Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Холод, вогкість, сморід гнилого м'яса, скрегіт залізних ланцюгів об підлогу.
Багато дивних відчуттів ринули в розум Дункана, але він поки що не міг розплющити очі. У цей момент чоловік відчув, що його душа ніби розділилася на дві частини: одна залишилася на “Загубленому домі”, а іншу втиснули в абсолютно незнайому оболонку. Ця оболонка була, як стара понівечена машина, якою важко керувати. Хаотичні й заплутані відчуття проносилися нервовою системою, змішуючись із певною млявістю та онімінням. Він спробував розплющити очі, поворухнути пальцями, але взагалі не відчував існування цих частин тіла.
Це неприємне відчуття тривало кілька секунд, поки невимовне оніміння та млявість у нервовій системі нарешті не почали відступати. Дункан відчув, що його ‘тіло’ ніби прокинулося після тривалої сплячки і потроху почало відновлювати здатність рухатися.
Він нарешті розплющив очі й розгледів, що відбувається довкола нього.
Наскільки сягав погляд, навколо було темно й похмуро, наче в підземеллі. Палаючі смолоскипи були встромлені в кам'яні стіни вдалині, тремтливе світло вихоплювало страшні картини довкола. Дункан побачив багато людей — чи, точніше, багато мертвих тіл, — розкиданих як попало на вологому бруді та камінні. Більшість із них були в лахмітті, проте на деяких усе ще залишався цілий одяг.
Зі стелі печери капала вода, а вдалині ледь чувся звук, схожий на протікання стічних вод у підземній річці чи каналізації. Звук тертя ланцюгів ніби долинав із глибини коридору, що з’єднувався з печерою, і вже поступово віддалявся.
Дункан кліпнув, намагаючись збагнути, що сталося. Чоловік опустив погляд на свою праву руку: перед ним була зовсім незнайома і худа долоня, а на руці — лахміття. Латунного компаса, який він до цього міцно тримав, вже не було.
Чоловік знову підняв голову і подивився довкола. Він пам'ятав, як, проходячи крізь те зоряне сяйво і мережу світла, мигцем помітив тінь, що слідувала за ним; силует тіні нагадував птаха, але, звісно, не лишилося й сліду. Та птахоподібна тінь, схоже, не прибула разом із ним у реальний простір.
Дункан повільно стиснув долоні, силоміць придушивши внутрішню тривогу, а потім спробував потерти пальці.
Крихітне, ледь помітне зелене полум'я вихопилося з їхніх кінчиків.
Треба сказати, цей вогник виглядав значно слабшим за той, до якого звик Дункан, проте він усе одно відчув полегшення. Щойно полум'я запалилося, його дещо розгублена свідомість трохи підбадьорилася, і чоловік чіткіше, ніж раніше, відчув щось схоже на... розрив і зв'язок на духовному рівні.
Він чітко усвідомлював, що інша частина його свідомості не тут. Дункан відчував присутність “Загубленого дому” і самого себе, що сидить за письмовим столом із латунним компасом у руці.
Це відчуття було вкрай дивним, але Дункан одразу зрозумів, що відбувається: його свідомість... якимось чином спроєктувалася, або ж поширилася. Частина духу, що вирвалася назовні, подолала невідомо яку відстань і тепер вселилася в нове незнайоме тіло.
І в цьому стані проєкції він усе ще міг чітко відчувати існування свого ‘основного тіла’.
Це точно якось пов'язано з тим латунним компасом! Може, це і є здатність того ‘аномального предмета’?
У голові Дункана промайнули здогадки, але він не став витрачати зайвий час на непотрібні думки. Переконавшись, що його основне тіло в безпеці, а свідомість під контролем, і що він просто тимчасово вселився в далеку безіменну оболонку, чоловік трохи заспокоївся і вирішив спершу перевірити, в якому стані це ‘нове тіло’.
По-перше, можна було точно сказати: це оточення — точно не корабель. Це суша — та сама суша, яку він стільки днів не міг знайти, блукаючи морем!
По-друге, ця похмура печера виглядала аж ніяк не як приємне місце, а розкидані довкола трупи зовсім не скидалися на звичайне ‘поховання’. Через які лиха це тіло, яке він тепер займав, опинилося в цьому пеклі на землі?
Дункан глибоко вдихнув і, впершись руками, сів. До цього моменту тіло спиралося на великий камінь, і поза була далеко не зручною.
