Брови моєї мачухи здригнулися. Але на її обличчі не було жодного натяку на здивування.
— Вона справді все знає. Мені сказали, що ти відреагуєш, якщо я це дістану, і це правда, — тихо мовила вона. У неї був відсторонений вираз обличчя. Вона трохи повернулася до натовпу і викрикнула: — Що це за ліки, що ти зблідла, Перешаті?
Коли вона підвищила голос, вельможі, що виходили з церкви, та перехожі глянули на нас.
Я була впевнена. Червона рідина, загорнута в тонку плівку. Це точно була пігулка з крові Айлет.
«Чому, чорт забирай, це тут?» — я стиснула зуби та підозріло подивилася на неї.
— Здається, тебе досить стривожила якась пігулка, — безбарвно сказала моя мачуха. У її голосі не було жодних емоцій.
— Скажи мені, як довго ці ліки в тебе, — вимагала я. Якщо вони були в неї з часів до смерті мого батька...
Моя мачуха грубо висмикнула руку з моєї хватки.
— Перешаті, ти щойно запитала мене, чи приймав граф ці ліки в ніч своєї смерті, — вона засміялася і розтисла мою руку, щоб покласти дві пігулки мені на долоню. — Я хочу запитати тебе те саме, Перешаті.
— Що?
— Що це за ліки?
Що вона робить? Вдає, що нічого не знає? Я не могла не засміятися з цієї її сумної спроби.
— Це я мала б тебе питати. Усі тут бачили, як ти вийняла це з сумочки. Ти принесла це сюди. Думаю, ти знаєш краще за мене, що це таке.
— Так, я принесла, — вона розширила свої тремтячі очі. У них промайнув спалах дикості. — З твоєї спальні.
«Що?» — я була так приголомшена, що втратила дар мови.
Люди, які поглядали на нас, тепер повністю зупинилися, щоб спостерігати за нами. Я також відчула, як Адеус, Тердео та Сельфіус підійшли ближче до мене.
— Якщо бути точною, воно було заховано в нижній шухляді у твоїй спальні. Коли знайшла, я взяла це з собою, — моя мачуха глянула на пігулки на моїй долоні. Усі простежили за її поглядом і також дивилися на те, що було в моїй руці.
Мене пронизав холод, ніби хтось вилив мені на голову крижану воду.
— Як вона сміє звинувачувати Велику герцогиню? Вона намагається обмовити маму? Маю на увазі, Її Світлість? — сердито сказав Сельфіус, навіть трохи глузуючи з абсурдності ситуації.
Але моя мачуха зберігала самовладання, ніби очікувала такої реакції.
— Покоївка, яка прибирала в кімнаті, випадково знайшла це і принесла мені. Приблизно десять покоївок прибирали твою кімнату, тож ти можеш сама переконатися, чи кажу я правду.
— Що?
Вона повернулася до Сельфіуса, але, звертаючись до натовпу, намагалася говорити високим голосом.
— Я знаю, що юний панич Лапілеон дуже піклується про Перешаті, тобто про Її Світлість. Коли я минулого разу пішла відвідати свою дочку, ви мене вигнали.
— Це тому, що ти була неповажною до Її Світлості.
— Так, але таємниці більше не можна зберігати. Правду потрібно розкрити. Чи, може, родина Лапілеонів планує приховати цей злочин, бо ви хочете захистити Її Світлість?
Я швидко стримала Сельфіуса і глянула на Тердео, наказуючи йому не втручатися. Через те, що моя мачуха сказала раніше, чим більше Лапілеони намагатимуться втрутитися та захистити мене, тим більше здаватиметься, що я визнаю свою провину, і моя мачуха саме цим користувалася.
Вона навіть згадала про «приховування злочину». Вона навмисно обрала ці провокаційні слова.
— Приховування злочину? Немає жодних доказів того, що пігулки взагалі мої. Хто знає? Хтось міг підкинути ці пігулки в мою спальню, поки мене там не було.
— Хто б це зробив, Перешаті?
— Ти, для початку. А якщо не ти, є дехто ще, хто може бути підозрюваним.
Моя мачуха насупилася.
— Рейна могла би, — сказала я.
Я зберегла свою третю підозру невисловленою.
