Розділ 2.
Спершу треба було зробити одну річ.
«Зрозуміти, що за людина головний герой».
Я напружила пам’ять, намагаючись пригадати все, що знала про нього.
Хай навіть я прочитала роман зовсім недавно, неможливо запам’ятати кожну деталь, якщо не вивчати його так ретельно, ніби готуєшся до іспиту.
Але загальне уявлення про персонажа в мене було.
Як і належить герою романтичного роману, він був безтямно закоханий у головну героїню та завжди залишався холоднокровним, стриманим і незворушним.
А втім... на цьому й зупинімося.
Якщо згадати, то людей він особливо не любив.
У нього було безліч ворогів, а ще, що важливіше, роман постійно наголошував на тому, що він — «божевільний тиран», тож поруч із ним майже нікого не залишалося.
А, точно.
Була одна людина.
«Роель Кріс, командувач Імперських лицарів».
Проблема в тому, що він був не лише головою Імперських лицарів, а й єдиним другом головного героя. Згодом він почав симпатизувати головній героїні, яку кронпринц утримував поруч із собою й фактично змушував страждати. Після цього події почали стрімко котитися в прірву...
Я насупилася, згадуючи весь той жах, що творився в сюжеті.
Що більше я про це думала, то дивнішим здавався весь роман.
Поправивши одяг, я вийшла з кімнати на годину раніше, ніж було зазначено в моєму розкладі.
Моїм першим завданням було піти до кімнати головного героя й прибрати кров, що залишилася після вчорашнього.
Було трохи сюрреалістично просто звалити таку роботу на дівчину, яка ледве стала повнолітньою, навіть не передавши їй справи належним чином, але...
Та чого ще очікувати від світу книги? Тут усе працює саме так.
Коридором відлунням розносився стукіт підборів.
Похмура атмосфера дощового ранку навіювала легку тугу.
Я б збрехала, якби сказала, що мені не страшно.
Учора мені вдалося поводитися спокійно лише тому, що я ні про що не замислювалася. Але чи могла я залишатися такою ж безтурботною тепер, коли знала справжню особу кронпринца?
Стиснувши зуби, я спробувала пригадати спогади дівчини на ім'я Роуз.
У моїй голові вже більш-менш склалася карта палацу та прості взаємини між персонажами.
Копирсатися в чужих спогадах було доволі неприємним відчуттям.
Коротко зітхнувши, я попрямувала просто до кухні.
Якщо правильно пам'ятаю, майбутній імператор був трудоголіком — типовим тираном, якого могли вигадати корейські автори.
Я була майже впевнена, що прокидався він раніше, ніж це передбачав розклад Роуз.
— Він аж занадто схиблений на роботі.
Я нервувала й намагалася пригадати, що подобалося головному герою.
Згадалося, що в романі він був дуже задоволений чаєм, який подавала йому головна героїня, і завжди пив його із задоволенням.
Звісно, я не була головною героїнею, тож йому це, швидше за все, не сподобається. Але спробувати ж варто, так?
Щойно я переступила поріг кухні, мене зустрів гамір напруженої роботи.
Сніданок не був моєю відповідальністю.
Але проблема полягала в тому, що щойно його занесуть до спальні, вся відповідальність автоматично впаде на мене.
Тож краще одразу розставити все по місцях.
— Доброго ранку! Дякую всім за вашу працю!
З широкою усмішкою я зайшла на кухню.
На мить після мого голосу запала тиша, але я відразу підійшла до чоловіка, який, судячи з усього, був шеф-кухарем, і дружньо заговорила з ним.
У Роуз тут і так не було жодних знайомств.
«Зв'язки не з'являються самі собою — їх треба будувати».
Якщо хочеш вижити в такому місці, доведеться налагоджувати стосунки з людьми.
— Що ти тут робиш? Я чув, що тебе призначили особистою покоївкою Його Високості кронпринца, але...
Чоловік середніх років, який, схоже, був шеф-кухарем, окинув мене поглядом з голови до ніг і цокнув язиком.
— Бачу, ти ще не померла.
Бах!
Кухонний ніж шефа, завбільшки мало не з його обличчя, з гуркотом увігнався в обробну дошку.
Я ледь помітно здригнулася, але все одно продовжила дивитися на нього з усмішкою на обличчі.
— А, так. Я ще жодного разу не готувала сніданок для Його Високості, тому хотіла запитати, що сьогодні в меню?
Усміхаючись, я ковзнула поглядом по кухні й ледь не застигла від шоку.
На кухні панував справжній срач. Лише страви, призначені для головного героя, були акуратно розкладені на таці та виглядали чистими.
У шефа сіпнулася брова.
Свята срака, за все своє життя я ще не бачила нічого подібного.
Мало того, волосся шефа було скуйовдженим і стирчало хто куди.
