Розділ 233 — Старий книгареньк Генріх (Часть 1).
Торгове Королівство Карґас, яке лежало в самому серці центрального континенту, прирівнювалося до нейтральної зони. З давніх - давен в Каргасі стало зрозуміло, що не варто розширятися за допомогою сили. Військова міць цієї держави була подібна до травінки перед бурею, яка складалася з північних держав.
Андрас і Мелтор... Протягом багатьох століть ці дві сили велися безконечними війнами, що виходять далеко за межі можливостей Каргаса. Торгове королівство вже давно пересвідчилося, що їм не під силу тягтися з такою силою.
- Тоді ми повинні знайти інший спосіб вижити, - сказав хтось з правителів Каргаса:Контролювати цей світ можна не тільки за допомогою насильства.
Вплив, фінансові ресурси, інтелект... Ці речі не слід забувати жодній розвиненій державі. З огляду на існування політики та економіки сучасне суспільство було досить складною системою. Крім того, коли розрив був очевидний, то не було жодної причини конкурувати в цій сфері. На щастя, Карґас зміг стати ключовою торговельною площадкою і заручитися таємницею підтримки інших країн, які не хотіли розділяти свої кордони з північними державами.
Це було схоже на ідіому « Без губ зуби відчували б холод» (засновки, взаємозалежність кількох об'єктів один від одного). Протягом багатьох років існувало кілька королів, які намагалися прибрати до рук багатства Каргаса, але жоден з них не зміг цього зробити. Правителі інших держав відразу втручалися, вважаючи неприйнятним віддавати в руки своїх конкурентів те, у що вони вкладали час і ресурси.
У певному розумінні Керґас вижив саме завдяки експлуатації людської психології. Якщо справи йшли добре, Карґас вів себе привітно і відкрито. Коли ситуація погіршувалася, він не обминав своєї підступності та лукавства. Дотримуватися лише однієї лінії завжди було особливою для слабких.
« Не кожен, хто сильний, може вижити. Але ось хто вижив - дійсно сильний" -- звучала їхня народна мудрість.
Якби Королівство Карґас практикувало військову експансію, то воно, мабуть, було б знищене сто років. На його землях з'явилося б нове королівство з іншою назвою, і цей процес став би повторюватися знову й знову.
Таким чином, вибравши найбільш ефективну стратегію, Каргас зміг досягти успіху. Доказом цього стало те, що держава була абсолютно спокійною навіть на північ.
Остін страждав від циклічної посухи, тоді як Солдуна постійно й радісно втручалась у сусідні королівства. З іншого боку, Лайрон кинувся фанатиками.
Отже, Карґас продовжував існувати у мирі та добробуті. Недарма саме в цьому королівстві воліли оселитися більш-менш відомі люди.
- Я живу в Сіпото вже 20 років.
Старий книжковий маніяк Генріх, не був винятком.
Вийшовши на пенсію, він переїхав до Великобританіїо Карґас і оселився в Сіпото. Генріх любив купувати рідкісні книжки і не планував покидати це містечко. Він повністю відійшов від політики і думав, що його життя тече цілком гладко.
... І все так би і йшло, якби його хобі не викликало нову проблему.
– Ха-ха! Сер Генріх, ваша бібліотека справді неймовірна.
У чоловіка, який це сказав, були вуса і жирне обличчя. Його жирний живіт свідчив про лінивий спосіб життя, тоді як дорога одяг підкреслювала стан свого здоров’я.
Цей чоловік був схожий на велику жабу, і Генріх мало встиг придушити своє зітхання, вимовивши:
- Ви мене перехвалюєте, Віконт Брамс.
Генріх з радістю виставив би його геть, але, на жаль, статус Брамса не було так просто проігнорувати. Брамс був благородним чарівником Карґаса і, по чутках, нещодавно кинув виклик стіні 6-го Колоу.
Мелтор був винятком для такого рівня, але на центральному континенті маг 6-го Круга вважався дуже сильним і небезпечним противником. Мало хто зміг би потягнутися з ним тут, у Сіпото.