«Мій батько міг випити цю пігулку, щоб покінчити життя самогубством», — я мала бути відкритою і до найгіршої можливості. Це може бути не просто можливість, а правда.
Моя мачуха знала, що мій батько регулярно приймав ліки. І він помер раптово. Були ознаки того, що він страждав від болю, але не було слідів отрути чи навмисного вбивства. Якби він випив кров Айлет, це пояснило би біль, який він відчував, і чому не залишилося інших слідів.
«Вона навмисно принесла ці пігулки, — щоб спровокувати мене. Я не знаю, як вона дізналася, але вона знає, що мені відомо про цей препарат. Її наміри були настільки очевидними.— Вона намагається звалити це на мене. Як вона сміє?»
Лють зростала в мені. Але чим більше я емоційно реагувала, тим більше я почувалася невдахою. Я глибоко вдихнула, примружила очі та подивилася на мачуху.
— Невдовзі після твого одужання Рейна пішла працювати до палацу фрейліною принцеси. Принцеса теж це знає.
— Я чула, що ти звільнила персонал і знову найняла його. Це означає, що ти, мабуть, сховала пігулки в моїй шухляді, перш ніж знову найняти їх.
— Ой леле.
— І якщо ти кажеш, що все, що було в моїй кімнаті, належить мені... — крижаним поглядом я подивилася на мачуху. — Це означає, що Шифф належить Рейні. Я бачила, як він виходив з її спальні.
Пальці моєї мачухи здригнулися. Люди навколо нас почали бурмотіти. Моя мачуха намагалася зберігати спокій.
— Це абсурд, — її безбарвні очі невдовзі стали порожніми, позбавленими будь—яких почуттів. — Ми ж тоді казали тобі, що нічого такого не було. Крім того, ні Рейна, ні я не знаємо про цей препарат.
— О, справді?
— Я принесла його сюди, щоб запитати людей, чи знають вони, що це таке.
Інші дворяни, які були навколо неї, кивнули на знак згоди.
— Але щойно ти побачила цей препарат, ти підбігла сюди, налякана. Ти також сильно схопила мене за руку. Наскільки я розумію, ти добре знаєш, для чого використовується цей препарат.
Я зрозуміла, що вона прийшла підготовленою, бо вона все це сказала.
— Але ти все ще збираєшся заперечувати, що це твоє? — перш ніж я встигла відповісти, моя мачуха міцно схопила мене за руку, в якій були пігулки. Вона говорила з похмурим виразом обличчя, майже намагаючись стримати сльози. — Чи мають ці ліки якесь відношення до смерті графа?
Той, хто написав цей сценарій, дещо знає про сюжетні повороти.
Набагато більший натовп, ніж той, що прийшов спостерігати за марним судом, зібрався, щоб подивитися на цю набагато захопливішу битву.
— Якщо цей препарат справді має якесь відношення до смерті графа, то... — вона відпустила мою руку і, задихаючись, піднесла обидві долоні до губ. — Ти планувала використати ці пігулки, що залишилися, на мені та Рейні?
«Угх, це стає надто нудним, — я клацнула язиком і обтерла руку там, де вона мене торкнулася. Мені довелося це зробити, щоб позбутися відчуття, що по мені повзають комахи. Спостерігаючи, як вона грає жертву, мені захотілося запхати їй пігулку в рот прямо зараз. — Га? Зачекайте хвилинку. Засунути їй пігулку в рот? Чудова ідея».
Я подивилася на дві пігулки в руці.
— Ти не знаєш, що це? — спитала я.
— Ні. Мені цікаво.
— Добре. Я теж насправді не знаю, що це.
— Що?
— Чому ти так здивована? Я ніколи не казала, що знаю. Ти просто припустила без жодних доказів.
Моя мачуха стиснула зуби.
— Не бреши, Перешаті. Щойно ти це побачила, ти схопила мене за зап'ястя і запитала, чи я давала це графу, це означає...
— Я не могла не припустити. Я почула кілька хвилин тому, що мій батько приймав ліки, щоб не мати дітей, протягом довгого часу, і це могло призвести до побічних ефектів.
Люди знову почали бурмотіти навколо нас.
