Розділ 113 — Награда світового дерева (Часть 2).
Навіть без цього запрошення Теодор був змушений провести ще кілька днів в Ельфхаймі, щоб повністю відновитися.
На щастя, у битві проти Леветайна не було вбитих і серйозно поранених. Але навіть старші чарівники витратили більшість своєї магічної сили за дуже короткий проміжок часу. Звичайно, такий стрибок призводить до фізичної втоми, не кажучи вже про навантаження на круги. Тільки маги Червоної Вежі не постраждали, бо були залучені в інше завдання.
Вінс сів поруч з Теодором і посміхнувся, кажучи:
- Це неминуче, але я не можу відчувати сорому через те, що мені було легше, ніж моєму учневі.
- Вчитель, Вам теж довелося докласти чимало зусиль.
- Це ніщо в порівнянні з тим, що пережив ти.
Для останньої битви маги Красної Вежі, хоч неохоче, але були виключені. На жаль, заклинання вогню не мало сенсу для збереження легендарного гримуара Леветайну. Навіть Вероніка зі своєю магією не могла б нічого зробити. Не кажучи вже про чарівників 6-го Круса.
Тому Орта доручив їм захопити групу, яка принесла Леветайн до Великого лісу. В результаті найманці швидко потрапили в пастку і знехтували нею.
Магі Красної не змогли відвести душу! Їх розчарування було в тому, що вони не прийняли участь у історичній битві, і були змушені бігати за якимись невдалими ідіотами. На жаль, найманці були засліплені грошима і на своє власне нещастя зіткнулися з військовими магами Червоної башти, відомими як військова еліта Мелтера.
Звичайно, кілька людей намагалися сміливо чинити опір, але зрештою їх перетворили на жахливі облякані шматки.
- Це була нікчемна битва, — поскаржився Вінс, - це навело мене на думку, що непогано було б навчитися магії та трьох інших стихій. Тільки в цьому віці я зрозумів, що до цих пір залишаюся незрілим, і існує ще багато інших глибших шляхів...
– Ха-ха.
Тео не залишалося нічого, крім того, що погодитись з ним.
Вінс взяв 6-й Коло у свої 50 років завдяки вивченню стародавніх мов, і тепер хотів дізнатися інші вірші? Тео думав, що його вчитель спатиме лише по три - чотири години на день. Сердечне серце, яке не знає, що таке зупинитися, також є важливою рисою кожного чарівника.
Тео з Вінсом вже встиг серйозно обговорити все, що сталося за кілька минулих ночей, і тепер вони просто базікали, очікуючи на прибуття посланців.
З часу закінчення битви з Леветайном ельфи були зайняті підготовкою фестивальів, евакуйованих ентами та друїдами. Це був ряд заходів, які не могли зрозуміти маги, що застрягли у своїх кімнатах.
І ось, незабаром хтось постукав у їх двері.
Потім у дверях з'явився Едвін і, вклонившись, сказав:
- Батьки наказали мені провести вас двох.
***
Як і під час останньої зустрічі, було зібрано відразу вся делегація. Але на обличчі була певна різниця стосовно магів. Це не тільки Теодор. Спочатку ельфи не були грубими, але й ввічливістю не виказали. Тепер ця холодність трансформувалася у м’яке дружелюбння.
« Вони справді цінують те, що ми знищили Леветай. Якби ця історія сталася у людей, а не в Ельфхаймі, то все було б не так гладко» - зрозумівши причину і подумав Тео.
Це була цинічна ідея, але вона не забарилася. На відміну від ельфів, які вміли бути вдячними, люди зазвичай турбувалися лише про себе. Якби це сталося в такому місці, як Королівство Остін, то замість того, щоб підтримати військами, вони могли б послати Тео у якості приманки. І, коли це завдання буде успішно виконано, всі заслуги Теодора стали приписувати виключно собі.
Таким чином, важко було б знайти уряд, який би розглядався і тим більше публічно оголосив їх як своїх рятівників.
Але не закінчилися чудові новини.
- Зачекайте... минуту ... - хтось чув низький голос.
Здійснились гучні кроки, і Тео з’явився сам.
Це був ент — представник раси, якій руки й ноги заміняли деревні гілки. Східна частина лісу була густо заселена цими істотами.
На самому енті сиділи хлопчики і дівчатка, схожі на фей, при цьому сміючись та про щось базіка.
« Здається, цього ента я вже бачив минулого разу... Тут прийшли і друїди?»
Тео згадав їх неприязнь і збирався було відступити назад, як тут ...
- Великий... чоловік ... ви...
– ... Я?
- Дія... дуже.
Відповідь була якимось незрозумілим, але раптом ент вклонився Теодору.
Дерев’яні гілки опустилися на декілька метрів, тому це навряд чи можна було назвати чимось іншим.
- Шкодую. И... ліс ... Захистити... дякую.
Після ентом-сама розбіглися дзвінки друїд:
- Дякую! Дякую!
- Дякую і мої вибачення! Прошу вибачення і дякую!
- Премного вибачаюся!
- Солодка картопля смачна!
Деякі фрази Тео не розуміли, але він добре розумів їхню щирість. Вони були зовсім протилежні людському суспільству, яке використовувало брехню як зброю. Теодор усміхнувся і потягся до гілки, яка нависла перед ним.
- Я теж хочу вибачитися за те, що спочатку був грубим.
– ... Я теж.
- Тоді помиримося.
