Відтоді як я повернувся, я багато що переосмислив.
На зміну паніці й дискомфорту прийшли боротьба, відчайдушні спроби та небажання, а завершилося все спокоєм і прийняттям своєї долі.
Я справді, таки справді доклав чимало тяжких зусиль.
Я намагався стати зрілим і врівноваженим. Коли приходив провідати батьків, приносив додому засоби для догляду за шкірою та підтримання здоров’я, учився допомагати батькам із хатніми справами та іншими життєвими клопотами. Але, мабуть, перша половина мого життя була надто легкою: я все одно ні в чому не досягав успіху, тож батьки, зітхаючи й усміхаючись, доробляли мою роботу замість мене.
— Облиш, облиш. Просто йди відпочинь, якщо не хочеш цього робити, — казали вони.
— Ні, я справді не знаю, як… мити й чистити рибу, — ніяково сказав я, але вони, схоже, мені не повірили й вигнали мене з кухні.
Насправді я можу навчитися. Зрозумійте, усе приходить із практикою.
Але попередній Цзе Ань був настільки бездоганним, що навіть моє серйозне ставлення до навчання сприймалося як жарт.
На жаль.
Коли Фу Шань зверталася до мене за порадою щодо особистих питань, я теж навчився давати їй поради. Але я також людина зі своїми думками й поглядами. Вислухавши, як Фу Шань скаржиться на свого хлопця, я, як і раніше, поставився до її точки зору з розумінням, а тоді сердито сказав:
— Розстанься з ним. Наступний буде кращим.
Ошеломлена Фу Шань нерішуче запитала мене:
— Невже ми справді маємо розлучитися?.. Цзе Ань, поглянь на це неупереджено. Насправді іноді він буває дуже хорошим…
Я ненавиджу, коли залізо не стає сталлю.
– Хіба не ти казала, як рідко він тобі відповідає?
– Так, але Сун-ґе й раніше був таким. Він не дуже вміє спілкуватися онлайн. Переважно поза мережею.
Вона трохи зам’ялася й зітхнула:
– Забудь про це. Я сама щось вигадаю. Цзе Аню, тобі теж варто лягти спати раніше.
Здається, я часто чую такі зітхання: від батьків, друзів, усіх, хто мене оточує.
Я почав сумніватися у сенсі свого існування й ненавидів власну нездатність робити щось добре. Тоді я почав усвідомлювати співчутливий погляд женця смерті. Схоже, мені все ж не варто було повертатися. У всьому винні мій егоїзм і надмірна самовпевненість.
Очевидно, усім був потрібен інший Цзе Ань.
Крім Цзі Ціня, з яким ми жили разом, схоже, ніхто не помітив, що я більше не колишній Цзе Ань.
Я також намагався зблизитися із Цзі Цінем. Відсутність несправжнього Цзе Аня зробила його життя похмурим, але моєї втіхи він не приймав. Як я вже казав раніше, він не хотів мене бачити й навіть боявся мене бачити.
Гей, я справді можу це зрозуміти. Але мені все одно дуже сумно, і я не знаю, з ким міг би цим поділитися.
Одного разу Цзі Цінь повернувся додому п’яним. Він не зміг сам відчинити двері, тож, звісно, зателефонував мені й м’яко сказав:
– Цзе Ань, швидко відчини двері.
Я був польщений, адже до цього він жодного разу мені не телефонував. За два кроки я підбіг до дверей і навстіж їх відчинив. Цзі Цінь був добряче п’яний. Спершись на одвірок, він усміхнувся й сказав мені:
– Цзе Ань, я знав, що ти повернешся.
Стиснувши губи, я не наважувався дивитися йому в очі. Я докладав усіх сил, намагаючись підняти його важке тіло й відвести до кімнати. А він усе ще бурмотів:
— Я знав це, Цзе Ань. Я чекав на тебе…
У ту мить я справді хотів оглухнути.
Коли я нарешті поклав його на ліжко, він раптом став дуже незговірливим. Він не дозволяв мені торкатися до нього й опирався моїм спробам зняти з нього пальто.
— Цзе Ань, ти йдеш? Ти хочеш швидко вкласти мене спати, а потім піти, так?
Я був безпорадний. Уперше я бачив такого простодушного Цзі Ціня. І мені було дуже сумно, бо хоч би як Цзі Цінь виглядав у цю мить, усе це було призначене не для мене.
Нарешті Цзі Цінь, здавалося, втомився, узяв мене за руку й тихо, благально сказав:
— Цзе Ань, ти не можеш піти… У мене теж болить серце.
Я сів поруч із ним і повільно нахилився, щоб обійняти його. На мить він, здавалося, розгубився, а наступної секунди міцно обійняв мене у відповідь. Я заспокоїв його й сказав:
– Я не піду.
Йому подобалося слухати ці слова. Від них його тіло розслаблялося, а хватка на моїй руці слабшала. Тому я продовжував. Я повторював ці слова доти, доки сам трохи не заціпенів, доки не відчув, що він повністю заспокоївся.
Раптом він повернув голову й припав губами до моїх. Я був приголомшений. Поцілунок був легким і швидким. Перш ніж я встиг відреагувати, тепло на моїх губах зникло. Цзі Цінь примружився й підозріло запитав:
— Цзе Ань, чому ти плачеш?