— Тож, я дещо запідозрила, коли побачила, що ти тримаєш це. Це розумне припущення. Тож, ось ідея. Якщо ніхто з нас не знає, що це за препарат... — я підійшла до мачухи. — Тобі варто спробувати його самій.
Я піднесла пігулку близько до її обличчя.
Вона швидко відступила назад. Я була впевнена, що вона знає, що цей препарат — отрута. Вона швидко відвела мою руку від свого обличчя.
— Перешаті, — вона стиснула пігулки в моїй долоні, — можливо тобі варто це довести, а не мені.
Сказала вона.
— Мені?
— Я викликала тебе до суду, бо підозрювала, що ти вбила графа. Але справу було закрито через відсутність доказів, тому... — вона наголосила на словах «відсутність доказів». — Тобі було б найкраще довести свою невинність, і кожен тут, хто був свідком суду, отримає повне заспокоєння.
Примітка перекладача: презумпція невинуватості, чула про таке? А ще, це не людина, яку звинуватили, має доводити свою невинуватість, а саме той, хто її обвинуватив має довести, що вона зчинила злочин.
На мить її очі заблищали.
— Ти маєш це випити, щоб довести.
Я дивувалася, чому вона принесла сюди пігулки.
«Гадаю, вона мала такі ж думки, як і я».
Вона використала це як можливість убити мене, змусивши прийняти пігулку. Навіть якби я померла після її вживання, не було б слідів жодної отрути, тому люди просто припустили б, що я померла раптово. А свідки точно запідозрили б препарат і поширили чутки про те, як я вбила ним свого батька.
— Ха, — я не могла не засміятися. Те, як вона поводилися, показувало, що в неї зовсім не було почуття провини. Будь-яка крихта людської порядності, що залишилася в ній, зникла. Моє обличчя закам'яніло, але моя мачуха була сповнена передчуття. — Добре.
Щойно я погодилася, вона посміхнулася, її червоні губи вигнулися в усмішці.
Це була ідеальна можливість, і вона чудово нею скористалася, але було дещо, що вона не врахувала.
— Але.
— Але?
— Ти також повинна довести, що не підкидала цей препарат в мою кімнату.
Перше, що вона не врахувала, це те, що я насправді знала, що це за препарат.
— І, можливо, ти нанесла отруту на цю пігулку і намагаєшся змусити мене її проковтнути. Тому що ти принесла цей препарат. Це несправедливо, якщо тільки я її вип'ю.
А по-друге, я єдина людина, яка не помре, навіть якщо прийму це.
— Отже, — я взяла одну з пігулок іншою рукою, підійшла до мачухи та поклала її їй на долоню. — Давай приймемо їх одночасно.
Вона тримала пігулку в долоні, ніби утримувала щось дуже важке. Її рука тремтіла. Блиск зник з її очей, вона дрижала.
— Що трапилося? Я думала, ти сказала, що не знаєш, що це таке. Але чому ти зблідла, коли я запропонувала нам обом це випити? — я посміхнулася, щоб вона побачила.
Крапля крові виступила на її губах і стекла по підборіддю.
— Не хвилюйся. Я теж вип'ю цю пігулку. Хто наважиться брехати перед Головним Храмом? І всі тут будуть нашими свідками, — сказала я.
Моя мачуха пильно подивилася на мене.
— Ось, дивись. Я проковтну це, — я посміхнулася і вже збиралася покласти пігулку до рота, але хтось заговорив.
— Ваша Світлість, — Адеус швидко схопив мене за руку і зупинив. Я гадки не мала, коли він підійшов до мене. Нахмурившись, він подивився на мене, потім на пігулку. Він опустив голову і тихо прошепотів мені на вухо: — Ви взагалі знаєте, що це таке?
Звісно. Але я не могла цього визнати. Це було прокляття родини Лапілеон, тому я не могла сказати це вголос.
— Звідки мені знати? — одразу відповіла я.
Очі Адеуса звузилися.
— Коли графиня вперше витягла це зі своєї сумки, ви злякалися і схопили її.
— Я думала, що це ліки, як вбили мого батька.
Це зовсім не мало сенсу. Але що ще я могла сказати? Я вже стверджувала це і наполягала, що не знаю, що це таке. Я навіть збиралася покласти це до рота. Ніхто б тоді не сумнівався в мені, бо я б ніяяк не погодилася проковтнути це, якби знала, що це отрута.
