На світ прийшла весна, вкрила зеленню землю і розсипала повсюди квітучі запахи. Пташки знову почали співати, а вітер злегка колихав дерева і різну зелень, ствоючи спокійний ледь-чутний шум і куди не глянь було чудово.
Лише на самотній лавочці сидів похмурий чоловік, його звали Адоніс. В цей чудовий день не знає він, ані радості, ані щастя.
*Ім’я головного героя не пов’язане з грецькою мітологією
Його коханий Лук’ян помер минулої зими. Одного дня він вийшов до міста на закупи, але він зазнав незгоди, заметіль забрала його життя, не давши вернутись в теплий дім до його кохання.
Його поховали навесні, адже змогли віднайти тіло лише тоді коли розтанув сніг.
Після смерті коханого Лук’яна, Адоніс більше не знає радості і щастя, для них не залишилося й краплинки місця в його житті, лише відчай, смуток, туга і розпач, які пожирають його зсередини не залишаючи місця надії.
Сидячи на лавочці, все навколо нього в той день буяло, квітло і жевріло радістю, дерево, що стояло над ним цвіло, скидаючи на Адоніса пелюсточки і обгортаючи п’янким ароматом, а біля його ніг підскакуючи і підлітаючи шукали якоїсь поживи пташечки. Вдалині під горою текла річечка, де-не-де з обох боків виднілися кущі, а за рікою визирав мішаний з хвої і чагарників лісок, з тої лавки відкривався неймовірний краєвид. Річка текла швидко і бурхливо, наче гралася і манила до себе в танок.
В думках Адоніса закралося зрадливе питання: « А може слід втопити мою до болю гірку печаль у цій холодній воді? »
А потім він побачив, як чарівно виблискувала річенька, вона неначе купалася в сонячних променях і відбивала їх, засліплюючи та осяюючи усе навколо і вирішив не засмучувати безтурботну річку своєю смертю.
Вставши з лавочки і вже готуючись вертатися до хати, поглянув Адоніс на всю цю красу і подумки промовив: « Сьогодні видався хороший день попри те, що тебе не було поруч. Мені до-болю бракую твого солоду, в цьому гіркому, безтолковому існування, коли ж прийде день, де ми знову зустрінемося?» Думаючи він й не помітив, як зронив сльозу, в за нею й ще одну.
Після того дня він почав помічати багато таких дрібниць, які змушували подумати і відчути краплинку щастя, від краси, що його оточувала. Для когось це би були зовсім незначні речі, такі як лелеки, що поверталися додому і щасливо курликали повідомляючи усім довкола про своє повернення, перший тюльпан, що дарує світу свій цвіт, пташки, що облаштують своє нове гніздечко, помічав Адоніс і те як гарно падали сонячні промені на дерева, а їхні ще молоді листочки просвітлювалися від сонця створюючи просту, але красиву картину, також задивлявся на світанок, який після втрати Лук’яна, він так сильно не хотів більше впускати в своє життя, ці моменти підлюковували його сердечні рани, та сум за Лук'яном відразу ж роздирав свіжо під гоєні рани, в цей же стан, що був до цього, якщо не поглиблював їх.
Пройшов деякий час, то був початок травня, луки зеленіли, а в повітрі витав освіжаючий запах скошеної трави і було ледь чутно гудіння комах.
У цю безтурботню травневу неділю Адоніс прийшов до могили свого коханого. Він приходив туди, щомісяця від дня Лук’янових похоронів. На початку звісно Адоніс приходив ледь не щодня.
Ці навідини проходили кожного разу однаково, Адоніс вітався, прибирав могилу, ставив квіти і гостинці, завжди приносив маківник це було улюблене частування коханого, запалював свічку або міняв на нову, читав молитву, розказував про те як поживає і не стримував сліз.
Так було і того дня, щоправда тоді також сталося дещо нове – він розказав, що відчував щастя і радість.
Адоніс сказав: « Мій коханий Лук’яне, про це дивно говорити і я не думав, що так може бути, але я віднайшов хоч трохи радості у цьому світі, що втрачає кольори без тебе. Та моє кохання ні краплі не змінилося до тебе. І я надіюся, що ти чекаєш на мене, та навіть якщо і ні, це нічого не змінить, бо коли настане мій час то я полину до тебе в твої, як завжди теплі обійми і віддам тобі усю свою любов і щирість, яку не зміг віддати до того. Ми ще побачимося..., моє кохання! »
Сказавши це він пішов у свій новий світанок.
Він й досі приходив до коханого на могилу, та потроху рана вже не так боліла, він не забував свого кохання, лише навчився з ним жити, не тонучи в сльозах і жалі, а бачачи радісні миті, які він взяв за звичку розповідати, ділитися ними, що б Лук'яну не було так самотньо, там де він чекає на нього.
Кінець!
Дякую, якщо читали!
П.С.: це не казка, але хочеться сказати (написати) - Ось і казочці кінець, а хто слухав - молодець!