Глава 144 — Піратський Архіпеґ (Часть 4).
Було лише два варіанти, але Теодор мав вагому підставу для такого рішення.
Це було пов'язано з тим, що Тео мав значно більшу кваліфікацію у застосуванні Пісні Боя ніж в заклику істот, а тому використання Трансмісії на Лі Юнсуні ефективніше від того, чого він зовсім недавно навчився. Звичайно, в цьому також відіграла важливу роль техніка Скритого значення, яку недавно продемонстрував Рендольф.
— Я розумію, — відповів Обжерство.
Через мить в голові Тео почувся несхвальний голос.
Активна прихована функція "Трансмісії".
Підтвердження запиту на синхронізацію з об'єктом "Лі Юнсун" і отримання інформації про Квету...
Успішно.
Об'єкт "Лі Юнсун" прийняв Ваш запит.
Визнання користувача буде тимчасово синхронізовано з вибраним об’ єктом.
Перед тим як системний голос закінчив передавати інформацію, Теодор потемніло перед очима. Він приготувався до звичайної втрати свідомості, але цього разу все пішло по-іншому. Кожна людина була б вражена, побачивши суцільну темряву, але Теодор звик до таких речей і тому спокійно чекав.
І ось, незабаром перед ним почали збиратися частинки світла. Спочатку світло просто прийняло форму людини, а потім з’явилось і її характерні риси. Він мав східну зовнішність, яка не присутувала людям центрального континенту.
— Давно не бачилися, — з усмішкою привітав його Лі Юнсун. Він не очікував зустрітися з Тео знову, а тому привітався з наступником і не приховував своєї радості.
- Так, радий бачити Вас, — ввічливо схилившись і вимовив Тео.
Коли він покликав Альфреда, ситуація була настільки невідкладною, що навіть не мав нагоди привітатися з ним. Теодору дуже хотілося поспілкуватися з Альфредом, який по-перше був старшим і досвідченішим, а потім жив за кілька поколінь до нього. Чи ж не кожен чарівник прагнув такої можливості?
І ось, перекинувшись кількома словами, двоє чоловіків взялися до справи. Вони обидва знали, навіщо вони тут.
- Я знаю, яка ситуація. Ти дозволиш моє невиконане бажання, і натомість я віддам тобі все, - першим перейшов до справи Лі Юнсун.
– ... Так, — після недовгого мовчання відповів Тео.
Хоча Лі Юнсун був уже мертвий, успіх Трансмісії означав його повне зникнення. Він навіть не уявляв, як це - бути частинкою спогадів, яка залишає на собі тягар беззавершених справ.
- Тоді запитуй.
Ось чому його привітна відповідь була несподіваною.
- Ви серйозно?
- Ну, я думав, ти саме цього хочеш. Хіба ти прийшов сюди не для того, щоб щось отримати від мене? У будь - якому разі, чоловік на ім’я Лі Юнсуна вже помер. Тому немає сенсу тягнути з цим, — порадив йому Лі Суун, дивлячись на Тео своїм м'яким оком.
Обличчя Лі Юнсуна було спокійним навіть при словах про його власну кончину. Звичайно, на ньому можна було прочитати жаль, але не більше того.
А потім майстер озвучував те, чого дійсно хотів.
- Я хочу повернутися додому.
- Ви маєте на увазі...
- У гори Бекун, на мою батьківщину.
Теодор не втримався від зітхання. Повернення додому було досить простим завданням, але проблема була дуже великою. Згідно з його спогадами, Хребет Бекун лежав на сході. Це було занадто далеко для морської подорожі, і тому треба перетнути половину континенту.
Така подорож тривала б не менше року.
Хоч Лі Юнсун не виявляв емоцій ззовні, він з тривогою почухав голову і пояснив:
- Вибач, але я не можу нічого змінити. Я хотів би максимально спростити тобі завдання, але інакше Трансмісія просто не спрацює.
- Ах, так, я розумію.