Адеус довго вивчав моє обличчя і незадоволено дивився на пігулку.
— Гадаю, вам краще цього не робити.
— Чому?
— А що, як це справді отрута? А що, як ви і припустили, це то самий препарат, який граф прийняв у ніч своєї смерті? — Адеус тихо зітхнув. — Це дуже небезпечний препарат.
У нього чудова інтуїція. Він потрапив прямо в ціль.
Але я сперечалася з ним, вдаючи, що нічого не знаю.
— Ти справді думаєш, що вона спробує вбити мене тут? Коли всі спостерігають прямо перед Головним Храмом? Якщо там справді є отрута, це буде підтверджено після моєї смерті, і причину моєї смерті буде розслідувано.
Але коли моя мачуха помре і вони проведуть розтин, отрути не знайдуть.
— У препараті може бути щось інше, окрім отрути. Існують наркотики, що викликають сильну залежність, які можуть призвести до неконтрольованого сп'яніння, — намагався переконати мене Адеус.
Вона не могла підмішати сюди інші наркотики. Сліди інших токсинів виявляться на розтині після моєї смерті. Ймовірно, була лише кров Айлет, яку неможливо було виявити.
— Доки це не вб'є мене, все гаразд. Якщо я не вип'ю це зараз, усі ці люди будуть підозрювати мене.
Адеус озирнувся на натовп, що зібрався.
— І поширюватимуться чутки, що я сховала цей препарат і що я насправді вбила свого батька.
Поки я можу вижити, все буде добре. Буде боляче, але я просто знепритомнію, а не помру.
«Але вона помре, — я пильно подивилася на мачуху, яка все ще стояла там, вагаючись. У моєму попередньому житті вона вбила мене і мого батька. А в цьому житті вона намагалася вбити мене знову. — Мене не обдурять двічі. Іди до біса».
Я відкинула руку Адеуса. Я знову посміхнулася і спробувала знову прийняти пігулку.
Вууушш. Але цього разу мені теж не вдалося.
Адеус знову схопив мене за руку.
Я роздратовано клацнула язиком.
— Чи не міг би ти, будь ласка, відпустити?
— Це надто ризиковано, Ваша Світлість?
Ні, справді ні. Я вже знала, що не помру.
— Я подбаю про це. Можеш просто відійти?
— Це небезпечно.
— Ні.
Адеус виглядав знервованим, що було для нього незвично, коли намагався мене зупинити.
— Не ставтеся до свого життя так легковажно, Ваша Світлість.
«Що?» — і це він мені каже? Це він кидається в небезпечні ситуації, не зважаючи на наслідки.
— Ви не боїтеся смерті? Люди, які вас люблять, будуть сумувати, — Адеус не планував відпускати мою руку.
Я тихо зітхнула і повернулася, щоб подивитися на Тердео.
«Прибери його від мене», — хіба він не експерт з того, щоб тримати Адеуса подалі від мене, коли він починає нишпорити навколо?
Тердео насупився, глянувши на мене. Сельфіус, який стояв поруч, намагався вирішити, чи варто йому зупинити мене, хоча знав, що я не помру.
— Гадаю, ти не прийматимеш це, Перешаті, — сказала моя мачуха. Вона засміялася. Минув деякий час, і вона говорила так, ніби передбачила це. — Ти це підготувала? Щоб хтось зупинив тебе, коли ти спробуєш випити пігулку? А потім тобі просто доведеться здатися. Це надто очевидно, Перешаті.
Я підігнула куточки губ з крижаним виразом обличчям. Потім знову відштовхнула руку Адеуса і пильно подивилася на нього. Я попереджала його не зупиняти мене. Я виступила проти мачухи.
— Ти помиляєшся. А після мене — твоя черга.
«Ти спокутаєш провину переді мною за те, що зробила, своєю смертю. Ти попадешся на власний трюк і помреш», — я подивилася прямо на мачуху і знову піднесла пігулку до губ.
— Я доведу твою невинність, — сказав Тердео. Він вихопив у мене пігулку, перш ніж я встигла щось зробити.
— Зачекай!
Потім він поклав пігулку собі до рота і проковтнув.