
Мої спогади про більшу половину часу, яке я провела в цьому світі, були про гарячку і прикутість до ліжка. Якщо ви порівняєте мене з тією Мейн, яка проводила переважна свого часу в ліжку я на диво енергійна.
- ...Твоя родина помітила?
- Я й гадки не маю. Я знаю, що вони бачать, як я займаюсь дивними речами, але цікаво, чи вони навіть і не подумали, ніби я можу бути насправді не їх Мейн?
Я особливо не могла подумати, що Торі і моя мама, яким довелося витратити стільки часу на піклування про Мейн, поки вона була ізольованою в будинку, зовсім нічого не помітили. Тим не менш, вони нічого не сказали про це, та й я теж. Таке життя дуже практичні, так що я думаю, що все більш-менш нормально.
- Крім того, тато сказав, що він дуже радий, щоб його дочка стала все краще.
- Зрозуміло.
Лютц довго зітхав, потім повернувся до мене спиною, ніби розмова на цьому закінчена. Він провів кінчиком пальця вздовж однієї з сторінок паперу, вона чіплялася за дошку, перевіряючи її наскільки добре вона висохла. Я була повністю готова провалитися під землю, але після того як ця розмова закінчилася без задовільного завершення, я не можу турбуватися про розвиток мого майбутнього.
- Эй, Лютц....
- Я думаю, що твоя сім'я повинна вирішувати, а не я.
Він мене перебив, перш ніж я встигла договорити. Він сказав, що моя сім'я повинна вирішити, чи має я зникнути. Але якщо це так, то для мене нічого не зміниться зараз.
- Ми так і будемо продовжувати в тому ж дусі?
- Так, давай так і зробимо.
Я не знаю, про що насправді подумав Лютц, тому що він не дивився в мою сторону. Хіба він не заперечує, що та, хто не Мейн, збирається продовжувати жити таким чином на даний момент?
- І нічого страшного немає?
- Як я вже сказав, це не я повинен вирішувати...
Оскільки Левц не хотів дивитися на мене, я простягнула руку і схопила його за руку. Я хотіла запитати його, що він відчуває до мене, до людини, яка не Мейн. Але, якщо я уникаю такої тривожної теми розмови і просто збережу статус кво. Цікаво, чи сподобається йому?
- Льотц, нічого, якщо я все ж не зникну? Я ж не справжній Мейн, розумієш?
Рука Летца трохи б'ється. На мить я подумала, що його рука трохи тремтіла в моїх обіймах, але насправді тріснула моя рука.
- ... Все в порядке.
- Чому ж?
Коли я запитала його знову, він нарешті повернувся, щоб подивитися на мене. З виразом обличчя між шоком і подивом, він простягнув руку і клацнув мене по лобі.
- Якщо ти зникнеш, Мейн не повернеться, вірно? Крім того, якщо ти тут вже цілий рік, то ти і є та Мейн, яку я в основному знаю.
Говорячи це, він грубо почухав свою голову і з'їв своє золоте волосся. Потім він подивився прямо мені в очі. Те, що я побачила в блідо-зелених очах - це спокій, а гнів і загроза, які були з самого початку, випарувалися. Це очі Левця, якого я завжди знала.
Раніше я не думала тренувати своє тіло, тому була ще слабкішою. Якби я вважала, скільки разів зустрічалась із справжнім Лютцем чи Ральфом, мені б не знадобилося більше двох рук для рахунків.
- ...Ось тому все добре, оскільки ти моя Мейн.
Після того, як Лютц це вимовив, щось глибоко в моєму серці вставало на свої місця. Щось, що тремтіло всередині мене, заспокоїлося з глухим стуком. Це не було якоюсь великою зміною, воно було настільки маленьким, що ви не змогли і побачити його, але для мене це була найважливіша зміна у світі.