Перекладач: Loonard
Редактор: Elein Dark, Liliia Alon
Масштаби цієї каналізаційної системи були колосальними. На думку Дункана, вона давно вже переросла вимоги будь-якого міста... як мінімум для зливу води. Гасові лампи з рунами, що траплялися на кожному кроці, разом із посиленими конструкціями, здатними слугувати бомбосховищами, давали чимало простору для роздумів про справжнє призначення цих підземних споруд. Та хоч би які задуми плекали давні будівельники під час проєктування цього місця, один факт залишався незаперечним: тут, у глибоких нетрях велетенських комунікацій, приховане від очей наземного світу, це темне й холодне місце перетворилося на розплідник якоїсь зловісної сили.
Культ, що поклонявся сонцю, викликав лиш мороз по шкірі. На перетині кількох каналізаційних тунелів розгортався просторий підземний зал. Міцні бетонні колони підтримували викладене цеглою склепіння, біля якого, наче павутиння, перепліталися металеві труби. Яскраві гасові лампи заповнювали кімнату світлом, і у цьому жорсткому освітленні Дункан побачив натовп, що тут зібрався.
З першого погляду тут було щонайменше кілька сотень людей у чорних балахонах, що з’юрмилися посеред цього брудного й вогкого приміщення. В центрі знаходилась підвищена платформа. На ній стояв ще один чоловік в чорному — високий, помітний, явно вищий за рангом за решту. На відміну від інших, той не носив каптура.
Натомість на ньому була золота маска химерної форми, схожа на диск, від якого в усі боки розходилися промені світла. При цьому вся її поверхня була вкрита густою сіткою дрібних тріщин. Позаду нього, на тій же платформі, стояло ще дещо.
Тотем.
Висока дерев’яна колонна, на верхівці якої палала вогняна куля. Осердя кулі, схоже, було з якогось металу, а з незліченних дрібних отворів на її поверхні виривалися язики полум'я. Отаку от сцену Дункан побачив, коли його завели всередину. Зібрані в залі культисти одразу звернули увагу на нього.
— По дорозі на збори ми перехопили жертву-втікача! — один із чоловіків в чорному балахоні, що конвоював Дункана, ступив уперед і шанобливо звернувся до ‘лідера’ на помості, явно сподіваючись на похвалу. — Цей жертовний дар занадто довго блукав у пітьмі, його розум уже затьмарився. Благаю, виявіть свою могутність, нехай слава нашого Господа зійде на це злиденне тіло!
Лідер у золотій масці повернувся і пильно втупився у беземоційне обличчя Дункана. Його голос пролунав із крижаним подивом:
— Жертовний дар, що втік?
Дункан не реагував. Він лише з цікавістю вивчав усе довкола, зокрема, золоту маску на обличчі лідера та тотем із палаючою кулею за його спиною. Людям з цього світу ці об’єкти здалися б химерними та дивовижними.
Та Дункан з першого ж погляду зрозумів, що саме вони імітували.
Сонце.
Але не те сонце, що висіло зараз на небі, скуте потоками полум'я та подвійним кільцем рун, а те знайоме Дункану, розпечене сонце, що випромінювало мільярди яскравих променів. Ці люди поклонялись саме цьому, справжньому сонцю. Сонцю що, схоже, ‘загинуло’ у глибоку давнину, та йому досі поклонялись, як божеству.
Дункан підняв голову та кинув спокійний погляд на жерця, який споглядав на нього з висоти помосту. Проте через омертвіння м'язів обличчя, цей спокій виглядів менш як розважливість, і більш як делірій затьмареного розуму. Жрець дивився на Дункана не більше двох секунд, після чого повернувся і наказав одному з помічників біля помосту.
— Перевірте кімнату утримання, і швидко — потім одразу ж звітуйте мені.
Після цього він кивнув до людей, що привели Дункана і промовив з ноткою схвалення.
— Ви зробили правильно. Найменше діяння на користь нашого Господа повернеться вам вічною благодаттю, коли сонячне світло знов огорне весь світ.
Це була порожня, рутинна похвала, та для людей в чорних балахонах вона була, мов божественний дар. Вони помітно зраділи, повторюючи хвалу Істинному Богу Сонця, поки штовхали Дункана вперед до платформи.
Тільки тоді жрець у масці прямо звернувся до нього.
— Нещасна душе, що збилась з дороги... серед темного каміння й землі, чи вкусив ти холод глибин?
Дункан не мав жодної гадки про що розмовляв цей божевільний, тому мовчав. Жрець, власне, і не чекав жодної реакції від ‘жертовного дару’. Його слова все одно були не для Дункана. Вони були для цього зібрання. Або ж для Бога Сонця, в якого він так вірив.