Хоча Тео і сам про це здогадався, він просто не міг подумати, наскільки важкою для нього є гримуар. Якби він зміг піти на компроміс з Квестом Лі Юнсуна, то отримав би мінімум або зовсім нічого.
Обжерливість представила йому « Квест» як справжні внутрішні бажання автора, тому Теодор був змушений виконати їх незалежно від складності.
"Ха, у випадку з Альфредом або Сатомером, було б набагато простіше".
Що ж, Квест Сатомера він зможе здійснити на зворотному шляху в Мелтор. Тео відчував, що його проблема порівняно з Лі Юнсуном буде схожа на різницю між небом і землею.
Лі Юнсуна був розчарований тим, що Теодор похлинув його.
- Мені шкода, що в мене таке безглузде бажання. Якщо це занадто складно, то просто забудь про це. Мертвій людині не слід обтяжувати живих.
Тим не менш, від цих слів Теодор здригнувся. Без Пісні Боя і зростаючих фізичних здібностей, Тео був би миттєво убитий в схопі з Гордовинею.
А найважливіше те, що Лі Юнсун сказав, ніби його прохання було занадто складним. Як Теодор міг забути про його доброту?
Роздумуючи над тим, яка ж у нього все-таки потворна душа, Тео відкрив рот і сказав:
- Я виконаю ваше прохання.
- Хм?
- Я не можу сказати точно коли це станеться, але я обов'язково приведу Вас додому в гори Бекун.
Лі Юнсуна дуже здивувалась такими рішучими заявами, але мовчки кивнув. Він відчував, що в словах Тео є вага. Коли Лі Юнсун схилився, він подякував Теодору і потім розсипався на світлі частинки.
Все навколо знову заповнилося непроникною темрявою.
- Гаразд, переходимо до наступного? - Порушив тишу голос Обжерства.
- До наступного?
- Другий автор, Сатомер. Квест все ще доступний.
– ... Так, кличте його.
Теодор вирішив ознайомитися з усіма наявними книгами.
Потім він почув повідомлення про дозвіл на тимчасове синхронізацію.
Підтвердження запиту на синхронізацію з об'єктом "Сатомер" і отримання інформації про Квету...
Успішно.
Об'єкт "Сатомер" прийняв Ваш запит.
Поява Сатомера нічим не відрізняла від Лі Юнсуна. У повітрі утворилися частинки світла, які з часом прийняли людські обриси.
Це був чоловік з волоссям, яке було в пошарпаному одязі.
Його зовнішність була такою ж, як під час Синхронізації, і Тео здавалося, що він ось-ось викличе хрипким криком. Людина, з першого погляду схожий на привида, був не ким іншим, як найкращим чарівником-заразником сучасності, Сатомером.
- Так швидко звернутися до мене... Я зовсім недавно передав тобі свої знання, і ти вже хочеш дізнатися все інше?
- Наставник...
- Я знаю, в чому справа, так що давай не будемо тягнути.
Сатомер раптово сів на землю і витріщився на Теодора своїми червоними, вкритими кров’ю очима.
Людина з слабким серцем не могла б довго дивитися в них. Проте Теодор помітив, що його погляд відрізняється від погляду колишнього чоловіка. Його розчарування... Воно зникло.
Сатомер якийсь час дивився на Теодора, а потім з усмішкою сказав:
- Кхе, мені важко зосередитися. Це все через тебе, нахальний молодий хлопець.
- Е-е?
– Ладно-ладно. Як там Х'югін? Ти його використовуєш?
Хьюгін...
У той момент, коли Теодор подумав про ім'я ворона...
- Кьа-аак?
Несподівано з повітря виривали великий чорний птах. Розмова відбулася в свідомості Теодора, тому будь - які істоти з якими він уклав контракт могли отримати до нього доступ. Проте Х’югін не єдиний, хто потрапив у цей ментальний світ. Мітра, дівчинка на спині Х'югіна від раптового виклику підскочила і вигукнула:
- Гень? Чий палус, де? Чёний палус!
