Наступного ранку ніхто не говорив. Вони сиділи колом, але не дивилися одне одному в очі. Усі були поруч — і водночас у своїх власних, розбитих спогадах.
Повія із порваною сорочкою мовчки гойдалась вперед-назад, ніби щось намагалась витерти з пам’яті, але що більше вона намагалась — тим чіткіше звучали в її голові голоси дітей.
— Чому я пам’ятаю це? Я не мала... не мала цього бачити...
— Ти все бачила, просто витіснила, — холодно сказав єврей-нацист, — ми всі витіснили. Але Яма — вона… архів. Вона все зберігає.
Кіт лежав на спині, дивлячись у темно-сіре небо. Його хвіст сіпався нервово.
— Пам’ять — найжорстокіша кара. Але й найцінніший ключ, — озвався він. — Сьогодні один із вас пригадає більше, ніж хотів.
Раптом повітря затремтіло. В небі, серед гнилих хмар, з’явилася проєкція — наче стара VHS-запис: дитячий будинок, сирі коридори, зек у молодості, що сидить у кутку і шепоче щось сам до себе.
— Це... я?! — закричав зек, встаючи. — Що це за маячня?
— Твоя перша ніч, — прошепотав кіт. — Ти думав, тебе покинули. Але тебе... випробовували.
— Хто?! ХТО МЕНЕ ВИПРОБОВУВАВ?! — волав він, кидаючи камінь у проєкцію.
Але зображення не зникло — навпаки, проявилось ще чіткіше. Зек на екрані раптом починає сміятися. І сміх цей викликає спазми в тих, хто його чує.
Боксер схопився за голову:
— Зроби це тихіше! Я... я теж там був! У тій кімнаті... з вікном...
Анімешна дівчина почала ридати. Її ідеальна маска зламалася. Вона нарешті побачила свою справжню посмішку — на екрані. Маленьку. Жорстоку.
— Ми... знали одне одного? — прошепотіла вона.
Кіт лише мовчки кивнув.
— Ви були підібрані. Випадковість? Ні. Експеримент? Можливо. Доля? Ха! Хай кожен вирішує сам.
У цей момент кіт вперше заговорив без сарказму:
— Ви не просто гравці. Ви — уламки. Частини однієї хворої картини. І вона тільки починає проявлятись.
З неба почав сипатись попіл.
І вперше з початку гри... ніхто не захотів вигравати.