Перекладач: Loonard
Редактор: Elein Dark, Liliia Alon
Коли голуб це сказав, його тон та вимова були, як зазвичай, кумедні — дурнуваті, абсурдні і до дива безглузді. Проте зараз він був примарним птахом, охоплений таким же примарним полум’ям. Потоки вогню курсували крізь кістки й сухожилля під його напівпрозорою шкірою. Його вигуки супроводжувались різким клекотінням, ніби духи з потойбіччя кричали з-за брами пекла. Як виявилося, межа між комічним та страхітливим інколи буває дуже хиткою.
Вогонь примарної форми Дункана все ще палав навколо. Він на власні очі бачив, як троє культистів безслідно зникли перед ним, але так і не міг до кінця зрозуміти принцип дії цього процесу.
Єдине, що чоловік знав, — це і є здібність Ай.
За кілька секунд, остаточно переконавшись, що троє культистів уже точно не повернуться, Дункан злегка повернув голову й запитав у голуба на плечі:
— ... І куди ж ти їх відправив?
Ай змахнув крилами, похилив голову і почав чистити своє напівпрозоре пір’я. Через секунду він раптово вибовкнув:
— Назад! Назад до тіней!
Дункан насупився. Чоловік вже трохи починав розуміти суть реплік Ай.
— Якийсь паралельний вимір, так? — він перепитав повільно. — Чи ти кажеш, що це якийсь інший стан, в якому вони ніби тіні, і нічого не можуть зробити?
Голуб підняв голову і вилупився на нього обома своїми очима.
— Гу-гу!
Тепер він знову вдав із себе звичайного голуба. Та Дункан відчував, що приблизно зрозумів, що сталось. Чоловік злегка торкнувся пальцем голови Ай, а потім ще раз оглянув це тьмяне ‘сховище’. У тремтливому світлі олійної лампи кожна деталь у кімнатці була як на долоні. Послідовники культу Сонця, які раніше переховувалися тут, безслідно зникли із цього світу. Тепер у приміщенні залишалися тільки примарний капітан, який зійшов сюди, зайнявши тіло мертвого культиста, та його голуб.
Проте невиразно Дункан відчував: ті троє культистів усе ще тут, зовсім поруч. Вони опинилися в пастці всередині цієї кімнати, затиснуті в розриві між вимірами, який неможливо зафіксувати чи дослідити жодними засобами.
Йому навіть здавалось, що він ‘відчуває’, як вони марно волають і б’ються в розпачі, прагнучи знову торкнутися реального світу, але залишаються навічно відрізаними від нього невидимим бар’єром.
Це відчуття висіло в повітрі, поки в певний момент Дункан не побачив підтвердження: під час чергового коливання гніта лампи, у випадковому сплетінні тіней та світла, він раптом помітив на сусідній стіні глибокий слід — так, ніби хтось щосили вдарив по ній коротким мечем.
Проте, коли він придивився знову, полум’я лампи знову сіпнулося, і слід на стіні безслідно зник.
Таким був останній контакт культистів Сонця зі світом живих.
Дункан повільно видихнув, і глянув на птаха на своєму плечі. Ззовні закинутого прихистку був коридор, ще вужчий, ніж попередній. Цей темний і довгий перехід розходився в обидва боки: один його кінець упирався в роздоріжжя, а інший вів угору похилим підйомом.
Навіть у цій занедбаній зоні міська влада, вочевидь, підтримувала мінімальний порядок — принаймні гасові лампи пообіч тунелю все ще палали. Дункан швидко оцінив напрямок тунелю і, звірившись із фрагментами спогадів у своїй голові, щоб знайти шлях на поверхню, упевнено рушив до похилого підйому.
Він прискорював крок із кожною секундою.
З’явився свіжий струмінь повітря. Прохолодний вітерець скуйовдив волосся Дункана, і до його вух докотилися далекі приглушені звуки. Це були гуркіт фабричних механізмів на поверхні, що працювали безперервно цілу ніч, та ще віддаленіший шум морського прибою — нічні хвилі розбивалися об прибережні скелі.
Через мить він вже майже біг.
Голуб Ай, із якого вже зникло примарне полум’я, знову набув звичайного вигляду. Вiн радісно залопотів крилами на плечі капітана й вигукнув:
— Новий день кличе! Новий день кличе!
Дункан раптово зупинився й суворо подивився голубові в очі:
— Поки ми ззовні, не розмовляй коли заманеться, гаразд? Голуби зазвичай не розмовляють.
Ай залопотів крилами й хвацько випалив:
— Так точно, капітане!