У тому, що вона голосно закричала, не було нічого дивного. Але Мітра мимовільно обхопила шию Х’югіна.
– Кра-а-ак!
Х’югін розплакався, намагаючись скинути Мітру з себе, від чого та лише сильніше чіплялася за його шию. Це був нескінченний і порковий цикл. Зрештою Мітра впала на землю, потягнувши за собою і Х’югіна.
Це була справжня комедія, де дві головні ролі виконували елементль і покликана особа.
- Ну, здається йому весело...
– ... Так, дійсно весело.
Двоє чоловіків обмінялися поглядами, після чого Сатомер намагався відродити серйозну атмосферу, прокаштувався і повернувся до суті справи.
- Хм, моє нездійснене бажання... Думаю, ти вже здогадався.
Тео відразу протрезів. Дурні, але ці мрії мага-привідувача, Сатомера... Він усе своє життя намагався досягти лише одного. І ось, тепер його відчай було передано Теодору.
Теодор важко кивнув і сказав вголос бажання, що Сатомеру було зробити вкрай нелегко.
- Прикликати людину старшого рангу, вірно?
— Саме так, — відповів маг ігриво плескаючи в долоні.
У книжці, яку він прочитав у далекому дитинстві, була відреставрована сцена цього божевілля. Це був образ мага-привідувачя, який викликав крижаного велетня, щоб відбити іншого чарівника, що практикує магія блискавки.
Невідомо, чи жив колись цей маг, але саме він запалив в серце Сатомера вогонь, і достатньо інтенсивний, щоб горіти до тих пір, поки сам чарівник не перетвориться на попіл.
- Досить буде, якщо у тебе це вийде навіть один раз. Якщо ти зможеш покликати особу старшого рангу хоча б раз, я нарешті знайду спокій. Зрештою, мені так це і не вдалося, але ось тобі, молодий маг, це цілком можливо.
- Ви думаєте, я зможу досягти успіху?
- Звичайно. Ти вспадкувала знання всього мого життя і частину моєї сутності. Ні, тепер я - частина тебе.
Сатомер більше нічого не міг зробити в цьому світі, тому гірко посміхнувся.
Зрештою, все так і було. Він передавав іншому чоловікові завдання, яке не могло довести до кінця сам. Сатомер дійсно здавався смішним і неприємним, але Тео без жодних сумнівів кивнув твердо.
- Так, я зроблю це.
– ... П-правда? Дякую.
Сатомер був настільки рішучим. Він не звик до цього, а тому швидко змінив тему.
- До речі, здається ти перебуваєш у досить дивному місці.
– А-а?
- Ти в чиємусь домі. Якщо це море, а, як мені здається, це воно, то найбільш ймовірними кандидатами є кракен, мегалодон або морський змій.
( Примітка перекладачів: мегалодони — стародавні, давно вимерлі акули).
"Домен" для Теодора було незнайомим словом, але він відразу ж звернувся до Сатомера знань.
Немислимі створіння, здатні знищити цей світ і трансцендентні істоти, незрівнянні з звичайними монстрами... Кожна з них жила у своїх власних володіннях, які називалися "доменами". Дракони, відомі як найсильніші істоти, також мали свої «домні».
- Морський змій...? - обережно перевірив Тео.
- А-а, це жаргон. Так називають тих, хто позбавлений крил. Іншими словами... Синій дракон, або морський змій.
– ... Ах!
У цей момент шматочки головоломки, розсіяні в голові Тео, зібралися разом і створили цілісну картину. Структура « Піратського Архіпелаґа » не могла підтримуватися за нормальних обставин. Правитель Піратського Архіпелагу, морський бог...
Це був дракон.
Якось у бібліотеці Тео натрапив на стару легенду. У ній було ім'я злого дракона, який приймав вигляд руска, щоб звабити моряків, і був досить сильний, аби викликати цунамі.
- Морський дракон, Аквіло... - тремтячим голосом вимовив Тео.