– ... За якою книгою Ви прийшли сьогодні?
Брамс відвідував Генріха. Справжня мета віконта полягала у тому, щоб присвятити рідкісні магічні книги під приводом « здачі їх в оренду». Тож не дивно, що в Брамса відразу наповнилися очі жаби.
- Так, сьогодні я змушений попросити Вас про одне зобов'язання. Ходять чутки, що Ви отримали "Книгу Хмарів"?
- Хто вам про це сказав...? - Генріх затримався, але було вже надто пізно.
Віконт Брамс задоволено потерти долоні і смачно додав:
- Хто став джерелом чуток? Не знаю, та й хіба це важливо? Як би там не було, можу я взяти її на якийсь час? Присягаюся своїм ім'ям, що я великодушно вам віддам.
- Хм-м-х...
Якби Генріх повірив у це, він був би ослом, а не людиною.
Він отримає велику користь, якщо виконт Брамс відмістить половину вартості книги. Крім того, він не хотів втрачати такої книжки. Може, хоча б раз варто йому відмовити?
Генріх обережно підняв погляд і похитав головою.
- Вибачте, але це дещо проблематично.
- Ух, дякую... Гм-ум? Що ти зараз сказав?
Легкий вираз обличчя Брамса відразу перетворився на камінь.
У той же час Генріх відчув, як його серце додавало ваги. Таке явище було дуже поширеним. Магі, які приходили до нього, не розуміли, чому старий чоловік, який не був чарівником, збирав книжки. Вони вимагали книжок, заявляючи, що саме вони можуть найкраще їх використовувати.
Одним з них був Віконт Брамс.
- Яка зухвалість...! - Викрикнув Віконт Брамс, вколовши своїм товстим животом, — Як ти смієш відмовлятися, нічого не знаючи про велич магії? Я Віконт Брамс, вже в найближчі 10 років досягну вершини майстерності!
- Віконт.
- Заткнись!
Для Генріха це було досить незвично, але він справді забув про те, ким був Брамс. Інтенсивна магічна сила заповнила всю кімнату, грозячи здавця. Хоча Генріх не був досвідченим у бойових мистецтвах, він одразу відчув на собі підступний намір віконта.
- Ти мене вже давно дратуєш, так що я тебе просто прикінчу і справу з кінцем.
У цей момент Генріх вперше пошкодував про своє минуле. Незважаючи на всі його заощадження та статус, він залишився вкрай уразливим. Брамсу нічого не варто було вбити його. Багатий старий Сіпото, колишній книгарній маніяк Генріх, був порожнім місцем для Вікінта Брамса.
"Як іронічно..."
Він вибрав Карґас, тому що не хотів бачити насильства і війни, але, за Іронією долі, саме тут його повинні були пограбувати та вбити. Генріх, відчуваючи власну смерть, розсміявся.
- Ти жартуєш? Ти не розумієш, що тобі кінець!
Роз’ясний Брамс почав негайно читати слова заклинання.
Скрізь були рідкісні книги, тому він не міг використовувати масштабне атакуючий закляття. Крім того, зовсім ні до чого використовувати занадто сильну магію, щоб відправити на той світ старого, неспроможного хоч щось йому протидіяти. Багато магічних стріл було досить.
І ось, біля долоні Віконта Брамса почала рости синя магічна енергія, перетворюючись на стріли.
А в наступний момент...
Бу-жу-ух!
Магічні стріли розвіялись, і віконта стався сильний удар віддачі. П’ять кіл Брамса закрипеліли, а деякі з його кровоносних судин лопнули і поставили його на коліна. Якби активоване ним закляття було могутніше за 4-го Коло, то він би прямо тут вирвав кров'ю.
- Це сміття вже не потрібно переробити, — пролунав у кімнаті чийсь холодний голос, - Ти посмів використовувати магію як засіб для приниження інших? Менше всього я хотів би робити щось подібне, але відпустити тебе тепер я не можу.
