Глава 870 - піклування про Гайнлі. Частина - 1
Наступного ранку дев’ятнадцятилітній Совішу прокинувся, нічого не знаючи про те, що сталося вночі.
Тим не менш, він міг припустити, що нічний Совешу зайнявся якимись терміновими справами, перш ніж знову заснути.
Після сніданку він обідав за своїм столом і переглядає свою роботу. Він багато чого відкладав, знаючи, що йому бракує досвіду.
Але в якийсь момент він подумав, що сам справиться зі своїми обов'язками. Для цього він повинен був вчитися якомога більше.
Як тільки він наказав слузі прибрати посуд, увійшов один з його секретарів, щоб повідомити йому про Ану і виголосив свою промову офіційним голосом.
- Ваша Величність, ми знайшли запитані Вами записи про те, коли Ан був продалий в рабство, у яких пояснює, куди він пішов. "
- Принеси їх.
- Так, Ваша Величносте.», секретар кивнув і пішов виконувати наказ Совешу.
« Це Анн, про якого вони говорять мабуть є першою дитиною тієї жінки на ім’я Рашта... Навіщо В'єтнаму його шукати?
Невдомка, що Рашта і Ан практично незнайомі для цього щоденнику, було невід’ємною частиною життя Сувішу. Він не розумів прохання Нав’єра, яке дав йому імператор Гайнлі.
У будь-якому випадку, він вважав це можливістю використати дитину для того щоб знову зв'язатися з Навьє.
Зв'язатися з Навье... Думка про це нагадала йому, що імператор Гайнлі роздратував його.
Стурбувавши свій настрій, Совешу на самоті вирушив до Західного двору.
Він пішов до кімнати, якою колись користувалася Нав’ята, хоча нічого не пам'ятав. Сидячи наодинці на голій підлозі, у без меблів кімнаті, він витягнув ноги.
У той момент, коли він представив собі інтимні розмови, які вони з Навотом вели у цій кімнаті, його охопила заздрість.
Він голосно тупнув ногою по підлозі, намагаючись придушити несподівану кілку болю.
- Ак...!
Він стиснув свою голову. Совішу довелося багато часу опускати руки. Вираз його обличчя тепер було набагато більш похмурим.
Голові болі почалися після того, як він побачив Нав’я. У нього було таке відчуття, наче грім прогрівся у вухах.
Це було не так боляче, щоб він не міг цього винести, але це було в найвищій мірі неприємне відчуття.
Колись він обмежив би прохання про знеболючу людину. Але тепер він знав, що насправді йому не дев'ятнадцять.
Кожного разу, коли приходила біль, Совішу відчував дедалі більший страх, який охопив його розум.
Він жахався думки, що настане день, коли він більше ніколи не прокинеться і засне вічним сном.
Що прийде час, коли первісний Совішу займатиме день і ніч, а він просто перестане існувати.
Маркіз Карл та інші секретарі були людьми першого Совешу. Днів Солешу не міг порадитися з ними в власних інтересах.
Якби він розповів їм про свої побоювання, вони з радістю знайшли б спосіб позбутися його.
- Мені потрібне довірене обличчя ..."...- задумливим тоном пробурмотів Совешу.
Совешу встав і підійшов до вікна. Він з силою вчепився у віконну раму.
***
https://literna.net/uk/books/334-imperatritsya-znovu-vikhodit-zamizh-kr