Глава 114 - Що ви хочете від мене почути? Частина - 1
Ріветті плавала по білому коридору в казковому настрої.
Раніше вона бачила образ імператриці тільки на портреті, але сьогодні побачила її Величність, що сидить і п'є чай перед нею. Імператриця навіть усміхнулася їй і запросила через кілька днів на чергове чаїння. Для Ріветті це було набагато цікавішою картиною, ніж славетний новий палац і безлічі слуг.
Я повинна вистежити печиво для чаю. Я впевнена, що імператрице це сподобається. Пічень Ріветті - найкраще у світі!
Але її настрій погіршився, коли вона побачила його в кінці коридору. Рашта стояла, схрестивши руки на грудях, і явно чекала Ріветті.
- Чого ти хочеш?
Ріветті пропустила вітання, коли її погляд зігнувся по колишній невільниці. Рашта завжди була прекрасною, але тепер вона дійсно виглядала як ангел.
Але Ріветті це не вразило. Вона ненавиділа Рашту з тих пір, як Алан завів з нею стосунки, і це відчуття залишилося незмінним, хоча вони більше не були разом.
- Ти зустрічалася з імператрицею?
Рашта мала схожі почуття до Ріветти, і вона знехтувала будь-якими люб'язностями.
Імператриця? Тобі трохи не вистачає слів.
- Що ти їй сказала?
- Все ще занадто коротко.
- Що ти сказала?
- Це не має значення. І що.
- ...Ви розмовляли?
- Поговорили, про що?
Рашта не могла сказати - про твого брата і дитину, і міцно стиснула губи.
На обличчі Ріветті з’явилася самозадоволена усмішка. Вона знала, що хотіла сказати Рашта. Якщо його розкриють, це може навіть знищити її.
- Я не розумію, про що ти говориш, Рашта. Не хвилюйся занадто сильно. - Ріветті усміхнулася: - Навіщо мені говорити про тебе з її Величністю імператрицею? Ти нічого не вартий.
Щітки Рашти спалахнули гнівом, спричиненим цим образою:
- Я нічого не вартий?
- Так само, як зв'язок з моїм братом не зробила тебе палацом, перебування з імператором не зробить вас королевою.
Насмішний сміх злетів з губ Ріветті.
Гнів Рашти вирвався назовні, і вона вдарила Ріветі по щоці. Це сталося ще до того, як вона зрозуміла, що робить.
Риветі здивовано скрикнула:
- Ти з глузду з'їхала!
Ріветті підняла руку, щоб вдарити її у відповідь, але Рашта здригнулася і прикрила живіт.
Ріветті зробила паузу. Як і говорив її батько віконт Ротешу, Ріветті розумна дівчина. Вона згадала, чий малюк носить Рашта і стиснула зуби. Вони могли обмінюватися образами, але це не повинно бути фізичною бійкою. Хоч би скільки аристократів висміювали Рашту, вона таки залишалася наложницею імператора і носила його дитину.
- Навіть за допомогою насильства ти все ще нижча!
Гнів Рашти знову посилився. Але вона пошкодувала, що дала Ріветті ляпаса, але не тому що відчувала себе винною, а через те, як відреагує віконт Ротешу. Він шалено любив свою дочку.
Обидві жінки подивилися один на одного. Кінець кінцем, ця зустріч закінчилася, коли Ріветі пройшла повз Рашти.
Що ж мені робити...
Ріветті зникла, і Рашта нервово прикусила великий палець. Ріветі напевно розповість батькові, що Рашта вдарила її, і тоді віконт Ротешу прийде і вимагатиме ще грошей...
Рашта не могла розповісти Совішу свою версію цієї історії. Крім того, їй ще треба було мати сукню дебютантки для цієї пихатої і жахливої Ріветі.
***
- Тобі подобається сьогодні?
Я вечеряла з Совешу. Він заговорив, поки я мовчки змішувала салат і соус.
- Я чув, що ти запросила декого з аристократів на зустріч. Як це було?
Це сарказм, тому що я не запросила Рашту? Або тому, що я запросила дочку Вікента Ротешу?
Але в цей момент Совешу не виглядав злим або насмішкою. Він просто різав рибу на своїй тарілці.
- Так, я відчуваю себе зовсім оновленою.
Я відповіла на це питання, як завжди, не торкаючись теми леді Ріветті. Совішу кивнув.
- Так. Ти повинна запрошувати людей, які тобі подобаються, і проводити з ними більше часу. Ти надто зайнята роботою, тому варто час від часу робити перерву.