- К-хто...ти?
Брамс був магом 5-го кола і розумів суть цього явища. Його магія була перехоплена вищим чарівником! Крім того, для блокування його магічних стріл потрібна була різниця в два або більше кіл. Іншими словами, противник Брамса був магом принаймні 7-го кола.
Але Брамс до самого кінця так і не дізнався, хто за цим стоїть.
— Тобі не потрібно цього знати, — сказав Теодор Міллер, стоячи над Брамсом, після чого похмуро додав: — Ти більше не будеш чарівником.
Перед тим як Брамс зміг щось сказати, свідомість покинула його. У його хребет влилася магічна сила, миттєво досягши кола у нього в серці. Якби Брамс був у свідомості, то дві сили могли б зіткнутися і він помер би, намагаючись відбити вторгнення ззовні.
Теодор знав про це, але йому було неприємно вбивати людину, яка була для нього найстаршою. Крім того, він не хотів виявляти свою особистість місцевим урядам. Тому Тео вибрав найбільш прийнятний для цієї ситуації варіант:
- Друкування кола.
Запечатування кола було ближче до прямої маніпуляції магічною силою, ніж заклинання і дало змогу друкувати круги слабшого мага. Магічне повідомлення інколи використовувало цю техніку як покарання за злочини. Проте Теодор був чарівником 7-го Круга, тому його друкування кола було подібне до довічного вироку.
У Каргасі не було мага 7-го кола, а майстри з інших королів не стали б налаштовувати проти себе іншого майстра через того, кого вони не знали. Іншими словами, для зняття даної печатки потрібно було когось із таким же рівнем сили як у Теодора, а тому майбутнє Брамса, як чарівник, було мертвим.
Фжух.
Після того, як Теодор закінчив процедуру, Брамс розтягнувся на підлозі, наче зламана лялька. Від отриманого шоку він все ще перебував без свідомості.
Тео вперше використовував це закляття, але вийшло досить непогано. А ще він відчував дивне відчуття виконаного боргу. Теодор сподівався, що Генріх матиме переляканий вираз обличчя, але...
- Запечатування кола... Вперше бачу його в дії.
Старик дивився на Теодора не з подивом, а із цікавістю.
- Крім того, можливість заблокувати кількість кіл і Ваш молодий голос, незважаючи на зміни зовнішній вигляд... Теодор Міллер, герой Мелтора. Ніколи не думав, що зустріч з тим, про кого ходить стільки чуттів.
– ... Ви дуже проникливі.
Особистість Теодора була розкрита відразу ж, як тільки він з'явився. Битва за Батарські рівнини показала, що Теодор Міллер став майстром і Генріх швидко опрацював решту інформації. Від самого початку Теодор думав, що Генріх був зовсім не старим.
Потім Генріх похитав головою і подивився на Брамса.
- Справа не в тому, що я правильно підмітив. Можливо, ви просто не розумієте, наскільки Ви знамениті.
- Я ніколи до цього не прагнув.
– Хо-хо. Що ж, якщо Ви не проти я хотів би більше про Вас дізнатися.
Налаштовуючи Генріха, Теодор не міг усміхнутися. Він не знав, що їхня зустріч виявиться саме такою. Якби він прибув через кілька хвилин, Генріх уже був би мертвий. Книжному маніяку справді пощастило.
- Тоді я повинен сказати, що радий знову Вас бачити.
"Снова...?"
Стоячи перед здивованим Генріхом, Теодор підняв руку до свого обличчя. Його подальші дії повинні були відтворити вигляд, який він використовував як маску під час останнього візиту до прикордонного міста. Найпоширеніша інтуїція Генріха мала б зафіксувати це без потреби додаткового пояснення.
І справді, як тільки Теодор подумав про це, очі Генріха полізли на лоб.
– ... Т-тільки не кажіть мені...
- Так, Ви праві, — кивнув Теодор, задоволений реакцією Генріха. Я хотів би подякувати вам за ваші дії у підпільному аукціонному будинку.