Перекладач: Loonard
Редактор: Elein Dark, Liliia Alon
По обидва боки широкого навігаційного столу сиділи капітан “Загубленого дому” Дункан та проклята лялька Аліса.
Атмосферу між ними важко було назвати невимушеною.
Лялька, що називалась Алісою, все ще виглядала злегка нервовою. Навіть незважаючи на те, що примарний капітан обіцяв їй тимчасову безпеку, перед обличчям Дункана, яке само по собі випромінювало ‘+10 до залякування’, навіть проклята лялька не могла заспокоїтися.
Сидячи на кришці труни, вона трималася з гідністю, але пальці, що крадькома стискали край сукні, видавали її нервозність.
Дункан на мить затих, вивчаючи ‘пані’ перед собою, та задумався.
Лялька, що рухається невідомою силою; ‘надприродна істота’, яка явно не має плоті й крові, проте вміє говорити, ходити й навіть має певну температуру тіла. Якби це сталося в його рідному світі, про неї зняли б цілий цикл передач “Назустріч науці” із, принаймні, чотирма епізодами.
[Примітка: “Назустріч науці” (走近科学) — це маштабна науково-популярна телепрограма центрального телебачення Китаю. Вона охоплює теми біології, археології, психології, кримініміналістики тощо, з тематикою “розкриття містики”.]
Дункан уявлення не мав, чим вважалась подібна до Аліси лялька в цьому світі, але за пару днів проведених з Козлиноголовим, він дізнався декілька речей. Чоловік знав, що хай в цьому світі й існували ‘аномальні явища’, такі неймовірні речі не зустрічаються щодня. І лялька навпроти нього була...
Він припускав, що навіть у цьому химерному світі вона є чимось особливим.
В нього були свої причини для цієї здогадки. Те механічне судно, що зіткнулося із “Загубленим домом”, було зовсім новим і мало добре натреновану команду. Він бачив на власні очі: попри смертельний жах, багато матросів залишалися на своїх місцях. Усередині того корабля знаходилось повно відсіків та предметів незрозумілого призначення, багато з яких були вкриті складними рунічними знаками. Стиль тих знаків нагадував символи, викарбувані на поверхні труни Аліси.
Іншими словами, весь той новітній корабель скоріше за все був призначений тільки для того, щоб перевозити, чи краще сказати ‘охроняти і транспортувати’ цю прокляту ляльку.
Дункан посунувся на стільці та втупився в Алісу спокійним, але суворим поглядом. Безперечним було те, що його корабель тепер мав дуже, дуже непростого ‘гостя’ на борту.
Але, з іншого боку, ця лялька не здавалася такою вже й страшною. Скоріше навпаки — вона була неабиякою боягузкою.
Все ж таки, при першій же зустрічі, ще до того, як він встиг щось сказати, вона від переляку втратила голову. Буквально.
— П-перепрощую... — певно через те, що Дункан мовчав надто довго і його погляд був занадто гнітючим, Аліса не стрималась і заговорила. — Та все ж таки...
— Звідки ти прийшла? — спитав нарешті Дункан спокійним тоном.
Аліса помітно розгубилася, ніби намагаючись збагнути зміст питання. За кілька секунд вона легенько постукала пальцем по розкішній дерев’яній труні під собою:
— Звідси.
Дункан промовчав, та його вираз обличчя став трохи жорсткіший.
— Я знаю, що ти лежала в тій скрині, — він прокашлявся і продовжив: — Та я питаю звідки ти взялась взагалі — місце, розумієш? Якесь місто, чи ще якась місцина звідки ти родом?
Аліса подумала ще трохи, та хитнула головою.
— Не можу згадати.
— Не можеш згадати?
— Як у ляльки може бути рідне місто, взагалі? — Аліса склала руки на колінах і відповіла шляхетно та серйозно. — Більшість моїх спогадів про те, як я лежу в цій коробці. Лежу в ній, поки мене носять з місця на місце. Іноді я смутно відчувала, що за стінками хтось ходить або вартує... А, ще я пам'ятаю уривки розмов. Ті люди, що стерегли мій ящик, вони говорили про щось наляканими й напруженими голосами...
Дункан підняв брову:
— Говорили про щось? Про що саме вони розмовляли поруч із тобою?
— Та просто всякі дрібниці.
— А мені все ж цікаво, — дуже серйозно сказав Дункан. Він вірив, що то були дрібні розмови, але зараз йому треба було дізнатись про цей світ якомога більше — навіть якщо й з пустої балаканини місцевих людей.