Насправді Дункан був здивований. Це вперше голуб відповів йому як належить. Важко було сказати, збіг це чи ні, проте невдовзі він відкинув ці думки.
Йому належить підготуватися до зустрічі з цим світом.
Цей чорний балахон, що був на ньому — явно мав залишитись у підземеллі. Зі спогадів тіла, що він ‘успадкував’, це підозріле вбрання було виключно для таємних ритуалів культу Сонця. Якщо з’явитися в ньому на вулицях міста, то перші ж кілька жандармів прив’яжуть тебе до найближчого дерева й заб’ють до напівсмерті. У місті-державі Планд діяла сувора комендантська година, і блукати вулицями вночі було вкрай небезпечно. Звичайні громадяни для нічних пересувань мусили мати перепустку й заздалегідь попереджати владу. Культист, у чиє тіло він вселився, звісно ж, не мав жодних легальних документів, тож для пересування містом доводилося ховатися від нічних патрулів.
Тих, хто був відповідальний за порядок вночі, називали ‘вартовими’— вони були збройним крилом Церкви Штормів. Судячи зі спогадів мерця, колишній господар цього тіла відчував до озброєних жерців глибокі страх та ненависть... Дункан гарячково впорядковував фрагменти спогадів. Оскільки вони дісталися йому від трупа, більшість із них були плутаними й розмитими.
Він не міг вибудувати з них повну картину життя ‘повноцінного члена сучасного цивілізованого суспільства’ чи зібрати вичерпні дані про місто-державу Планд, проте навіть найбазовіших відомостей вистачало, аби почуватися впевненіше під час наступних кроків. Перед тим як вийти на поверхню, чоловік зняв чорний балахон. Під ним, на щастя, був нормальний одяг, що не привертав би увагу на вулицях. Він поміркував, чи не спалити балахон, але вогонь і дим могли привернути увагу нічних патрулів, тому Дункан просто згорнув його й заховав у затишному кутку біля підйому.
Амулет Сонця був ще однією потенційною проблемою, та він також міг мати якусь інформацію. Трохи повагавшись, Дункан вирішив залишити його при собі. Коли він повернеться назад до “Загубленого дому”, чоловік хотів перевірити чи може Ай забрати амулет назад із ним. На кораблі він міг би вже безпечно його вивчити.
Дункан сховах балахон, прибрав за собою сліди і замаскувався. Коли він вже був більше схожий на звичайного громадянина, а не на підземельного культиста, Дункан нарешті ступив на сходи. Далі йти було недалеко. Він швидко піднімався, відчуваючи, як груди наповнюються чистим повітрям. Шум далеких заводів та хвиль прослуховувався дедалі чіткіше, а за кілька хвилин він помітив холодне білясте сяйво на верхніх сходинках.
Зробивши ще кілька швидких кроків, чоловік повністю поринув у це холодне світло.
Він вийшов на поверхню.
Міцна, надійна земля, залита блідим мерехтливим світлом.
Дункан широко розплющив очі, побачивши перед собою місто — місто людської цивілізації, що піднімалося посеред Безмежного Моря. Велетенський шрам на небі перетинав небосхил прямо над будинками, освітлюючи тісні ряди дахів, високі вежі та величні будівлі вдалині. Неподалік перед ним лежали дещо занедбані околиці, а далі на пагорбі вимальовувалися величні споруди — Верхнє Місто, де розташовувалися собор та мерія.
Дункан раптом розсміявся; він не видавав жодного звуку, але сміявся так, що було важко дихати.
Та вже за мить чоловік придушив сміх, глибоко вдихнув прохолодне нічне повітря й рішуче рушив у напрямку, який підказали спогади.
Культисти теж мали своє ‘звичайне життя’. Окрім дрібки ‘жерців’, чиєю професією було нищення людства, культ Сонця, як і більшість інших сект, тримався на величезній масі пересічних людей. Цими засліпленими послідовниками зазвичай ставали біднота з нижніх кварталів, самотні літні люди, недосвідчені підлітки або ж такі, як той, чиє тіло зараз займав Дункан... Непримітний чоловік з тяжкою хворобою, що торгував фальшивим антикваріатом в Нижньому Місті, ледве зводячи кінці з кінцями.
Звичайно, нещасне життя Рона, торговця антикваріатом, нещодавно дійшло трагічного кінця. Якому б зловісному божеству він не заборгував — цей борг був анульований з його останнім подихом. Проте в цьому світі після нього залишилося місце... І це місце Дункану дуже сподобалося.