І саме під час цього вдиху та підйому Дункан раптово зрозумів, що з його тілом відбувається щось надзвичайно дивне. Він помітив, як повітря, що він вдихнув, одразу кудись виходить, а з грудей поширилося порожнє й моторошне почуття дискомфорту, що навіть порушило плавність його рухів.
Дункан здивовано опустив погляд і побачив велику діру. Вона знаходилась на місці серця, вміст якого, звісно ж, зник. Крізь неї продував вітер, змішуючись із вдихами Дункана та розчинаючись у вологому повітрі. Чоловік навіть зміг під певним кутом чітко побачити те, що було в нього за спиною.
«...Якого біса?!»
Якими б залізними не були його нерви, і хоч як він надивився на ‘дива’ на “Загубленому домі”, у цей момент Дункан усе одно відчув, як у нього виступив холодний піт. Шкіра вкрилася сиротами, і кожна волосина на тілі стала дибки!
Після цього різкого шоку Дункан одразу усвідомив: він усе ще впевнено стоїть тут і навіть має сили лаятися. Маючи вирване серце і велику діру в грудях, чоловік навіть не відчував жодного болю в цьому тілі!
«Це... труп?»
За мить Дункан остаточно оговтався, краще зрозумів свій стан і швидко заспокоївся. Захопити тіло трупа й підвестися на ноги, мабуть, не така вже й дивна річ. Зрештою, у нього був корабель-примара, що міг сам плавати, балакучий дерев'яний перший Козлиноголовий помічник, від чиїх розмов мозок кипів, і нещодавня зустріч з проклятою лялькою, яка вміла відділяти голову від тіла і майстерно розсікати безкрайнє море. Що з цього було менш страхітливим, ніж ‘мрець, що розмовляє’? Зрештою, він лише втратив серце, а в Аліси голова часто-густо була не на шиї...
З цими хаотичними думками в голові Дункан із дивовижною швидкістю повернув собі спокій. Після цього він перевірив рухливість свого нинішнього тіла, трохи звик до незграбних через діру в грудях рухів, і тільки тоді ступив до тих тіл, що були покинуті в печері.
«Як і слід було очікувати...» — Дункан дивився на перший труп, і побачивши жахливу порожнечу в грудях небіжчика, не відчув жодного подиву. Це був виснажений чоловік середніх років у лахмітті, схожий на вуличного жебрака. Він був мертвий уже довгий час, але його широко розплющені очі все ще передавали відчай і боротьбу в останні хвилини життя.
Дункан продовжував іти вперед і бачив одне за одним тіла без сердець. Вони лежали в жахливому стані на холодному камінні. Було лише два винятки — двоє мали жахливі рани на голові, що, здавалося, стали результатом сильного удару об камінь, від чого вони померли миттєво. Дункан не втримався від певних думок: можливо, ці двоє наклали на себе руки, перш ніж відчути біль від виривання серця.
Чесно кажучи, те, що знаходилось в цій печері, було надто шокуючим для звичайної людини. Навіть Дункан після такого огляду відчув, що йому стає не по собі. Після того, як він перевірив стан усіх тіл, йому довелося знайти відносно чистий камінь подалі від них, щоб сісти, потроху зібратися з думками і, заспокоюючись, припустити, у чому ж полягає правда.
Очевидно, що це було жахливе вбивство. Але, судячи з надто холоднокровного та одноманітного способу, це здавалося не просто вбивством, а розкривало якийсь зловісний... ритуальний підтекст.
Дункан знову викликав примарне полум'я, відчуваючи зв'язок зі своїм ‘основним тілом’. Він знав, що будь-якої миті може розірвати цей ‘стан проєкції’ і повернутися на безпечний “Загублений дім”.
Але він вважав за необхідне з'ясувати, що тут сталося. Хоча б для того, щоб отримати хоч якусь інформацію про суходіл.
Дункан зітхнув, відчуваючи, як повітря вільно гуляє в грудях, і підвівся з великого каменя, де відпочивав. Він подивився на той коридор у глибині печери, згадавши, що звук тертя ланцюгів долинав саме звідти. У цьому підземному просторі були не тільки трупи, там ще хтось ходив. Ті, хто міг вільно пересуватися в такому жахливому місці... мабуть, зможуть дати йому відповіді.
Звісно, бездумно кидатися туди було не дуже безпечно, але Дункану було байдуже. Зрештою, він зараз нічим не ризикував.