Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Чесно кажучи, Дункан раптом усвідомив: коли цей голуб на його плечі розкриває дзьоба, тримати впевнену й невимушену ходу стає вкрай важко, навіть якщо твої нерви міцніші за корабельну щоглу.
У цю мить чоловік понад усе на світі бажав, аби поруч із ним, як у нормального піратського капітана, сидів звичайний папуга. Зрештою, підійшла б навіть мавпа.
Проте він уже штовхнув двері, що вели до штурманської рубки, і розвертатися назад було запізно.
У кімнаті з навігаційним столом Козлиноголовий якраз із непідробним захватом торочив дванадцяту легенду про тушковану морську рибу. Рипіння дверей капітанської спальні нарешті обірвало цього балакуна. Його чорна дерев'яна голова вмить повернулася до Дункана, а тон злетів угору від радості:
— О, капітане! Ви нарешті вийшли! Мушу вам сказати, леді Аліса — просто прекрасна співрозмовниця. Я вже багато років так приємно ні з ким не спілкувався, ви ж знаєте...
Дункан повністю проігнорував цей гучний потік слів. Насамперед він подивився на жертву цього словесного обстрілу, що знаходилась з протилежного боку навігаційного столу. Безголова лялька рівно й непорушно сиділа на стільці, тримаючи в руках власну голову й щосили затискаючи собі вуха.
Та навіть попри це, погляд Аліси був настільки розсіяним і порожнім, ніби вона вночі відсиділа дванадцять пар поспіль. Лялька навіть ніяк не відреагувала на те, що чоловік підійшов упритул.
Дункан не знав, що і сказати.
— Аліса сама відірвала собі голову, — не чекаючи запитань від свого капітана, поспішив пояснити Козлиноголовий. — Хоча я й гадки не маю, навіщо вона це зробила...
Якої ж убивчої сили було бурмотіння Козлиноголового, якщо воно змусило прокляту ляльку власноруч відкрутити собі голову, аби бодай якось захиститися від цих звукових хвиль?!
Поки Дункан подумки перебував у легкому шоці, Козлиноголовий, який щойно ледь не захлинався від власної балаканини, нарешті помітив дивного гостя, якого капітан виніс із каюти. Його дерев'яна голова ледь помітно повернулася, а чорні обсидіанові зіниці втупилися прямо в голуба на плечі Дункана:
— Ой, капітане... А що це у вас на плечі?
— Його звати Ай, відсьогодні це мій домашній улюбленець, — коротко й чітко відрізав Дункан. Він намагався висловлюватися якомога лаконічніше, аби уникнути можливих логічних пасток, і водночас пильно стежив за реакцією Козлиноголового.
— Ваш домашній улюбленець? — Козлиноголовий явно розгубився, але вже за мить, схоже, сам усе додумав у своїй голові. — А-а, точно... Щойно “Загублений дім” і справді відчув, що ви ненадовго покинули корабель... То ви вирушали у духовну подорож? І це ваш трофей, який ви принесли з потойбіччя?
«Духовна подорож?» У голові Дункана раптом виринуло абсолютно нове, невідоме досі поняття.
Він одразу згадав латунний компас, що лежав у спальні, записи, залишені справжнім капітаном Дунканом, та свій химерний досвід із переміщенням душі в далекі краї. Зіставивши ці факти, він зрозумів, що здогадка першого помічника б’є майже в ціль, тому з абсолютно байдужим виглядом кивнув: — Трішки розвіявся, не більше.
Щойно Дункан вимовив це, Козлиноголовий очікувано розсипався в компліментах:
— О! Це так схоже на великого капітана Дункана! Навіть із простої, звичайної духовної подорожі ви примудряєтеся повернутися з трофеєм! То це голуб? Якщо він став вашим улюбленцем, то в ньому безумовно приховано щось надзвичайне. Ви навіть повісили на нього свій компас? Чи не означає це... О, звісно, ваші рішення завжди бездоганні, але чим особливий цей голуб? Невже він...
У цих пишномовних лестощах Дункан уловив приховану тривогу. Його серце тьохнуло: схоже, Козлиноголовий чудово знав латунний компас, який зараз висів на грудях Ай. Ба більше, цей артефакт явно мав величезне значення для справжнього капітана Дункана — настільки велике, що його в жодному разі не можна було отак просто чіпляти на шию першого-ліпшого птаха.
Проте, навіть усвідомлюючи всю незручність ситуації, Дункан нічого не міг удіяти. Компас уже намертво ‘зрісся’ з голубом, і, судячи з відгуку примарного полум'я, саме птах тепер був справжньою матеріальною оболонкою артефакту!
Капітан гарячково міркував, хоча на його обличчі не здригнувся жоден мускул. І саме цієї миті Ай, який досі смирно сидів на плечі, раптом гучно заворкував, залопотів крилами й перелетів прямо на навігаційний стіл, умостившись перед Козлиноголовим.
Чорні очі дерев'яної скульптури миттєво прикувало до птаха. Голуб із поважним виглядом нахилив голову набік і злегка дзьобнув Козлиноголового в дерев'яну щоку:
— Донатити будеш?
Дункан розгублено поглянув на них.
— Розумна аномалія?! — Козлиноголовий остаточно остовпів, але швидко оговтався і вигукнув із неабияким подивом у голосі:
— Цей голуб... він що, вміє розмовляти?!
Дункан одразу ж спокійно зауважив:
— Ну, ти теж розмовляєш.
