Перекладач: Loonard
Редактор: Elein Dark, Liliia Alon
“Загублений дім” був до абсурду величезним. Як для вітрильника, його масштаби, на думку Дункана, майже виходили за межі розумного. Такі габарити означали величезні вантажні трюми, більше гармат, міцнішу конструкцію та неабияку стійкість перед обличчям штормів — усе це робило корабель здатним витримати найсуворіші випробування далеких плавань.
Проте наразі Дункан не мав жодних планів щодо далеких мандрівок. Цей примарний корабель приносив йому лише відчуття самотності, тож поява на борту ще одного ‘члена екіпажу’, з яким можна було б поговорити, була йому тільки на руку. Крім того, на кораблі була купа порожніх кімнат.
Звук кроків порушив тишу коридорів. Дункан повів готичну ляльку дерев’яними сходами вниз, до житлових приміщень під кормовою палубою. Це місце розташовувалося прямо під капітанською каютою і за плануванням кімнат вважалося ‘житловою зоною вищого класу’. Порівняно з нижніми ярусами — темними, похмурими та сповненими химерної атмосфери — тут було досить світло й охайно. Дункан зупинився перед однією з кают і штовхнув напіввідчинені дерев’яні двері.
За дверима їх чекала каюта з простими меблями. На кораблі було кілька таких кают, але вони вже давно пустували, і у них не було жодних ознак того, що ними бодай колись користувалися.
Після першого дослідження верхніх палуб “Загубленого дому” Дункан помітив ці порожні кімнати, але тоді не надав їм значення. Тепер же, він сам командував примарним кораблем та знав секрет того, як йому вдається плавати без команди. Це викликало питання, що було складно ігнорувати. Якщо цьому кораблю взагалі не потрібен екіпаж... то для кого тоді готували всі ці каюти?
Особисті кімнати на верхніх палубах були явно зроблені для першого та другого помічників, боцмана та інших старших офіцерів корабля. Нижні ж, були сумісним каютами для звичайних моряків. Окрім того, на кораблі знаходилась їдальня, що вміщувала багато людей, та навіть кают-компанія для ігор у карти. На відміну від вітрил, щогл та канатів, що слугували своїй меті без усілякої команди, ці кімнати були побудовані спеціально для людей. Людей, яких цей корабель не потребував.
Дункан злегка насупився. Тепер він починав розуміти. Колись цей корабель-привид, що нині самотньо блукає Безмежним Морем, у певний період своєї історії... мав команду. Принаймні під час будівництва судна в нього заклали всі необхідні зручності для моряків. То що ж сталося? Чому корабель набув нинішнього вигляду? Куди поділися колишні матроси? Чи справжній ‘капітан Дункан’ командував цим судном від самого початку? Чим є цей Козлиноголовий — і що він такого знає, насправді?
— Капітане?
Розгублений голос позаду вирвав Дункана з його думок так різко, що він майже підстрибнув. Тільки за мить чоловік згадав, чий це голос — він на якусь мить геть забув про присутність ляльки. За минулі кілька днів Дункан встиг звикнути до того, що він — єдина жива душа на борту (не рахуючи балакучого Козлиноголового, до якого він теж призвичаївся). Та тепер, коли Аліса раптово стала членом його команди, виявився на дивовижу непідготовленим до її присутності.
— Дункан. Ти може звати мене капітан Дункан. Звісно, якщо хочеш, можеш називати мене просто капітаном, — сказав він, та повернувся до неї. — Ця кімната відтепер буде твоєю. Заходь, поглянеш.
— Ах, гаразд.
Аліса кивнула, глянула повз його плече на кімнату, потім розвернулась та взяла дерев’яний ящик, що слідував за нею в повітрі весь цей час. Вона закинула коробку собі на плече та обережно занесла всередину.
Дивлячись, як Аліса не розлучається зі своєю ‘труною’, Дункан знову відчув бажання іронічно посміхнутися. Він спостерігав, як вона дбайливо ставить скриньку біля ліжка, перевіряє оксамитову підкладку всередині й лише після цього починає оглядати облаштування кімнати.
Чоловік не зміг стриматись: — Ти й далі будеш носити цю коробку з собою?
— Звичайно, — відповіла Аліса, ніби це було очевидно. — Куди ж іще мені її подіти?
— Ця труна була твоєю в’язницею. Я думав ти її ненавидиш, — зауважив Дункан, насупившись. — А тепер виходить, що ти без неї ні кроку ступити не можеш.
— Мене запечатували люди, а не труна. Вона ні в чому не винна, — Аліса сіла на свою труну і поплескала по кришці. — Не хочете присісти поруч?
