Перекладач: Loonard
Редактор: Elein Dark, Liliia Alon
Дункан повернув книжку на місце й оглянув решту речей у кімнаті, проте більше нічого цінного не знайшов. Предметів у цій маленькій спальні було вкрай мало, та й користувалися ними, схоже, нечасто. Найважливішими зачіпками залишалися сам підручник і два старі зошити в шухляді письмового столу.
Зошити були списані міркуваннями про парові механізми та інженерні принципи, серед яких зрідка траплялися нарікання на окремих викладачів чи однокурсників. З цього можна було зробити точний висновок. Той, хто жив у цій кімнаті, все ще навчався.
Дункан поволі зіставляв клаптики спогадів у голові й, розставивши всі речі на свої місця, повернувся до головної спальні. Він трохи посидів на краю ліжка, та потім встав і пройшов до шафи навпроти. Майже інстинктивно, покладаючись на залишкові звички тіла, чоловік відкрив одну з шухляд.
У глибині ховалися кілька пляшок міцного алкоголю та пів пачки знеболювальних і заспокійливих пігулок — усе, що залишив по собі в цьому світі культист на ім’я Рон. Він страждав на тяжку недугу, яка зайшла надто далеко й уже не піддавалася лікуванню. Дешева випивка та таблетки, що тамували біль лише на короткий час, були постійними мешканцями цієї шухляди, проте продовжити життя невиліковно хворій людині вони, очевидно, не могли.
Тож Рон кинувся в обійми культу Бога Сонця. Проповідники запевняли його, що цілюща сила Бога Сонця здатна зцілити будь-які хвороби цього світу та очистити тіло й душу кожного новонаверненого. І певною мірою культисти справді дотримали обіцянки.
Вони проводили зловісні, криваві ритуали, використовуючи кров, перетягували життєві сили невинних людей в тіла хворих вірян. Дункан не знав як саме працював ритуал та чи міг би він вилікувати смертельні захворювання, та якщо вірити спогадам Рона, його стан поліпшився після одного з таких ритуалів. Саме це спонукало його стати ще більш відданим. В певний момент, він віддав культу більшу частину надбань своєї сім’ї. Втім, минуле мертвих фанатиків Дункана мало обходило.
Він простягнув руку ще глибше в шухляду, намацав потайне відділення і, трохи повозившись із механізмом, витягнув звідти револьвер разом із коробкою набоїв у чудовому стані.
Планд не забороняв цивільним мати зброю, та потрібна була відповідна ліцензія. Торговець фальшивками в Нижньому Місті явно не мав ні грошей, ні статусу для такого, а це означало, що зброя була нелегальна. Заради безпеки Рон тримав її вдома і не взяв із собою на зустріч. Він скоріше за все тримав револьвер на випадок, якщо доведеться захищати магазин.
А тепер той належав капітану. Дункан був впевнений, що це звичайна зброя. В порівнянні з аномаліями на “Загубленому Домі”, вона була нічим. Навіть старий кремінний пістоль, який він носив на кораблі, мав більше реальної сили, ніж цей револьвер. Та тіло, яке він зараз мав, було зроблене з плоті й крові. А тут, у Планді, плоть і кров можна було вбити. Тут було небезпечно.
Покладатись на голуба, як на розв'язання всіх проблем, було б нерозумним. Ай був надто помітний. Якби він рухався відкрито, то одразу б привернув увагу Церкви та її захисників у місті.
Раптом тихий звук обірвав довгу тишу. Дункан почув клік ключа в передніх дверях унизу, за яким послідував звук ручки та поспішних кроків.
Він одразу ж притис револьвер до свого тіла. Тільки тоді чоловік зрозумів, що небо за вікном вже посвітліло. Він провів всю ніч в антикварному магазині. В той же момент голуб на його плечі вибуркнув:
— У вас нове повідомлення!
— Тихо ти, — просичав Дункан, зиркаючи на нього поки рухався до дверей. — Залишайся тут і чекай наказів. І якщо поряд незнайомці, не балакай.
Ай відразу ж перелетів на тумбочку поруч.
— Так точно, капітане!
Дункан вийшов швидко, і тільки підійшов до сходів, як кроки внизу швидко рушили нагору. Голос молодої дівчини прозвучав знизу, швидкий та задиханий.
— Дядьку Дункане? Це ви?
