Сліпуче сонце знищило будь-які шанси на продовження сну. Я сіла на величезному ліжку.
— Вже ранок?
Я не зімкнула очей ні на мить минулої ночі. Протерла втомлені очі та почала займатися своїми щоденними справами. Я навіть не могла згадати, як повернулася до спальні минулого вечора, і не могла згадати, що сказала у відповідь на слова Тердео про те, що його брат помер у його віці.
Після цього Тердео додав:
— Тобі слід помитися і лягти спати раніше. Попроси дворецького подбати про твою сукню. У мене сьогодні ввечері багато справ, тому я проведу ніч у кабінеті.
Потім він зник.
Мабуть, я швидко помилася та залізла в ліжко, боячись, що хтось може побачити мене заплямовану кров'ю.
Залишитися на одинці з собою мало б принести затишок, але велике ліжко було дуже самотнім.
«Мені слід зібратися та піти перевірити Сельфі», — вночі не було жодних новин про щось незвичайне, але я хотіла переконатися що все гаразд. Тільки тоді я почуватимусь краще.
Я потягнула за мотузку біля ліжка. Відповідь прибула майже одразу, ніби слуги цього й чекали.
— Заходьте, — я потерла затерплу шию.
Важкі двері до спальні відчинилися. Увійшли покоївки, відповідальні за ранкові приготування, та Ребекка.
Щойно вона мене побачила, Ребекка підбігла до мене зі стурбованим виразом обличчя.
— Ваша Світлосте!
— О, Ребекко. Вчора я...
— Я чула, що ви почувались дуже погано минулої ночі? Пан Фінеас сказав мені. Ви в порядку?
Здавалося, Фінеас дав їй відповідне пояснення, яке врятувало мене від того, що б я вигадувала, що казати. І вона б не подумала піддати слова лікаря сумніву.
— Здається, я втомилась, — невизначено сказала я і потерла обличчя теплим рушником, який вона мені подала. Тепло розлилося по моєму обличчю, і я відчула, ніби мої побоювання розтали.
— Це через ту отруту? — неспокійно застогнала Ребекка і пробурмотіла: — Наша бідолашна Велика герцогиня...
З допомогою служниць я одягла сукню та посміхнулася стурбованій Ребецці.
— Я просто дуже втомилася вчора. Не хвилюйся.
— Шкода щодо фестивалю, але гадаю, буде краще, якщо ви відпочинете удома. Я впевнена, що Його Світлість зрозуміє.
Після того, як я одягла сукню, Ребекка посадила мене перед туалетним столиком і почала обирати для мене аксесуари.
— Фестиваль? — тихо пробурмотіла я собі під ніс.
Ребекка зробила паузу і здивовано подивилась на мене.
— Ви знову забули?
Точно. Мав відбутися фестиваль. Я зовсім забула про це. Замість відповіді я ледь помітно посміхнулася Ребецці.
Її щелепа відвисла від подиву.
— Справді? Ви забули? Його Світлість цього разу буде дуже засмучений.
— Я хворіла і не мала можливості подумати про це. Я впевнена, що він зрозуміє.
— Але значна частина фестивалю зосереджена на Його Світлості.
— Я знаю, знаю. Відтепер я можу робити те, що необхідно. Коли починається фестиваль?
— Сьогодні! Він вже почався!
«Вже?» — цього разу я зніяковіло посміхнулася їй.
Ребекка вибрала відповідне намисто та зітхнула.
— А що, як Його Світлість розсердиться? Я чула, що він справді страшний, коли злиться.
— Він не розсердиться на мене, тож усе гаразд, — зрештою, наш шлюб був за контрактом. У нього не було причин сумувати чи засмучуватись через те, що я забула про фестиваль.
Ребекка довго дивилась на мене з дивним виразом обличчя. Її слова були забарвлені здивуванням.
— Я не усвідомлювала, які у вас чудові стосунки.
— Чудові стосунки? У нас? — у Ребекки поганий зір? Можливо, їй потрібні окуляри.