- Я так і зроблю.
- Не забувай, твоє благополуччя - це добробут всієї країни.
- Так.
Я відповідала нормально, але уважно стежила за Совешу. Останнім часом ми вели нервову війну, але зараз його поведінка була схожа на те, що було до появи Рашти.
Чому він такий?
Невже Совішу змінив стратегію? Замість того щоб змусити мене добре ставитись до Раште, він вирішив подати мені приклад? Можливо, він думає, що якщо буде добре ставитися до мене, то й Раште я буду добрішим?
Я перебирала в голові різні теорії, але так і не змогла розгадати загадку, яка присутня мислення Совішу. Натомість я вирішила підняти тему роботи:
- Я чула, що управління магів прохало нас прислати великого вченого. Це правда?
- Ти не очула.
Формально, питання про кабінет мага і великих вчених не входять до моєї компетенції. Але армія магів оплот влади імператора, і будь-яке питання про них викликало занепокоєння.
- Через занепад чарівників?
- Так. - Він з похмурим виразом обличчя притиснув пальці до лоба: - Поки не ясно, чи кількість природжених магів зменшується. Але є повідомлення, які твердять, що маг може раптово повернутися до не магічного стану.
- Це правда?
- Мені доведеться самому це підтвердити.
Найкраще, якщо він сам це перевірить, так як не рідко хтось стверджував, що він був магом, як частина містифікації.
Я почала задумуватись над ситуацією, якщо це правда. Прибічники корон дозволяють визначену кількість рядових солдатів і певний ступінь автономності в рамках закону. Але, хоч би як були могутні лорди, вони ніколи не зможуть найняти магів. Цей привілей був виключно для імператорської сім'ї, і це джерело влади імператора, якому поклонялися лорди та двори.
Але якщо магів стане менше...
Імператриця. - Совішу перервав мої роздуми тихим голосом. Я знову подивилася на нього, і він несподівано звернувся до мене з проханням: - Просто посміхнися один раз.
- Що?
Що відбувається? Мені це здалося дивним, але я посміхнулася, як він і просив.
- Ні, не так. - Але він не був задоволений. Він похитав головою і знову попросив: - Не ця усмішка, яку ти практикувала перед дзеркалом. Покажи мені справжню посмішку.
Я нахмурилась, а Совешу підняв руки в повітрі роблячи вигляд, що підвів кінчики моїх губ.
- Раніше ти добре посміхалася.
Про що він говорить? Я витріщилася на нього, і він знервувався.
- Раніше ти мені посміхалася. Від усього серця.
- Я все ще посміхаюся від усього серця.
- Хіба?
- Я дійсно посміхаюся.
- Я маю на увазі посмішку, яка з'являється від справжньої радості.
- А хіба спочатку не повинна бути радість і щастя?
Озираючись назад... З того часу, як виїхала королева, мені майже не доводилося посміхатися. Я просто проводила час, базікаючи з фрейлінами.
На моє здивування, Совешу кивнув на знак згоди зі мною:
- Так, це повинно бути чогось веселе.
Він подзвонив у дзвіночок на столі. Невдовзі з’явився слуга, штовхаючи візок із тарілкою накритою великим срібним кришком.
Що це?
Я здивовано спостерігала за тим, що відбувається, а Совешу показав очима на кришку:
- Відкрий її.
Коли я зняла кришку, то знайшла всередині срібне кільце. Я уважно вивчав моє обличчя, поки казав:
- Як тобі це подобається?
- Це що, подарунок?
Його тон став злегка розчарованим:
- Так воно і є. Ти ще щось хочеш сказати?
- Дякую вам.
Я все ще дивився на мене. Чого він чекає?
О! Він хотів, щоб я посміхнулася. Я не могла посміхнутись і знову подякувала йому. Але Совішу повторив ще раз:
- Тобі є що сказати?
- Що мені ще сказати?
- Все, що ти хочеш сказати - спасибі?
- Це кільце з Соденбруна. Він був виготовлений трьома майстрами майстерні Алліта, запроваджений імператором Карлом Міроном під час війни 156 років тому. Відтоді ніхто не знав, де саме місцезнаходження кільця.
Невже він хотів, щоб я сказала йому саме це?
Совешу зітхнув і вказав рукою на їжу:
- Просто ешь.
https://literna.net/uk/books/334-imperatritsya-znovu-vikhodit-zamizh-kr