За мить, зі сходів показалась дівчина — коричневе плаття, біла блузка, довге каштанове волосся. Вона виглядала не старше вісімнадцяти років, маленька й тендітна, зі слідами ранкової роси на волоссі. Її риси не були якимись видатними, та в ній проглядалась певна юна чистота і краса. Вона дивилась на Дункана з явним подивом та ноткою полегшення. Той відповів не одразу.
Він стояв в тиші на другому поверсі, світло пробивалось крізь вузьке вікно на сходи, роблячи його темним силуетом на фоні вранішнього сонця, та ховаючи його обличчя в тіні. Чоловік дивився на дівчину декілька довгих секунд, перш ніж заговорити.
— Як… ти тільки що мене назвала?
— Дядько Дункан?... — повторила вона. Спантеличеність читалась на її обличчі, швидко зміняючись знервованістю. Вона нахилилась через перила, намагаючись розгледіти вираз його обличчя в тіні.
— Щось не так? Ви… ви знову пили, так? Вас не було вдома вже декілька днів. Я побачила світло внизу, от тільки но…
Її голос, обличчя, навіть її емоції було легко прочитати, і Дункан бачив їх відкрито. Вона не вміла приховувати почуття, або ж і не думала про це. Відповідно до спогадів, що він поглинув, ця дівчина була небогою мертвого культиста. Його єдиною родичкою. Дункан впевнився лиш в одному: вона щиро не бачила нічого дивного в тому, що тільки-но сказала. Вона не мала і гадки що це її “дядько Дункан” було від початку неправильним.
Тож, що сталось? Чому ця дівчина, яка не мала б нічого знати про його справжню особистість, назвала його Дунканом так природно. Думки прокочувались в його голові. В той же момент, інший фрагмент спогадів виплив на поверхню — темноволосе дитя, остання людина, яку попередній володар цього тіла не хотів втрачати, коли помирав.
— Ніно, — нарешті промовив Дункан, не видаючи анітрохи шторму, що бушував в його голові. — Ти залишилась у школі на ніч?
— Я була там останні кілька днів, — одразу ж відповіла дівчина. — Думала, ви знову зникнете на тиждень, як зазвичай, тож я прибралась вдома і пішла до однокласниці. Мадам Вайт в гуртожитку дозволила мені залишитись. Я повернулась додому, бо зрозуміла, що залишила книгу тут… З вами все гаразд? Ви якийсь… дивний.
— Зі мною все добре. Я просто ще не до кінця прокинувся, — невимушено відповів він, і глянув униз. Дике передчуття сформувалось у нього в голові, і чоловік мав його перевірити. Коли він проходив повз неї, Ніна повернулась і з цікавістю поглянула йому в очі. Прямо перед тим як чоловік спустився, вона знов заговорила до нього.
— Дядьку Дункане, ви знов кудись ідете? Чи ви… залишитесь вдома на кілька днів на цей раз?
— ... Побачимо, — відповів Дункан, не повертаючись. Він не був впевнений, що його обличчя виглядатиме природно, якщо вона чітко його побачить. Чоловік відповів так, як підказували йому спогади мерця. — Я просто перевірю як справи ззовні. Якщо нічого не станеться, буду вдома наступні кілька днів.
— О… ну добре. Тоді я сходжу куплю продуктів потім. А то вдома майже нічого не лишилось, — сказала вона невимушеним тоном, поки швидко бігла нагору.
Дункан дістався до дверей магазину та повільно вдихнув перед тим як відкрити їх. Потім розвернувся і глянув на знак над входом. Декілька слів було вирізьблено на старій, брудній табличці.
“Антикварна крамниця Дункана”
Останні букви виглядали не новішими за попередні. Ані сліду, що хтось міняв табличку. Вона виглядала так, ніби завжди була саме такою. Дункан зіщулився та підійшов до переднього вікна. Нахилившись вперед, він вивчав відображення в брудному склі. Це було обличчя незнайомця. Не суворого капітана примарного корабля, а неголеного, втомленого чоловіка з порожніми очима.
Рона. Культиста, що помер у каналізації.
Дункан повільно випростався.
Навколо нього прокидалось місто. Дзвони дзеленчали з дверей магазинів, що відкривались. Лязкали колеса велосипедів. Людський гомін наповнював вулиці.
Хтось зайшов в магазин антикваріату — скоріш за все сусід — та привітався з ним.
— Раночку, пане Дункан. Читали сьогоднішні газети? Схоже, що церква Штормів розбила великий сховок культистів. Велике діло, га?