— Знаєте, у вищому суспільстві ходить багато жахливих чуток про Його Світлість. Я чула, що він навіть не цікавився жінками, — Ребекка озирнулась, нахилилась близько до мого вуха і тихо прошепотіла. — Я навіть чула, що вбивати — його хоббі.
Я теж чула це. Чутки, які казали, що він любить різню. Цікаво, яка абсурдна людина це вигадала. Якщо я колись знайду цю людину, я зашию їй губи власними руками!
— Ось чому я була здивована, побачивши, наскільки Його Світлість турботливий до вас. А коли я почула, що ви спите в одному ліжку, я мало не задихнулась від шоку.
— Це не така вже й велика справа, — я ніжно посміхнулася та змінила тему, щоб Ребекка не дізналася більше про наші стосунки. — На сьогодні досить, Ребекко. Я піду перевірити, як у Сельфіуса справи.
— У юного панича Сельфіуса?
— Так, я хочу переконатися, що він добре спав.
Ребекка кивнула, ніби зрозуміла мене.
— Юному паничу Сельфіусу лише дев'ять років, тому йому, мабуть, потрібна допомога Вашої Світлості.
— Моя допомога? — чому йому потрібна моя допомога? Він досі добре справлявся сам. Я просто хотіла перевірити, чи все з ним гаразд.
Ребекка посміхнулась на моє запитання, махнувши рукою, ніби відповідь була очевидною.
— У цьому віці дітям все ще потрібна материнська опіка. І він скоро піде до школи. Щоразу, коли діти стикаються з чимось новим, вони лякаються. Більшість дітей дуже покладаються на своїх батьків. Я теж була такою, коли ходила до школи.
«Невже це правда? — я намагалася згадати, яким був Сельфіус, коли він оглядав школу. — Він не здавався таким вже наляканим».
— Тобі я буду в прибудові! Якщо вам щось знадобиться, будь ласка, дайте мені знати! О, і якщо вам також буде цікаво дізнатися про фестиваль!
— Добре, звісно. Дякую.
Коли Ребекка та інші служниці пішли, я сама вирушила до спальні Сельфіуса. Я зупинилася перед дверима. Після подій попередньої ночі я не могла позбутися цього іржавого запаху крові у носі. Я стиснула тремтячий кулак і легенько постукала у двері.
Тук, тук.
Але відповіді не було. У мене пересохло в роті.
«Все гаразд. Я впевнена, шо він спить».
Тук, тук, тук.
Цього разу я доклала трохи більше зусиль. Але з іншого боку все ще було тихо. Я відчула, як моє серце стиснулося в шлунку.
«Щось сталося вночі?»
— Сельфі? — я відчинила двері спальні.
Мій оклик заглушив ранковий спів птахів, дозволивши мені розрізнити ритмічні звуки дихання дитини крізь стукіт власного серця.
Я довго дивилась на ліжко, де спав Сельфіус. Колір повернувся до його обличчя, і я трохи розслабила плечі.
«З ним все гаразд? — повільно підійшовши до ліжка, я спробувала згладити тривогу на своєму обличчі. Рівномірне дихання Сельфіуса заспокоїло мене. Не замислюючись, я розчесала волосся, що вкривало лоб Сельфіуса. Відчуття було таке, ніби його температура повернулася до норми. — Я не буду його будити, щоб він міг проспати весь день».
Я зітхнула з полегшенням і прибрала руку. Я поспостерігала, як Сельфіус спить ще трохи, а потім розвернулась.
Якраз коли я збиралась піти, сонний голос пробурмотів:
— Мамо?
Мої ноги примерзли до землі. Я обернулась і подивилась на ліжко. Очі Сельфіуса були напіввідкриті, і він дивився на мене. Я не могла йому відповісти. Я не знала, що сказати. Я не могла рухатись, як глибоко посаджене в землю дерево. Все, що я могла робити, це дивитися на нього.
Невдовзі Сельфіус прокинувся і розплющив обидва ока. Злякано він схопився.
— Щ-що?
— Ти добре спав?
— Ч-чому ви тут, Ваша Світлосте?
— Я хвилювалася, чи добре ти спав. Я прийшла перевірити, як у тебе справи.