— Холод і темрява — це страждання, які принесло в цей світ фальшиве сонце. Під його владою світом лютує глибокий похмурий океан, залишаючи лише пошматовані крихти суші, де все живе ледь животіє. Але, навіть на цих понівечених залишках землі, люди не можуть позбутися мук. Тіні минулого гніздяться під землею. В печерах, позбавлених світла, шкребуться їхні кігті, в очікуванні. Ненависть і розбрат душать світ нагорі, і чисті душі людства навіки заплямовані подихом кошмарних богів... Ви питаєте мене: «Як пережити нам ці нескінченні муки? Як витерпіти цей знівечений, гротескний світ, породжений фальшивим сонцем?». І я скажу вам — ми не будемо терпіти! Ми молитимемось за повернення нашого Господа. Молитимемось лиш за Істинного Бога Сонця, аби він знову зійшов на землю, спалахнув у крові та вогні й повернув людству порядок і процвітання!
Під впливом цього палкого, сповненого закликів, тону жерця Дункан чітко відчув, як атмосфера в залі змінилася. Віряни в чорних балахонах один за одним почали впадати в екстаз. Спершу вони просто підтакували, а невдовзі це підтакування переросло в шалений рев.
— Нехай Істинний Бог Сонця знову зійде на землю! Нехай спалахне в крові та вогні! Нехай Істинний Бог Сонця знову зійде на землю! Нехай спалахне в крові та вогні!
— Нехай Істинний Бог Сонця знову зійде на землю, — голосно промовив жрець на помості, після чого вказав пальцем на Дункана. — І сьогодні наш Господь зробить ще один крок до свого пробудження! Кров цього заблудлого загоїть рани Сонця після його розколу! Ведіть жертву сюди!
Декілька людей в чорних балахонах обступили Дункана з боків.
Та він діяв першим.
Дункан не чекав, поки ті потягнуть його. Чоловік заліз на вівтар сам. Це тіло можливо і було кволим, та навіть воно було здатне на пару кроків і стрибок.
Уже на платформі, він опинився віч-на-віч з жерцем у масці. Той усе ще тримав свою величну й таємничу позу, якою щойно віддавав наказ — та чиста абсурдність ситуації повністю вибила його з моменту. він дивився на Дункана мовчки крізь золоту маску сонця. Кімнату заполонила ніякова тиша.
Дункан же, схоже, зовсім не помічав цієї ніяковості. Він лише тішився, що зміг зібрати ще більше інформації про цей світ, і з нетерпінням чекав, чи вдасться йому побачити ще щось цікаве, перш ніж ця тимчасова оболонка остаточно ‘вийде з ладу’.
— Ну то як, — з дослідницьким азартом Дункан потер руки й абсолютно серйозно запитав. — Що далі? Який наступний крок?
Жрець у масці нічого не відповів
— Ти мене не розчув, чи що? — Дункан спробував нахмуритись, та змертвілі м’язи обличчя ледве піддавались. — Я питаю, що треба робити далі?
Лиш тоді жрець прийшов до тями. Навіть крізь маску Дункан явно бачив, що щойно той був відверто збитий з пантелику. Та чоловік швидко ввійшов назад в образ, роблячи свій голос низьким та серйозним.
— Тіні в пітьмі й справді помутили твій розум. Але не хвилюйся, Всесвяте й Всевишнє Сонце покладе край твоїм стражданням... Ведіть жертву до тотема!
Двоє чоловіків у чорному вступили на платформу і схопили Дункана за руки, тягнучи його до тотема сонця. Цієї частини чоловік не очікував, тому і не зміг ‘допомогти’ їм заздалегідь. Але він і так не пручався, й дозволив тягти себе ближче до палаючої кулі. Хоч Дункан і не опирався, двоє культистів все ще прикладали багато сил, ніби боялись, що жертва раптово почне смикатись в останній момент.
Їхня сила була неприродно великою. Дункан навіть відчув як кістки його тимчасового тіла почали потроху тріщати в їх руках. Від цього чоловік поглянув на них з подивом.
Потім наблизився жрець. Дункан одразу ж звернув свою увагу до нього. З під свого вбрання той витяг кинджал химерної форми. Він був вигнутий, наче висохла, покручена фаланга пальця, а його чорне, мов обсидіан, лезо відбивало заграву тотема, виглядаючи вкрай моторошно. Дункан про себе приготувався відрізати зв’язок душ.
Він знав, що це тимчасове тіло вже досягло меж своїх можливостей. Та от жрець культистів проголосив блаженним тоном:
— О найвищий і найсвятіший Боже Сонця! Благаю, прийми цю жертву на вівтарі! Я приношу тобі серце цього парубка, щоб ти повернувся із крові та вогню!
Дункан зупинився одразу ж.
І поглянув на жерця так, як дивляться лиш на повного ідіота.