Похорон проходив на південно-західній пустці Прикордонного Міста.
Не зовсім правильно говорити, що це пустка. В якийсь момент навколо цієї території звели невеликий кам’яний паркан. Його густо засипало снігом, тож здалеку здавалося, що він покритий сріблом. Хоча паркан можна переступити, Фаньна не міг не думати про міську стіну – вони були схожі, одного кольору і форми.
Він лише чув про подібні ритуали від мандрівних купців. Коли помирав хтось із важливих дворян або із членів королівської родини, сім’я загиблого збиралася на цвинтарі, грала сумна музика, люди оплакували померлого, а затим труну закопували у землю. Що вищий статус померлого, то більший похорон.
Тоді Фаньна із заздрістю думав, що навіть після смерті до вельмож ставляться краще, ніж до них, живих. Потім він подумав про те, а що ж відбувається з жителями Прикордонного Міста після смерті? Викопають яму в Туманному лісі і покладуть туди тіло. І ніхто не знає чи не відкопають демонічні звірі труп і не з’їдять його, коли настають Місяці Демонів.
Жителі Прикордонного Міста знали, що таке смерть. Все-таки щозими вони ховалися у фортеці Довга Пісня, скупчувалися в нетрях, помираючи від голоду і холоду, гинучи від хвороб і травм. Це стало нормою. У них не було часу віддаватися скорботі, важливішим було дочекатися ранку, щоб піти в центр міста і попросити шматок хліба.
Але сьогодні Його Високість збирався влаштувати похорон солдата!
Бідолаху збили на землю під час переслідування гібрида – і звір відкусив йому пів голови.
Фаньна знав цього нещасного парубка, він був досить відомим у старому районі. Ніхто не знав його справжнього імені, тому звали його Ацзі. У нього залишилась дружина і двоє дітей, старшому десь шість років, а молодший тільки почав ходити.
За звичайних обставин, ця сім’я зникла б з лиця землі. Жінка могла б знайти нового чоловіка, але кому потрібні двоє чужих дітей? Можна забути про цих двох хлопчаків і покинути їх на вулиці, прирікши на смерть, або ростити одній, відправившись у бар і продаючи своє тіло, а потім померти від невідомих хвороб.
Але Його Королівська Високість, здавалося, дійсно збирався виконати обіцянку, яку дав під час набору ополчення. Сім’я бійця, загиблого у бою, отримає не тільки його зарплату, а ще і додаткову компенсацію. Як же вона називалася? Фаньна трохи подумав, о… точно, пенсія. І вдова отримає гроші в кількості п’яти золотих драконів.
Крім того, щомісяця сім’я отримуватиме певну кількість їжі і деревного вугілля, а це означало, що дружина Ацзі могла подбати про їхніх дітей, навіть якщо не знайде роботу. Ну, це могли бути пусті і красиві обіцянки, сказані, щоб утішити, але золоті дракони реальні. Фаньна на власні очі бачив, як Його Високість передав гроші головному лицарю, а той пізніше віддав їх дружині Ацзі.
Дідько, чому він раптом відчув заздрість до Ацзі? Ні, ні, Фаньна похитав головою, виганяючи дурні думки. Він не хотів помирати і робити свою дружину… чиєюсь іншою дружиною.
Після передачі грошей Його Високість виголосив коротку промову. Фаньна уважно слухав, на словах «його жертву заради захисту рідних і невинних людей ми завжди будемо пам’ятати» він відчув прилив тепла. Йому подумалось, що ось воно що. Крім хліба і срібних вовків вони отримали ще дещо – принаймні цієї зими вони можуть вижити завдяки своїм зусиллям, а не сподіваючись на милостиню фортеці Довга Пісня.
Остання частина – поховання. У викопану яму помістили труну Ацзі, після чого головний лицар велів усім вишикуватися. Неважливо перший це загін чи другий, кожна людина по черзі мала сипнути лопатою трохи землі в могилу. Це було знайомо всім, понад дві сотні людей одразу вишикувалися в чотири колони. Коли прийшла черга Фаньна, він відчув, що лопата стала важчою, а погляди інших сповільнили його рухи.
Коли він відступив у бік, то побачив, що це відчуття передалося наступному у черзі.
Надгробна плита Ацзі – це чисто білий прямокутний камінь, на ньому були слова, але Фаньна не зміг прочитати жодного. Ацзі був не першим, кого поховали в цьому місці. Поряд був ще один надгробок, вкритий снігом. Коли люди покидали це місце одне за одним, Фаньна побачив, як новий капітан другого загону ополчення Браян повільно розливає ель на надгробок.
Він раптом подумав, якщо це його кінцевий пункт, то все виглядало непогано.
– Ваша Високосте, – несподівано заговорив Картер, коли вони поверталися до замку, – те, що ви зробили…
– Неправильне?
– Ні, – він похитав головою, задумавшись на якусь мить, – не можу сказати напевно, але відчуваю, що ніхто не робив такого для підлеглих – у них немає ні титулу, ні родовитого походження, у них немає прізвищ, а у деяких навіть нормальних імен.
– Але це відчувається правильним, так?
– Е…
Роланд усміхнувся, звісно, він знав, який потужний вплив це матиме на Картера, який відповідає за боротьбу і захист. Коли люди починають замислюватися над тим, за що і заради кого вони б’ються, така ситуація сильно вплине на них. Для Картера це має ще більше значення, тепер таку честь здобуватимуть не лише дворяни, а і прості люди, які захищатимуть свої домівки. Це невимовне почуття виконаного завдання подвоюється.
«Звичайно, публічний похорон – це лише початок, – подумав Роланд, – є багато інших способів посилити відчуття колективної честі, як-от військові знамена, бойові пісні, піднесення героїв і багато іншого».
Неможливо створити бойовий дух з нічого. Тільки дотримуючись плану день за днем, постійно прищеплюючи ідеї, тільки тоді це дасть результат. Для забезпечення надійної роботи пенсійного проєкту, він організував у ратуші групу людей, яка відповідала за розподіл їжі і деревного вугілля.
Що більше він просувався, то важчим ставав тиск на його плечі. Прикордонному Місту не вистачало багатьох речей, але, здавалося, гірнича промисловість і засоби для поліпшення життя людей на правильному шляху. Продовольчих запасів достатньо, тож ніхто не помер з голоду і не замерз. Це здавалося дивом, в інших містах і навіть у столиці Сірого Замку щороку гинуло багато людей.
Роланд хотів більшого, але навантаження на міську ратушу майже досягло крайньої точки. Керівництво фінансами Прикордонного Міста лежало на помічнику міністра Барові і десятку його людей, яких чоловік привіз із собою. Для збільшення відділу потрібно набрати більше людей. Роланд навіть запитав Барова чи є в нього протеже або колеги в столиці, але відповідь, яку він отримав, була як крижана вода:
– Навіть якщо вони там, то не приїдуть сюди. Ваша Високосте, ви ж знаєте, яка погана у вас репутація в столиці, так?
Що ж, це звучало розумно. Він почувався пригніченим.
Коли вони повернулися на заднє подвір’я замку, Соловейко вийшла з туману і тепло обняла Венді, яка стояла поряд з дерев’яним будинком. Блискавка крутилася навколо незібраної парової машини. Помітивши Роланда, вона здійняла галас, бажаючи зібрати машину, яка нібито могла рухатися сама.
Побачивши це, він раптом відчув, що вкладена важка праця того варта.
Більше розділів тут. | Непряма підтримка: зайти і погуляти по цьому сайту. | Пряма підтримка.