— Як мої справи? Чому? О, звісно, я вчора захворів, — він насупився і повернув голову, щоб уникнути мого погляду.
— В чому справа? — здивована його раптовою зміною в поведінці, я швидко підійшла до нього. Поклавши руку йому на чоло, я не відчула температури. — Щось болить?
Замість відповіді, Сельфіус покусав губи, ніби відчув якийсь біль.
«Йому знову погано?»
— Зачекай, я покличу Фінеаса.
— Ні! — Сельфіус поспішно схопив мій палець. Потім, злякавшись того, що зробив, він одразу ж мене відпустив. Він пробурмотів дуже тихим голосом: — Зі мною все гаразд. Я вже одужав.
— Справді?
Сельфіус повільно кивнув. Він подивився на мене.
— Що трапилося? Тобі наснився поганий сон?
— Ви вчора відчули відразу?
— Що?
— Вибачте, що забруднив вашу сукню. Я намагався зупинити це, але в такі дні, як учора, я не можу стримуватися, щоб не виблювати кров.
Незважаючи на свій стан учора, він хвилювався, що я, можливо, була шокована, що я вважаю його огидним. Я ковтнула клубок у горлі.
— Ні, все гаразд, Сельфі. Це просто сукня. Я завжди можу купити нову.
— Що?
— Твоє здоров'я для мене важливіше, — я присіла і опустилася на рівень його очей. Я простягнула руку. — Хочеш піти разом поснідати?
Він дивився на мою руку. Потім здригнувся, не посміхаючись і не плачучи.
— Хіба ви не хворі, Ваша Світлосте?
— Звісно, я в порядку. Але моя рука зараз болить.
Сельфіус не стримав посмішки та схопив мене за руку.
— Добре. Дайте мені хвилинку на ванну, а потім ми підемо разом.
Його рука була дуже теплою.
***
— Що?
Коли ми з Сельфіусом разом увійшли до їдальні, всі повернулися до нас. Ігноруючи це, Сельфіус провів мене до мого місця і навіть підставив мені стілець.
— Леле, Сельфі, — зааплодувала Сельфіусу Сайорис, — ти вчора був такий хворий, але тепер нарешті виглядаєш презентабельно.
Ще вчора вона безперервно голосила, турбуючись про Сельфіуса.
— Тобі все ще не дуже добре? — Сайорис хихикнула. Вона торкнулась чола Сельфіуса, а потім свого.
Сельфіус холодно відмахнувся від неї.
— Будь ласка, зупинись.
Сайорис потерла руку і здивовано подивилась на мене.
— Він досі ставиться до мене так само. Як ти це зробила, Сашо? Як ти приборкала цього впертого хлопчиська?
— Я-я нічого не зробила, справді, — я опустила срібну ложку, яку підняла до цього, щоб скуштувати суп.
Сельфіус насупився.
— Її Світлість має поїсти. Будь ласка, не турбуй її. І як я можу бути впертим хлопчиськом?
— Тому що ти впертий і ще хлопчик.
— Тоді ти, мабуть, запальна п'яниця.
— Що?
— Ти завжди запальна і любиш випити вино.
— Я керую винним бізнесом. Я маю його куштувати.
— У будь-якому разі.
— Ти справді хочеш побачити, що значить бути запальним, Сельфі?
Вони довго сварилися, як давні друзі. Зрештою, Сельфіус проігнорував Сайорис та відвернувся від неї, давши зрозуміти, що сварка завершена.
Тердео кивнув, ніби підтверджуючи слова сестри.
— Сельфі раніше нікого не супроводжував. Ти виявила його слабкість?
Сайорис різко повернулася до нього, і холод торкнувся її слів.
— Слідкуй за своїм язиком, Тео. Наша Саша ніколи б не подумала зробити щось подібне. Якби подумала, то вже розкрила б наші сімейні таємниці. Ти справді нічого не розумієш, чи не так?
Тердео повільно похитав головою, повернувся до Фінеаса та пробурмотів:
— Хах. Бачу, вона приборкала Сайорис так само добре, як і Сельфі.