Голуб Ай тим часом зробив кілька кроків по столу і, відходячи вбік, самовдоволено пробурмотів під ніс:
— Хіба це нормально? Хіба це нормально? Хіба це нормально?
Побачивши це, Дункан злегка потер кінчики пальців. У повітрі миттєво вирвалося зелене полум'я, і голуб, що тупцював на столі, в один спалах зник, а наступної миті знову опинився на його плечі.
— Так, це розумна аномалія, і вона перебуває під моїм повним контролем, — Дункан ствердно кивнув Козлиноголовому. — Ще якісь запитання є?
Козлиноголовий поспіхом відповів:
— О... Звісно ні, звісно ні! Тепер усе цілком зрозуміло. Усе йде за планом великого капітана Дункана.
Чоловік більше не звертав на нього уваги. Швидко закривши цю тему, він перевів погляд на Алісу, яка все ще сиділа в заціпенінні, обіймаючи власну голову. Можливо, нещодавній досвід перебування у відкритому морі суттєво загартував його психіку, а можливо, він просто вже звик до цього видовища, але зараз безголова лялька не викликала в нього почуття жаху. Навпаки, вона здавалася навіть трохи... милою.
Він простягнув руку й легенько поплескав ляльку по плечу:
— Прокидайся, прокидайся.
Тіло Аліси здригнулося, ніби вона щойно вирвалася з тривалого кошмару. Голова, яку вона тримала в руках, розкрила рота і, заїкаючись, видала:
— Ка... ка... капітане...
— Спочатку поверни голову на місце, — порадив Дункан.
Лише тоді Аліса схаменулася. Вона метушливо й ніяково прилаштувала голову на шию, і щойно суглоб із клацанням став на місце, її голос нарешті зазвучав плавно:
— Ой, капітане, ви повернулися? Здається, щойно тут дещо сталося... Пан Козлиноголовий уже закінчив?
Дерев'яна скульптура на столі миттєво відгукнулася:
— Ні, ми якраз зупинилися на деяких легендах про тушковану морську рибу. Наступного разу ми обов'язково...
Дункан коротко обірвав його:
— Замовкни.
— Ой.
Поруч із ними Аліса помітно здригнулася тієї ж миті, як Козлиноголовий розкрив рота. На обличчі прославленої проклятої ляльки відбився такий щирий жах, що навіть коли істота слухняно замовкла за наказом капітана, вона все одно з острахом косилася в бік навігаційного столу.
Дункан запідозрив, що найближчим часом міс лялька навряд чи знову захоче переступити поріг капітанської каюти.
Згадавши про це, він із цікавістю запитав:
— То навіщо ти прийшла до мене? Щось сталося?
— Я... — обличчя Аліси виглядало розгубленим. Здавалося, початкова мета її візиту повністю вивітрилася з голови після ‘душевної’ бесіди з першим помічником. Проте за кілька секунд вона все ж згадала: — А, точно! Я просто хотіла запитати, чи є на кораблі місце, де можна помитися? У мою скриню раніше набралася морська вода, і тепер я відчуваю, що мої шарніри... трохи заїдають. Це не дуже приємно.
Під кінець своєї промови лялька помітно зніяковіла. Хоча насправді ніяковіти мав би сам Дункан — адже саме він свого часу безжально викидав її скриню за борт. І робив це кілька разів поспіль.
Ці незручні спогади промайнули в його думках за мить, але Дункан зумів зберегти абсолютно незворушний вираз обличчя і відповів рівним тоном: — І це все?
Аліса несміливо стиснулася на стільці: — Ну... Ну так, лише це.
— Для багатьох морських суден прісна вода — це дорогоцінний ресурс, а миття — розкіш, яку треба суворо обмежувати, — поважно й серйозно почав Дункан, але вже наступної миті на його устах з'явилася легка посмішка. — Проте тобі пощастило. “Загублений дім” — це не звичайний корабель, і прісна вода тут не проблема. Іди за мною. У трюмі під середньою палубою є лазня, але щоб дістатися туди, спочатку треба вийти на верхню палубу.
Аліса миттєво підхопилася з місця. У цій кімнаті, де сидів Козлиноголовий, вона не хотіла залишатися ні на секунду довше.
Перед тим як вийти, Дункан кинув погляд на навігаційний стіл:
— Продовжуй тримати курс.
Віддавши наказ, він підвівся, штовхнув двері каюти й разом з Алісою вийшов на палубу.
На море вже спустилася ніч.
Над Безмежним Морем розкинулося чисте нічне небо.
Після багатьох днів суцільної хмарності Дункан уперше стояв під зоряним куполом цього світу.
Він раптово зупинився й завмер, закинувши голову вгору й пильно вдивляючись у нічну завісу.
Небо було абсолютно чорним і беззоряним — на ньому не було жодного звичного космічного тіла.
Єдине, що виділялося на цьому суцільному тлі — ледь помітна, розмита сірувато-біла ‘тріщина’, яка ніби розривала небо навпіл. Вона простягалася через увесь небосхил, а її краї, наче розірвана жива плоть, розходилися тонкими дрібними ниточками. З цієї тріщини повільно виливалося тьмяне білясте сяйво, що нагадувало криваві розводи, які поступово розчиняються в глибокій воді.
Цей ‘блідий шрам’, що перетинав небо, освітлював усе Безмежне Море. Його світло було щонайменше вдвічі яскравішим за те місячне сяйво, яке Дункан пам'ятав зі свого минулого життя.