Якщо хоч одна волосина потрапить у їжу, помру я.
Хоча відповідальність за це нестиме шеф, я була майже впевнена, що спочатку помре він, а потім, найімовірніше, і я теж.
Бо головний герой — тиран, який не знає милосердя!
— А навіщо тобі це знати?
— ...
Мої губи нервово сіпнулися.
Тому що моє життя буквально висить на волосині, ось чому, довбню!
— Просто мені бракує знань. Я ж прислуговую Його Високості кронпринцу, тож хоча б назви страв повинна знати. Ха-ха...
— Покоївка?..
Чоловік подивився на мене так, ніби сама думка про те, що покоївка спустилася аж на кухню перевіряти їжу, була чимось украй дивним.
Хоча, якщо чесно, так воно й було.
Це ж палац кронпринца, але тут ніхто навіть не перевіряв їжу на отруту, не кажучи вже про дотримання елементарних санітарних норм.
«Хіба тут не повинно бути чогось подібного?»
На жаль, нічого такого не було, і зараз я ніяк не могла визначити, отруєна їжа чи ні.
Але ставати наступним дегустатором мені точно не хотілося.
У животі неприємно скрутило.
Якщо вірити роману, головний герой, будучи тим ще тираном, пережив чимало спроб отруєння.
На щастя, від них він не помер...
І саме це було проблемою.
Бо після невдалих замахів помирав не він — помирали слуги.
Я перевірила час, усе ще усміхаючись так, ніби гадки ні про що не мала.
До того моменту, як мені треба буде стояти біля дверей спальні головного героя, залишалося щонайменше двадцять хвилин.
— Ой, будь ласка, не могли б ви мене трохи проінструктувати?
Я життєрадісно підморгнула. У відповідь чоловік, який був схожий на шеф-кухаря, криво посміхнувся й схрестив руки на грудях.
— Круасани з маслом із регіону Мерілтон, малиновий джем, омлет із сиром, салат із руколою під соусом із рожевого перцю та сік із яблук канісуміс. Хм. Але ти взагалі здатна все це запам’ятати?
Він явно дивився на мене зверхньо.
Я відчула легке роздратування, але лише усміхнулася й поклала руку на тацю зі сніданком.
— Сьогодні я сама віднесу їжу нагору.
Сирний омлет на сніданок.
Особисто я його не надто любила, але ще не знала смаків головного героя, тому вирішила не чіпати те, що вже було підготовлено.
З незворушним обличчям я оглянула столові прибори. На щастя, на них не було жодної подряпини.
— ...
У куточках моїх губ з'явилася легка усмішка.
Загалом сніданок виглядав цілком пристойно.
Щоправда, подача була значно простішою, ніж та, до якої я звикла...
Якщо коротко — нуднувато.
Але це був не реальний світ. Я могла це прийняти.
Тарах. Тарах. Тарах.
Таця з легким гуркотом котилася коридором. Дістатися до дверей покоїв головного героя не зайняло багато часу.
Якби я не поспішала, їжа вже встигла б охолонути.
Спершу треба було розібратися з посудом.
Порцеляна, яку мені видав шеф, була тонкою й погано тримала тепло, тож варто було хоч трохи забаритися — і сніданок ставав холодним.
Звісно, це проблема кухні, а не моя, але...
Згадавши кухню п'ять хвилин тому, я раптом відчула, як у мені закипає злість. Та зараз це було неважливо, тому я стримала її майже надлюдським зусиллям волі.
Щойно я відчиню ці розкішні двері перед собою, почнеться справжнє поле бою.
Що б не сталося, я не повинна дозволити йому вибити мене з колії.
Мені ще зарано помирати.
— ...
Я притулила вухо до дверей.
Зсередини долинув ледь чутний шурхіт.
Заспокоївши голос, я тремтячою рукою постукала у двері.
— Ваша Високосте, ви вже прокинулися?
На мить запала тиша.
Що?
Хіба я не те запитала? Чи зробила щось не так?
Щойно від розгубленості й тривоги в мене почала йти обертом голова, з-за дверей долинув напрочуд приємний низький голос головного героя.
— Заходь.
Я обережно потягнула за ручку.
Двері повільно відчинилися, відкриваючи вид на головного героя, який ліниво сидів на дивані, ніби щойно прокинувся.
Сонячне світло ковзало по його чорному, мов смола, волоссю й торкалося обличчя.
На мить я просто завмерла, зачарована цим видовищем.
— ...Ваша Високосте.
Поки я закочувала тацю всередину, він підвівся з дивана й глянув на мене з легкою усмішкою.
Потім вказав на свій годинник.
— Запізнися ще на хвилину — і я б наказав відрубати тобі голову. Шкода.
У його червоних очах спалахнула зацікавленість.