Потім він простягнув гілку, ніби палець. Наступного разу представники двох різних рас потиснули один одному руки. Попрощавшись, енти і друїди вирушили назад у східний ліс, а Едвін знову привів їх до місця призначення.
Група знову зупинилася перед великим дуплом. Цікавість Майстра Білої Вежі до просторих дверей був як і раніше великий, а тому він вийшов вперед і запитав:
- Ми підемо як минулого разу?
Однак Едвін з таємничою посмішкою просто відійшов. Дерево, яке стоїть перед ними, похитнулося, наче щось сказати.
– Да. Але дорога веде не в те ж саме місце, що і минулого разу. Це хороший досвід, тому я думаю вам краще самим все побачити, ніж почути це від мене.
— Ясно, — відповів Орта, погладивши підборіддя, після чого без вагання увійшов всередину.
Як і минулого разу, білий мантію Майстра Білої Вежі відразу проковтнула темрява. Тео не знав, що його там чекає, але крокнув вперед з почуттям очікування. Він запитував себе, що ж Едвін має на увазі під « добрим досвідом».
У той момент, коли все його тіло пройшло через дупло ...
Вшу-у-ву-о!
Важкий порив вітру розтрощив його червону мантію. Вітер був досить сильний, але водночас ненав’язливий і відсвіжливий. Такі вітри не можна було зустріти на рівнинах. Тео зробив глибокий вдих, заспокоюючи своє швидко б'ється серце. Потім він відчув дивне відчуття чогось знайомого і згадав Баронство Міллерів.
« Це місце... Я на горі? "
Подібні вітри він відчував, коли йшов у гору. Теодор автоматично підняв руки і озирнувся. Виходячи зі своїх спогадів, він очікував побачити гарний вид.
А в наступний момент його очі полізли на лоб, а щелепа відвисла.
– ... Вау.
Те, що він побачив, було просто казково. Він міг лише захоплюватись пейзажем, який з’явився його очам.
На рівні його очей пливли білі хмари, від дотику до яких пальці ставали вологими.
Подивившись вниз, він вважав, що в прямому розумінні цього слова дивиться з неба на землю. Очевидно, саме тут священики моляться своїм богам.
Теодор Міллер буквально йшов по небі. Після відчайдушної спроби використати магію для розрахунку висоти, він прийшов до дивовижної відповіді.
«... 11 км над землею?
Він зробив підрахунок знову, а потім ще раз, але результат не змінився. Орта, яка прибула першим, сказав те саме:
- 11 кілометрів, а точніше 10 км і 824 метри. Якби не сила світового дерева, ми б вже замерзли на такій висоті. У цих шарах атмосфери важко навіть дихати, але ми не відчуваємо таких проблем.
- Ясно... Хм?
Коли люди піднімалися на гору, повітря ставало менш насиченим і воно не давало їм дихати. Однак тепер проблеми з диханням не було навіть тоді, коли вони опинилися на катастрофічній висоті. Це стало можливим завдяки силі світового дерева — джерелу життєвої сили.
Теодор, заспівало слова Орти і сказав:
- Світове дерево? Майстер Вежі, тоді це місце...!
- Так, все вірно.
Коли інші члени групи прибули, їх привітав ніжний голос. Хмари, що закривали фігуру того, хто говорив, розступилися і назустріч їм вийшла Люмія. Це був найвищий ельф з темно-каштановим волоссям, наче деревна кора, і ніжними сяючими зеленими очима.
- Це одна з гілок світового дерева і місце, куди ви не змогли б увійти, якби ми не відкрили вам шлях, — м'яко усміхнувшись пояснив вона.
– Древо світу... Це!
– ... Його розміри просто безглузді.
Чи вони стояли на висоті десятки метрів завширшки, лише гілками? Поки маги захоплювалися цим фактом, Люмія махнула рукою в бік хмар. Ті відразу розв'язалися, розкриваючи шлях до бенкетного залу, де вже сиділи інші ельфи.
- Нарешті! Чому ви так довго? – проворчала Аліса, яка вже щось жувала.
Коли Еллена побачила Тео, то махнула йому рукою. Найя була в напівсонному режимі, а обличчя Алукарда було яскравіше. Замість загальнонаціональної події це було схоже на звичайний банкет, і Люмія попросила їх сідати там, де їм буде зручно.
- Сьогоднішнього заходу не тільки вештається між Мелтором та Ельфхаймом, але подія для святкування порятунку лісу. А, значить, забудьте про статус і сідайте там, де вважаєте за потрібне.
- Н-но...
- Досить, тут нічого такого. Приймайте нас просто як друзів.
Спірувати в такій ситуації було безглуздо і делегація знаходилась за столом у абсолютно довільному порядку. Сильвія швидко зайняла місце праворуч від Тео. Коли всі розпорошилися по своїх місцях, Алукард вирішив взяти на себе роль господаря і почав говорити. Можливо, так було через його гарного настрою, але голос темного ельфа був трохи більш порушеним, ніж зазвичай.
- Тоді я оголошую фестиваль начатим. Родове дерево поблагословило цей збір, і я сподіваюся, що ми зможемо перейти з просто сусідніх відносин на вечірки. Так само, як ви врятували нас від лиха ми не будемо сидіти склавши руки, якщо Мелтор коли-небудь опиниться в небезпеці!
— Ми вдячні за благословення всесвітнього дерева і його нащадків. Мелтор цінуватиме це.
Потім вони підняли свої чашки, і голоси вищих ельфів та людей злилися в одне:
- Ура!