Дункан хитнув головою: — Нема потреби. Як тобі кімната?
— О, вона просто чудова. — Аліса звучала справді задоволеною. Лялька окинула поглядом скромні меблі так, ніби вона розглядала розкішний палац. — Це ж шафа, так? У мене немає змінного вбрання, тож вона навряд чи знадобиться... але мати шафу — це приємно... О і стіл є. На нього можна щось покласти, хоч в мене і нема чого покласти туди... Може, кластиму на нього голову? Так буде легше розчісуватись...
— Головне, що тобі подобається.
Дивитись на те, як готична лялька сиділа на труні та простодушно планувала свій подальший побут, викликало легкий дисонанс. Взагалі не допомагало й те, що в її плани входила можливість класти голову на стіл для розчісування. Проте на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка. Він зробив пів кроку назад.
— Ти можеш відпочити тут поки, та звикнути до цього місця. Окрім сходів на нижні палуби, можеш вільно пересуватися цим ярусом та палубою. Планування тут просте, ти швидко запам'ятаєш, де що знаходиться. Я буду в капітанській каюті. Якщо щось знадобиться — шукай мене там. Якщо не можеш мене знайти, на столі з мапою є Козлиноголовий. Він мій перший помічник.
Аліса кивала у згоді на кожне речення, та на останній частині її очі округлилися від подиву.
— Козлиноголовий? Та чорна дерев’яна фігура?
— То ти його помітила.
— Я помітила, так... Він розмовляє? І він – ваш перший помічник? — Аліса здивовано дивилась на нього. — А я думала, це просто... Неймовірно!
— ... Ти лялька, але ходиш та говориш. — Дункан глянув на неї безвиразно. — І після цього тебе дивує балакуча козлина голова?
Аліса зробила паузу, глянула на свої руки, та проговорила так, ніби ця думка тільки зараз прийшла до неї в голову.
— Ах, і справді.
Дункан хитнув головою, та повернувся, аби піти: — Це все. Поки відпочинь. Якщо щось знадобиться — клич.
Аліса кинула відповідь йому в спину: — Гаразд, капітане.
Чоловік попрямував до своєї каюти. Щойно він сів за широкий стіл, дерев’яна фігура Козлиноголового миттю ожила і зі скреготом повернулась до нього.
— Ах! З поверненням, капітане! Схоже ви добре влаштували ту леді. Бачте, як я і казав, та пані чемна і нешкідлива. Вона ніяк не зашкодить вашому плаванню, та й до того ж складе вам компанію. Раз ви вирішили залишити її на борту, чи не плануєте дати їй якесь доручення? “Загубленому дому” не дуже потрібні люди: палуба сама себе миє, гармати самі себе чистять, цистерни самі себе доглядають... Можливо, вона могла б завідувати кухнею? Ви ніби були не надто задоволені місцевим раціоном... Ах, до речі, про їжу, нам справді треба відновити певні запаси. Солонина та сир в трюмі можливо вже трошки застаріли. Хоч міцним морякам зазвичай не перебирати їжею в плаванні, великий капітан Дункан точно не...
Чоловік відчув пульсацію у скронях. У цей момент він остаточно переконався: з цією балакучою головою йому конче потрібен хтось такий ‘нормальний’, як Аліса!
— Замовкни.
Чоловік кинув на Козлиноголового важкий погляд. Дочекавшись тиші, він продовжив: — Коли Аліса була тут, ти поводився напрочуд тихо. Я вже було подумав, що ти навчився мовчати.
— Не можна перебивати капітана, коли він приймає нового матроса — це закон моря, навіть якщо я ваш вірний перший помічник, другий помічник і боцман...
Дункан не дав Козлиноголовому договорити (насправді, якби він не перервав його, той так і не зміг би закінчити): — Найближчими днями пильно стеж за цією лялькою.
— А... Ах? Приглядати за тією пані? Все ще не певні стосовно неї? Звичайно, звичайно. Обережність — це необхідна риса будь-якого капітана...
— В неї багато секретів, та вона не розповіла всієї правди про себе, — Дункан сказав прямо. — Можливо, Аліса й справді сама нічого не знає, а можливо... навмисно щось приховує. В будь-якому разі, вона все ще проклята лялька, та носить назву “Аномалія 099”. Люди на тому кораблі тримали її в тій коробці під багатьма печатками, аби вона не покидала своєї труни, і тепер оця сама лялька ходить вільно на моєму кораблі. Мені потрібен час, аби переконатися, що Аліса справді нешкідлива... бодай у межах “Загубленого дому”.