— ... Добре. З того що я чула, найчастішим було одне визначення, “Аномалія 099”. Схоже, що так вони називали мене й мою труну, але мені це не подобається. В мене все ж таки є ім’я, — висловилась Аліса. — Крім того, я чула як вони іноді розмовляли про ‘печатки’, ‘прокляття’, але все це як у тумані. В ящику я зазвичай сплю і не дуже прислухаюся до того, що діється зовні.
Лялька розповідала повільно, та потім щось згадала і додала: — О, дещо я чула зовсім нещодавно. Схоже, прямо перед тим як потрапила на ваш корабель. Голоси ззовні коробки згадували якесь місце, місто-державу Планд. Здається, це було їх місце призначення... і моє, виходить, теж.
— Планд? — Дункан примружився, подумки занотовуючи назву.
Він нарешті дізнався щось корисне, хоч і не знав, коли ці знання стануть йому в нагоді.
Потім чоловік знову підняв погляд на ляльку.
— А крім того?
— Окрім того, я здебільшого спала, капітане. — серйозно промовила лялька. — Коли тебе замикають у величезному ящику, схожому на труну, а у вуха постійно лізе якесь сонне бурмотіння — що ще залишається робити? Качати прес у труні?
У Дункана сіпнувся кутик рота.
Лялька виглядала поважно (коли її голова не відвалювалась з плечей), і була досить елегантною. Але вона не тільки хвацько веслує кришкою труни, а ще й видає такі вбивчі саркастичні ремарки.
У його голові все більше вибудовувався новий образ міс Аліси.
Та йому самому все ще треба було підтримувати образ суворого та впевненого капітана Дункана. Він злегка хмикнув, та продовжив: — Що ж, то окрім дрімоти в дерев’яній труні, ти нічого не знаєш про зовнішній світ. Не можеш розказати як змінився світ, та навіть, де найближча пристань чи місто-держава знаходиться.
— Схоже на те, капітане, — лялька серйозно кивнула, а потім, ніби щось усвідомивши, трохи розширила очі й з тривогою подивилася на нього. — Тож... ви знов викинете мене з корабля, так? Бо я нічого не варта?
До того як Дункан встиг відповісти, Аліса продовжила: — Добре, я розумію. Все ж таки, це ваш корабель. Та цього разу, чи не могли б ви обійтись без гарматних ядер? Кажу серйозно... вісім ядер — це вже занадто...
Було видно, що міс лялька незадоволена, але висловити це прямо вона побоювалася.
Дункан також почувався ніяково. В першу чергу через те, що коли він запихував в труну ядра, то не замислювався про те, що йому потім доведеться спокійно обговорювати цю подію з лялькою. Тоді чоловік дивися на Алісу в коробці більше як на стандартну прокляту ляльку з фільму жахів. З цього боку він і розглядав ситуацію. Хіба можна було подумати, що ця аномалія виявиться не з жахастиків, а з якоїсь побутової комедії?
Тож усі його попередні приготування до боротьби з жахливим прокляттям тепер обернулися суцільним соромом.
На щастя, в Дункана був міцний характер, а його суворе обличчя виглядало так, ніби було витесане сокирою з каменю. Поки нерви не здадуть, він триматиме марку. Тому чоловік проігнорував тему восьми ядер і просто недбало хитнув головою:
— Я ще не вирішив чи викинути тебе з корабля. Зрештою, тобі все одно вдасться знайти спосіб повернутися. Мені просто цікаво, чому ти знову і знову повертаєшся на “Загублений дім”? Очевидно, що в тебе є страх перед мною і цим кораблем. Чому ж тоді не залишатись подалі від небезпеки?
— Цей корабель називається “Загублений дім”? Що ж, я справді трохи... боюся вас і вашого судна. Але хіба глибини моря не небезпечніші?
Лялька тихо дивилася в бік примарного капітана перед нею. В її очах, за його спиною розкинулась нескінченна темна порожнеча. Пітьма, яка накладалася на реальний інтер'єр каюти, ніби два світи силоміць зшили докупи. Та тим не менш, в порівнянні цією широкою тінистою порожнечею, ті речі, що виходили з найглибших частин Безмежного Моря, лякали Аномалію 099 ще більше.
— В цьому світі, хіба є щось жахливіше за глибини моря?
(Матінко рідна!)